Тема 1. Становлення психології 59

За теорією, психічний розвиток зумовлюється єдністю біологічних (спадкового, яке визначає анатомо-фізіологічну будову організму) і соціаль­них (матеріальних і духовних цінностей, доступних дитині) умов [24; 25]. Від них залежать індивідуальні і типологічні відмінності у психіці людини, але провідну роль у психічному розвитку відіграє навчання і виховання — спеціально організоване засвоєння дитиною надбань поперед­ніх поколінь. Дитина вибірково сприйнятлива до соціальних умов, саме ж середовище змінюється для неї у зв'язку з дозріванням, визначеним гено­типом (від гр. yevoЗ — походження і тип), ростом інтелектуальних можли­востей, виникненням нових видів діяльності. Єдність біологічного і соціаль­ного виявляється у взаємозв'язку дозрівання, навчання і виховання.

За Г. С. Костюком, психічний розвиток відбувається нерівномірно (є фази прискорення й уповільнення), гетерохронно (в той час як розвиток одних прискорюється, інших — уповільнюється), шляхом надбудови но­вих структур над уже утвореними. При цьому первісні психологічні струк­тури формуються за участю безумовно-рефлекторних механізмів дити­ни. Нові структури виникають через диференціацію — виокремлення якихось елементів, й інтеграції — їх нового об'єднання. Між новими та вже існуючими структурами виникають суперечності, які стають рушій­ними силами психічного розвитку (це може бути розходження між нови­ми потребами дитини і досягненим нею рівнем володіння засобами, не­обхідними для їх задоволення).

На певному етапі онтогенезу формуються психічні властивості: розу­мові, емоційні, вольові, моральні, трудові; характерні риси свідомості й самосвідомості дитини. Якщо до цього вона характеризувалась як індивід — носій природних психофізіологічних властивостей, то відтепер — і як особистість, її характеризує свідомість, самосвідомість та несві­доме, активність у процесах спілкування і діяльності.

Г. С. Костюк визнавав і "спонтанний характер психічного розвитку", але загалом розробив суто детерміністичну теорію, яка знайшла втілен­ня у колективній праці його учнів 113].

На думку академіка В. А. Роменця, на кожному етапі історії психоло­гії (міфологічному, філософському і науковому) людина, щоразу зосере­джуючись на певному компоненті вчинку, здійснює самопізнання зако­номірним чином: спочатку зводить психіку до її виявів, потім освоює її як реальність і, зрештою, здійснює процес її цілеспрямованого пізнання (див. табл. 1,2).

XX ст. (табл. 3) щодо цього має свої відмінності: вчинок заявляє про себе післядією, яка виконує особливу культурно-історичну функцію у психології — спонукає людину до рефлексії (від лат. геПехіо — відобра­ження). Самопізнання трансформується у самоаналіз. Відтак людина знову звертається до себе, але вже на рівні історичного самоусвідомлен­ня, що відкриває перед нею шлях до самостворення.

Відбувається це в ході розвитку культури XX ст. Якщо ж розглядати напрямки психології, то вони «ніби втратили предмет своєї дисципліни у

наукових пошуках, психологія має повернутись до самої себе» [34, 102]. Дяя цього вона із сцієнтистської (від лат. scientia — знання, наука) має перетворитися на гуманістичну, тобто культурно-історичну.

Очевидно, психологію майбутнього очікує поява нових теорій — ла­нок безперервного процесу пізнання людиною самої себе.