466 Замість післямови

Замість післямови 467

голь вражає всіх манірністю. В листах — страждання: «меня все тяготят здешние пересуды и толки» (10 лютого 1842 p., M. M. Язикову) [9, 355]. «Давно остывши и угаснув для всех волнений и страстей мира, я живу своим внутренним миром ... Боже, думал ли я вынести столько томлений в этот приезд мой в Россию!» (17 березня 1842 р., П. О. Плетньову) [9, 359]. Очевидно, в Росію цього разу приїжджав інший Гоголь, чого не поміти­ли ні «слов'янофіли», ні «західники», зайняті дискусією про майбутнє Росії". Гоголь, тим часом, перебував у духовних пошуках.

Свідченням цього є «Шинель» (липень 1839 р. — квітень 1841 p.), з-під якої, як вважають, вийшла вся російська література. У радянському літера­турознавстві це повість про знедоленого чиновника, принижену, духовно вироджену маленьку людину [62, 237—252])¹. Зовсім по-іншому прочитує повість італійка Ч. де Лотто [34J. Ретельно звіряючи її текст з «Лістви-цею райскою» /. Ліствичника та «Уставом» Н. Сорського, вона доводить, що Гоголь цілком свідомо досліджує в ній проблему смирення. Акакій Акакійович Башмачкін (його прототип — святий Акакій Сіаніт) — носій християнських чеснот, людина безпристрасного служіння, який, проте, не витримує спокуси — бісівського бажання нової шинелі, переступає «устав» й рухається «черной лестницей», тобто вниз, ставши, зрештою, протилежністю прототипу — нечистою силою. Проблема залишається не розв'язаною. Гоголеві щось заважає.

Видно пошуки і у новій редакції «Тараса Бульби», де на перший план виступає тема служіння вітчизні, а також «Портрета» — тема спокуту­вання художника за гріх. Роздуми про долю митця в шостому розділі «Мертвих душ» відкривають завдання («озирать всю громадно-несущую­ся жизнь ... сквозь видный миру смех и незримые ... слезы») і надзавдан­ня («почуют в священном трепете величавый гром других речей») свідо­мості. І далі сповнене глибокого смислу: «В дорогу! в дорогу!».

То вже інша дорога. Не втеча, а «лестница» — щабелі виховання, якої не зміг здолати Башмачкін: «Не без цели и значенья были мои поез­дки, удаления и отвлеченья от мира, что свершилось незримо в них воспитанье души моей .., живет в душе моей глубокая, незримая вера, что небесная сила поможет взойти мне на ту лестницу, которая предстоит мне.., и только тогда я приду в силы начать подвиги и великое поприще, тогда только разрешится загадка моего существования» (26 червня 1842 р., В. А. Жуковському) (9, 381]. За висловом С. Т. Аксакова, в Гоголя з'яв­ляється бридкий тон наставника [9, 427].

Змінюється ставлення до природи: «У меня нет теперь никаких впечат­лений... Зато взамен природы... мне ближе люди» (20 червня 1843 р., А. С. Данилевському) [9, 400]. Чомусь це винятково аристократи, в яких він прагне запозичити щось для виховання [9, 411]. Цю думку продовжує

'Подібним чином сприймають Акакія Акакійовича Башмачкіна також психологи: К. Ле-онгарду він слугує ілюстрацією педантичного типу акцентуації [31, 277), О. М. Леон­тьеву — діяльнісної теорії особистості [32, 20/1.

(14 липня 1844 р.) лист до М. М. Язикова: «Так самый предмет и дело связаны с моим собственным внутренним воспитанием, что никак не в силах я писать мимо меня самого, я должен ожидать себя» [9, 412]. Весь цей час Гоголь бореться з депресією (майже в кожному листі і творі цього періоду є слово «тоска»), але й її розцінено як благо: «да будет благословенна во веки воля Пославшего мне скорби ... Без них не воспи­талась бы душа моя, как следует, для труда моего» (28 листопада 1845 р., П. О. Плетньову) [9, 434].

Гоголь працює над другим томом «Мертвих душ»: «Гордость будущим шевелилась в груди — ... счастливым открытием, что можно быть далеко лучше того, чем есть человек» (25 липня 1845 р., О. О. Смирновій) [9, 428—429]. Однак зроблене не задовольняє: незабаром вже вдруге спа­лює готову роботу. Пише «Розв'язку до «Ревізора» (1846), де пояснює, що викрив у п'єсі людські вади — «наш душевный город». Вона має вийти після «Вибраних місць з листування з друзями» (1847), «иначе не будет понятно вполне» (24 жовтня 1846, С. П. Шевирьову) |9, 444]. П. В. Аннен­ков помічає в Гоголя «лице філософа» |9, 436].

Відкриває «Листування» «Заповіт», безперечно, пройнятий страхом смерті. Провідна тема свідомості — Церква, «которая вся есть жизнь» [12, 104], її конкретизують теми «виховання», «служба», «любов до ближ­нього». Церкві заважає зло — нечиста сила, якою є пиха розуму («Ди-авол выступил уже без маски в мир» [12, 116]). Зубожіла людина («Боже! пусто и страшно становится в Твоем мире!» [12, 117]). Але має бути воскресения, і відбудеться воно саме в Росії, бо лише слов'янська приро­да може «сбросить с себя вдруг и разом ... позорящее высокую природу человека» [12, 119].

Ефект від «Листування» був протилежний очікуваному. Книгу не прий­мають ні «слов'янофіли», ні «західники». Гоголь запитує Бєлінського: «Как же вышло, что на меня рассердились все до єдиного в России? ... Я думал .., что в книге моей зародыш примирения всеобщего, а не раздора» [9, 456], і отримує більш, ніж жорстоку відповідь: «Не истиной хрис­тианского учения, а болезненною боязнию смерти, черта и ада веет от вашей книги» [9, 465\. «Листування» сповнене значень, неадекватних російській культурі.

Реакція Гоголя була то самозвинувальною: «Я размахнулся в моей книге таким Хлестаковым, что не имею духа заглянуть в нее» (6 березня 1847, В. А. Жуковському) [9, 452], то самозахисною: «поучиться, а не поучить..., я болею незнанием многих вещей в России» (15 квітня 1847 р., А. О. Россету) [9, 453]. 10 серпня 1847 р. він відповідає Бєлінському спершу сердитим листом (який рве!), а потім миролюбно: «Как я слиш­ком усредоточился в себе, так Вы слишком разбросались» [9, 467].

Однак спробою розгорнутого пояснення ситуації, що склалась, і, влас­не, всього життя-творчості, стає «Авторська сповідь». Гоголь одразу ж визнає, що в «Листуванні» під впливом страху смерті (через поганий стан здоров'я) вдався до невластивого йому тону. Але, йдучи тією самою