458 Замість післямови

Замість післямови 459

зичного року: ЗО листів порівняно із 17 перед тим. Ідея життєвого шляху конкретизується як ідея служіння: «Во сне и наяву грезится Петер­бург, с ним вместе и служба государству» [ІЗ, т. 10, 84]. Він визнає в цьому роль батька: «Я вспыхиваю огнем гордого самосознания, и душа моя будто видит этого неземного ангела, твердо и непреклонно указыва­ющего в мету» (13, т. 10, 90]'.

«Гордое самосознание» не приймає свого оточення: «Как тяжко быть зарыту вместе с созданьями низкой неизвестности в безмолвие мертвое! Ты знаешь всех наших существователей, всех, населивших Нежин. Они задавили корою своей земности, ничтожного самодоволия высокое назна­чение человека» [13, т. 10, 98], — пише він до свого товариша Г. Висоць-кого, котрий після закінчення гімназії живе у Петербурзі.

Листи цього часу віддзеркалюють відому психологічну рису раннього юнацького віку — спрямованість у майбутнє, її змістом є ідея служін­ня, підпорядкована ідеалові людини (взірцем для наслідування тут міг бути Д. Трощинський). Ця ідея домінує в його свідомості й накладається на самосвідомість романтичного героя: самотнього, загадкового, такого, що не приймає дійсності. Саме цей образ знаходимо у ранньому творі Го­голя «Ганс Кюхельгартен» (1827): «Душой ли, славу полюбившей, Ничтож­ность в мире полюбить? ... Существованья не отметить?» [ІЗ, т. 1, 78\.

Романтичному героєві немає місця серед «существователей». Його місце в Санкт-Петербурзі, а то й іще далі — в Італії (про це вірш «Італія» (1829)).

Зміст листів і ранніх творів збігається. Так виявляється провідна зако­номірність життя Гоголя: єдність руху свідомості \ творчості. Тому-то перший біограф побачив у цьому ключ до аналізу його життя [49, т. 1, 78]. Однак з цим важко погодитись. Очевидно, творчість для письмен­ника — спосіб, в який він з'ясовує свої стосунки зі світом. Власне, це спосіб його життя: творчість стає життям, життя - творчістю. Проте це більше, ніж свідомість. Творчість — це вчинок з його «драматичним відно­шенням» усвідомлюваного і неусвідомлюваного [55], це феномен культу­ри, що її глибинні шари митець несе в своєму багаторівневому несвідо­мому [65].

З цих причин біографія Гоголя має бути «прочитана» шляхом аналізу його життя. Предметом аналізу мають стати закодовані у вигляді ком­понентів (і свідомості, і підсвідомого, і несвідомого) образу світу, який втілюється у творчості, стосунки письменника з культурою.

Свідомість юного Гоголя — то свідомість егоцентричної особистості з притаманним їй великим мотиваційним потенціалом, надмірною само­оцінкою, мріями про особливе призначення. Проте це не «індивідуалізм українців, докорінно відмінний від колективістської психології росіян» [61,

'Не меншу роль, напевно, відіграв М. Г. Белоусов, тоді професор римського права, інспектор Ніжинської гімназії, про що Гоголь натякає у другому, незавершеному томі «Мертвих душ».

ЗІ]. Національне в характері письменника — не у властивостях і навіть не в значеннях, а швидше у чуттєвій тканині - безтілесно-тілесному враженні, ґрунтові образу світу, його підсвідомій складовій¹.

У грудні 1828 р. Гоголь приїжджає до Санкт-Петербурга, який зустрів його непривітно: у листах - суцільні скарги на відсутність грошей і місця служби. Він намагається стати актором, міняє департаменти, вчиться у класі живопису, вчителює в багатих родинах. При цьому звертається до відомих людей, просить заступництва, присвячує їм вірші (які тим потім «стыдно даже объявлять» [9, ИЗ]), тобто пристосовується.

У цьому шерегу спроб є й літературні. Вже в третьому листі до матері він зізнається: «Менее 120 рублей никогда мне не обходится в месяц. Как в этом случае не приняться за ум, за вымысел, как бы добыть этих прокля­тых, подлых денег ... Вот я и решился...» [13, т. 10, 138]. І далі прохання описати звичаї і вдачу малоросів, надіслати комедії батька. Саме на творчість він покладає особливі сподівання, про що свідчить історія з публікацією «Ганса Кюхельгартена» (видає її під псевдонімом, а в передмові називає себе «юным талантом»). Критика висміяла твір, відгук з'явився 20 липня 1829 p., тоді Гоголь спалює решту накладу і раптово — 24 лип­ня вирушає пароплавом до Німеччини - в Любек.

На це використав гроші матері, які мав внести до Опікунської ради за закладений маєток. Цьому «нерозважливому вчинку» Гоголь дає принаймні п'ять неузгоджуваних між собою пояснень, але чи не найповніше його характеризує таке: «Я увидел, что мне нужно бежать от самого себя, если я хотел сохранить жизнь, водворить хотя тень покоя в истерзанную душу» [13, т. 10, 148].

Спалення і дорога²- це вчинок, до якого звертається Гоголь щоразу, коли переживає кризу в стосунках зі світом.

Знаменно, що аналогічно поводять себе і його герої: вони або помирають, або ж утікають (тому сюжети його творів майже завжди незавершені). Причину цієї особливості Л. В. Карасьов [25] убачає в несвідомому прагненні письменника з'ясувати долю тіла після смерті, що він робить, досліджуючи метаморфози іноформи тіла: носа, портрета, шинелі, колоди карт. Очевидно, Гоголя мучить страх смерті. Його «Заповіт» також не випадково починається з прохання, щоб тіло не ховали, допоки не впев­няться в ознаках розкладу [12, 94]. М. Зощенко [24] шукає джерела цього страху в стосунках із матір'ю у ранньому віці і знаходить їх у його своєрідному — амбівалентному — ставленні до жінки³. Проте до цього могли призвести й інші обставини — раптова смерть молодшого брата (1819), батька (1825), власна хворобливість.

'Між іншим, Гоголь подібним чином трактує національне в О С. Пушкіна: «Поэт ... и тогда национален, когда описывает совершенно сторонний мир, но глядит на него глазами своей национальной стихии» (13, 7, 5/].

²У психоаналітичній інтерпретації: «згораюча енергія» та «бажання позбутися не­приємностей» [40, 77, 49]

³3а спостереженням Г Грабовича |!5], воно пронизує й творчість.