3.2. Буття і свідомість

Психогностична проблема охоплює якісно вищий рівень відношення психіки і позапсихічних явищ. Останні у цьому разі характеризуються як 5уття, а психіка як свідомість — притаманний лише людині ідеальний спосіб відтворення буття. Це рівень індивіда, на якому людина виявляє себе суспільною істотою з властивою їй діяльністю як освоєнням. Стосов-•ю буття свідомість передусім демонструє свою пізнавальну функцію — функцію побудови образу світу, який несе в собі ступінь освоєння люди­ною буття.

Розв'язати цю проблему — означає відповісти на питання про природу образу світу та процеси його породження і функціонування.

Питання про природу образу світу є похідним від основного питання філософії, що співвідносить категорії буття і свідомості. Про значущість цього питання свідчить поділ філософії на матеріалістичну (що визнає первинність буття) та ідеалістичну (що визнає первинність свідомості). У першому випадку образ світу розглядається як залежне від буття і породжене ним явище, у другому — як незалежне і таке, що визначає саме буття. Так формулюються найзагальніші підходи до аналізу пробле­ми ідеального (від гр. І5ш — початок) — проблеми походження образів свідомості. Впродовж історії філософії було вироблено чималу кількість як ідеалістичних, так і матеріалістичних концепцій ідеального, проте зга­дана проблема продовжує дискутуватись (Дубровський [20—22]; Ільєнков І28]; Михайлов [37]; Роменець [48]; Рубинштейн [49]; Ткаченко [59]).

Уперше її порушив Платон, який звернув увагу на існування надпри­родної субстанції (лат, substantia — наявність, сутність) — ідеї, що па­нує над людиною і диктує їй способи поведінки. На його думку, сукупність ідей являє собою особливий світ, принципово відмінний від світу речей. Продовжуючи ідеалістичну лінію, німецька класична філософія (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель) вважала ідеальними всезагальні ідеї: причино­во-наслідкові відношення, час і простір, математичні істини, поняття ло-

96

Розділ І. Психологія як наука

Тема 3. Основна проблема психології 97

гіки, естетики, норми моралі й права. За Гегелем, ці ідеї є продуктом історичного розвитку «об'єктивного духу», вони становлять культуру на­роду і через неї визначають життя людини. За ідеалістичними теоріями XX століття, ідеальну природу мають суспільні цінності, значення мови (Карнап, Уорф).

Представники традиційного західноєвропейського матеріалізму (Ла-метрі, Локк, Юм, Фейербах) розглядали ідеальне як властивість психі­ки конкретної людини, як суб'єктивний образ об'єктивного світу і пов'я­зували його з роботою мозку. Загальні ідеї тлумачились як форма існу­вання індивідуального. Такий погляд має місце і в сучасній матеріаліс­тичній концепції, для якої ідеальне є суб'єктивною реальністю, якісно відмінною від реальності об'єктивної [20—22]. За змістом це відображен­ня об'єктивної реальності, за способом існування — свідомість. Функціо­нує ідеальне завдяки здатності людини оперувати інформацією (від лат. informatio — пояснення, виклад) — знаннями про світ. Матеріальними носіями ідеального, як і інформації, вважають нейрофізіологічні коди мозку.

Отже, ця концепція ототожнює ідеальне зі свідомістю й ставить його в залежність від роботи мозку. Проте це перешкоджає розумінню природи свідомості, яку також доведеться пояснювати з посиланням на нейро­фізіологічні механізми мозку. Неважко побачити, що йдеться про одну з форм фізіологічного редукціонізму: психогностична проблема зводить­ся до психофізіологічної, рівень індивіда — до рівня організму. Та сама свідомість є власне людською формою психіки, і ЇЇ аналіз потре­бує засобів, адекватних рівневі, до якого вона належить. Тому її слід співвіднести з категорією ідеального, попередньо уточнивши зміст ос­танньої.

Не можна заперечувати існування нематеріальних і надіндивідуальних явищ — тих, що були поставлені в центр ідеалістичних концепцій ідеально­го. Світ таких явищ надзвичайно різноманітний, і кожен член суспільст­ва, народжуючись, застає їх «готовими» і непідвладними йому. Вже пер­ший погляд пов'язує їх з продуктами культури як історично визначеного способу організації життя людства. Передусім це продукти духовної куль­тури: суспільні норми, знання, вірування, витвори мистецтва. Звичай­но, вони істотно відрізняються від продуктів матеріальної культури — речей, виготовлених для вжитку. Однак і культура духовна, і культура матеріальна виникають на спільному ґрунті, яким є практика — суспіль­но-історичний процес освоєння і перетворення людиною дійсності (Маркс).

Спочатку практика має характер матеріального виробництва і є проце­сом олюднення природи — перетворення об'єктів природи на предмети задоволення людських потреб. При цьому видозмінюються стосунки між людьми, виникає й удосконалюється мова як засіб їхнього спілкування, формуються нові здатності самої людини (Енгельс). Стосунки, зокрема, набувають вигляду суспільних відносин і фіксуються в соціальних нор­мах, які регулюють життя людини в суспільстві. Це вже царина духовно-

го виробництва: в процесі практики людина створює надіндивідуальні й нематеріальні продукти, так само необхідні для життя, як і речі.

З розвитком історії людства ці ідеальні продукти стають предметом художнього і наукового освоєння дійсності. На цьому ґрунті й виникають всезагальні ідеї, в яких людина фіксує свої досягнення у цій галузі. Вони можуть існувати лише на основі значень — змісту продуктів і матеріаль­ної, і духовної культури, що його несе в собі мова людини. Значення акумулюють досвід попередніх поколінь, за ними криються суспільне ви­роблені способи дій, за допомогою яких люди змінюють і пізнають дійсність [ЗІ]. Тому носіями значень є також речі, акти людської поведінки, жести, формули, схеми, карти" різні символи, мова мистецтва (живопис, архітек­тура, пісні, танці, виразні рухи), мови програмування тощо. Проте лише у слові, понятті вони набувають незалежного, «відв'язаного» від реаль­ності, існування.

Отже, значення — особлива форма відтворення людиною дійсності, властивість продуктів культури нести в собі згорнутий досвід попередніх поколінь. Зрештою, це той ґрунт, на якому виростає світ всезагальних ідей.

Для людини світ значень є таким, що існував до неї і незалежно від неї. Це світ соціально цінного, не освоївши який, вона не зможе користу­ватися речами, вступати у нормальні стосунки з іншими людьми й, влас­не, жити у суспільстві. Це той клас явищ, для позначення якого виникла необхідність у категорії ідеального.

Таким чином, ідеальне — це світ значень, притаманних продуктам культури. Відповідно значення є ідеальною формою існування предмет­ного світу, його властивостей, зв'язків і відношень.

Хоча ідеальне не існує поза людиною, її діяльністю, воно не є лише психічним, бо соціальне і надіндивідуальне. В свою чергу, психічне не може бути лише ідеальним, бо крім знакового має ще й сигнальний (а також вчинковий) характер. У цьому плані власне ідеальним є образ свідомості, який існує тільки на ґрунті значень. Тому психічне є ідеаль­ним мірою того, як образ об'єктивується в слові, включається в систему суспільне виробленого знання, набуває відносної самостійності [49]. Пси­хічне є ідеальним мірою того, як образ об'єктивується в скульптурному, графічному, живописному, пластичному зображенні, в звично ритуально­му способі дії з речами і людьми, в кресленнях і моделях, символах, у всьому іншому, створеному людиною, «починаючи від оздоблення трон­ної зали і завершуючи дитячими іграшками» [28, 249].

Психічне, свідомість здійснює свій внесок в ідеальне, проте ідеальне має власну логіку розвитку, яка визначається не психікою окремої люди­ни, а суспільно-історичною діяльністю як практикою людства.

Свідомість як ідеальне протиставляється буттю як об'єктивно існую­чому. Це особливий рівень відношення психічних і непсихічних явищ, на якому свідомості індивіда протистоїть буття суспільства. Це також особ­ливий рівень психічного відображення дійсності, що надбудовується над

4 5-249

98

Розділ І. Психологія як наука