Тема 13. Мислення 311

разі зміст кожного етапу відзначається особливою складністю. Крім того, цей вид мислення ґрунтується на високій інтелектуальній активності та ставленні до творчості як до цінності [10].

Кожен вид мислення реалізується за допомогою певних психологічних механізмів — складників процесу мислення.

13.3. Процес мислення

Мислення починається з проблемної (гр. 7tpoЯД.r||a.a — завдання) си­туації, для виходу з якої індивід повинен знайти і застосувати нові для себе знання чи дії. Вона включає в себе невідоме (шукане), пізнавальну потребу індивіда, його здібності та досвід [56]. Однак з багатьох причин (недостатня мотивація, відсутність доступних засобів, часу тощо) індивід, оцінюючи ситуацію як проблемну, часто не шукає виходу з неї. Він вдається до мислення тоді, коли проблемна ситуація перетворюється на задачу — мету, яка дається в певних умовах і якої можна досягти за рахунок останніх. Інакше кажучи, задача — це проблемна ситуація, прийнята індивідом. Тепер вона набуває вигляду відомого і невідомого, зв'язки між якими слід віднайти. Пошук таких зв'язків, тобто розв'язування задачі, і становить процес мислення.

Ще в давнину було сформульовано парадокс: як можна шукати те, чого не знаємо, а якщо знаємо, що потрібно шукати, то для чого ж тоді шукати? Справді, розв'язуючи якусь задачу, людина начебто наперед знає, яким має бути результат: вона шукає саме його, бо відкидає різні варіан­ти і зупиняється лише тоді, коли знайде потрібний.

Очевидно, для його пояснення слід визнати, що невідоме не просто дається, а задається, тобто, що між відомим і шуканим є певний зв'язок, що вони перебувають між собою у певному відношенні. Так будується будь-яка задача, від звичайної життєвої до складної наукової, їх умови завжди обмежують площину пошуків розв'язку, і для того, щоб розв'яза­ти задачу, слід заповнити «прогалину», що має вигляд суперечності між вимогами задачі та її умовами. Звідси випливає, що будь-яка адекватно сформульована задача має розв'язок. За висловом відомого математика Д. Гільберта (1862—1943), «насправді такої речі, як проблема, що не має розв'язку, взагалі не існує» [79, 254].

Аналіз умов задачі є обов'язковим для розуміння того, як протікає і чим визначається процес мислення. Як правило, він складається з певних елементів, відношень між ними, їх альтернативних змін та можливих пе­ретворень, можливих розв'язків, об'єктивного значення і цінності перетво­рень та розв'язку [94]. Процес аналізу є взаємодією суб'єкта, з можли­востями його мислення, і об'єкта — умов задачі. При цьому, змінюючись, об'єкт викликає новий процес мислення, що знову ж таки змінює об'єкт, тобто результат одного акту мислення включається у подальший його процес, пізнання об'єкта, відповідно, поглиблюється. І так триває доти, Доки індивід не отримає бажаний результат.

312 Розділ !у Пізнавальна функція психіки

Тема 13. Мислення 313

Розв'язуючи задачу, індивід постійно уточнює мету свого пошуку, а знайдене використовує як засіб подальших пошуків. Загалом, процес розв'я­зування задачі є актом конкретизації — переходу від загального і вкрай нечіткого уявлення про майбутній результат до його конкретного образу. Той самий Д. Гільберт визнавав: «Під час дослідження математичних проблем спеціалізація, як я гадаю, відіграє ще важливішу роль, ніж уза­гальнення» [79, 108].

Пошук невідомого в межах акту конкретизації здійснюється як безпе­рервний процес прогнозування (від rp. Jtpoyvcыtiз — передбачення) — створення образу очікуваного результату [ІЗ; 14]. Це забезпечує кожен наступний крок у напрямку від однієї системи зв'язків об'єкта мислення до іншої, причому спочатку прогнозування має вигляд дуже нечітких уяв­лень, які потім дедалі більше диференціюються, згодом набуваючи форми образу шуканого.

Про це, зокрема, свідчить аналіз розв'язування досліджуваними такої задачі: «Що відбудеться зі свічкою, якщо її запалити в космічному кораб­лі, що перебуває на орбіті?» Схематично процес розв'язування протікав так: «Полум'я буде таким самим, як і в земних умовах, а от віск вестиме себе по-іншому. Він не стікатиме і ґніт виявиться залитий воском». Після підказок експериментатора процес розв'язування змінився: «В горінні бе­руть участь повітряні потоки, що йдуть знизу вгору за рахунок нагріван­ня. Але це в земних умовах. У космосі повітря, нагріваючись, не пере­міщуватиметься вгору. Тому свічка не горітиме через відсутність нор­мальної конвекції повітря і, отже, через відсутність нових порцій кисню».

Як бачимо, нечітке уявлення, конкретизуючись за рахунок передбачен­ня наступних змін ситуації, дедалі більше наближається до шуканого. Розв'язок стає наслідком поступового знаходження і дедалі повнішого усвідомлення досліджуваним зв'язку між відомим і невідомим.

Цей процес здійснюється шляхом мислительних дій і операцій. Фактич­но, це одні й ті самі структурні одиниці мислення, але з різним ступенем автоматизованості: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, порівняння [39; 82].

Аналіз (від гр. dvaXvoic— розклад, розчленування) — розчленування об'єкта мислення як цілого на частини за допомогою зовнішніх або внутрішніх дій чи операцій. Спочатку це виділення в умовах задачі відо­мого і невідомого, а потім усе змістовніша конкретизація відомого для того, щоб віднайти його зв'язок з невідомим. Аналіз є складником пізна­вальної діяльності і залежить від рівня останньої. Принаймні елементи аналізу є вже у дослідницькій діяльності антропоїдів: про це свідчить розв'язування експериментальних завдань шляхом «спроб і помилок». У дитини дошкільного віку основою аналізу є предметні дії. Наприклад, під час лічби вона вказує пальцем на предмет, відкладає його вбік тощо. На вищих рівнях пізнавальної діяльності — це аналіз значень та проник­нення в сутність смислів, що їх несуть у собі умови задачі. Це вже власне мис лате льна (розумова) операція, продукт онтогенезу мислення.

Синтез (від гр. owФEcnз — з'єднання, складання) — практичне або теоретичне об'єднання виділених у процесі аналізу частин у нове ціле. Це ще один акт конкретизації — наступний крок до шуканого. Як і аналіз, це широкий спектр операцій, що залежать від змісту задачі та здібностей індивіда. Тому синтезом буде і сполучення дитиною наочно даних елементів конструктора, і створення вченим наукової теорії на базі узагальнення окремих фактів. У своїх досконалих формах це також мис-лительні операції, які забезпечують більш чи менш швидке просування індивіда до розв'язку.

Аналіз і синтез — складники процесу мислення, взаємовідношення яких описує формула «аналіз через синтез» [81). Це означає, що в проце­сі розв'язування задачі аналіз закономірно переходить у синтез, а синтез спонукає пошук характерних ознак нового цілого, тобто кожен новий результат аналізу змінює об'єкт мислення, зумовлюючи необхідність син­тезу. Завдяки цьому невідоме включається в усе нові зв'язки і відношен­ня, виявляючи таким чином свої приховані властивості. І відбувається це доти, доки невідоме не стане відомим.

Абстрагування (від лат, abstraho — відтягую, відриваю) — виділення одних властивостей об'єкта мислення серед інших. Розв'язуючи задачу, індивід завжди абстрагується від ознак об'єкта, що у той момент неістотні. Як правило, ця операція супроводжує вищі форми аналізу, обслуговуючи, наприклад, словесно-логічне мислення. Проте абстрагування присутнє і в актах сприймання, коли одні складники перцептивного образу ігно­руються, а інші стають підставою для категоризації. Отже, засобом абстрагування формуються узагальнені образи реальності, які дають змо­гу виділити значущі для діяльності, передусім мислительної, зв'язки і відношення. Результатом цієї операції є абстракція (лат. abstractio — віддалення) — поняття, що відображає найзагальніші властивості об­'єкта мислення.

Узагальнення — об'єднання важливих властивостей об'єкта мислення, отриманих у результаті аналізу, синтезу, абстрагування. Рівень уза­гальнення свідчить про ступінь продуктивності мислення, його адекватність. Найпростіші узагальнення — об'єднання або ж групування об'єктів на підставі окремої, часто випадкової ознаки. Найскладніші будуються шля­хом диференціації значень, включення об'єкта в якусь систему понять. Продуктом узагальнення на рівні творчості є новий образ, отриманий у процесі оригінального розв'язування задачі. Неадекватний рівень узагаль­нення (наприклад, резонерство) ґрунтується на малоістотних властивос­тях об'єкта.

Порівняння — мислительна операція, що дає змогу встановити подібні і відмітні ознаки аналізованих об'єктів. На перших етапах розвитку мис­лення порівняння є провідною формою пізнання: дитина пізнає речі, по­рівнюючи їх між собою. Згодом воно набуває більш чи менш розгорнутого характеру і залежить від складності порівнюваних об'єктів та мети по­рівняння. В процесі досконалого мислення порівняння супроводжує аналіз

314

Розділ iV. Пізнавальна функція психіки