212 Розділ III. Психіка як осередок життя

Т е м а 8. Спілкування 213

пізнавальну і позаситуативну-особистісну. Своєрідність кожної визна­чають зміст потреби в спілкуванні, провідні мотиви, а також місце спілку­вання в житті дитини. Ці форми закономірно змінюють одна одну і забезпе­чують повноцінний психічний розвиток, дитини за умови задоволення відповідної потреби. Якщо ж цього не відбувається, порушується онтоге­нез спілкування, а разом з ним і психічний розвиток: він стає ненорма­тивним.

Застосування технічних засобів, що фіксують мікрорухи очей немовляти і матері під час спілкування, показало, що вони мають вигляд своєрідного «танцю», різні «па» якого певним чином узгоджені між собою [19]. Тобто, вже на початковій стадії свого становлення спілкування має вигляд діа­логу. Ще виразніше це демонструє розгорнуте спілкування, яке здійснюєть­ся за допомогою суспільно вироблених знаків — від жестів до наукових понять [ІЗ].

Загалом є підстави вважати, що мовлення як головний засіб спілку­вання спочатку було лише діалогічним. Наприклад, лучижанам (представ­никам слов'янської народності, яка здавна живе на території Німеччини), важко про щось зв'язно розповісти рідною мовою. Очевидно, через ізольо­ваність їхнє мовлення зупинилося на діалогічній стадії розвитку. Про це ж свідчить також аналіз записів ритуалів: вони складаються із запитань і відповідей, загадок і відгадок [19].

Діалогічний характер має й індивідуальна свідомість, адже її поява пояснюється процесом інтеріоризації стосунків між дорослим і дитиною. Тому спілкування є інтерсуб'єктним процесом — внутрішнім діалогом, який суб'єкт веде сам із собою. У художній формі це явище знайшло втілення в романах Ф. М. Достоєвського. Його герої розмовляють ба­гатьма «голосами». Відповідно «двоголосими» стають вживані ними слова. У репліці такого діалогу слово береться в широкому значенні, яке потім переосмислюється, заперечується, пародіюється, стилізується тощо. Пере­хід героя на нову позицію у такому діалозі позначається на будові та вимові слова. У такий спосіб внутрішній діалог стає засобом самоспілку-вання.

Роль такого діалогу посилюється в умовах самотності — переживання ізольованості від довколишніх, яке супроводжує дефіцит довірливого спілку­вання. Парадоксально, але такий стан поширений серед мешканців вели­ких міст, тобто у місцях великого скупчення людей, до того ж забезпечених різноманітними засобами комунікації. Більше того, анкетування великих груп людей дає підставу вважати слово «самотність» (разом зі словами «бюрократизм», «безглуздість», «бездуховність», «нерозуміння», «черга», «байдужість», «свобода», «розпад сім'ї», «відчуження») символом останніх десятиліть [70]. Самотність — це нездатність індивіда реалізувати себе через спілкування, здійснити акт персоналізації, заявити про себе як про особистість.

Самотність, як і труднощі, що з ними стикається індивід, спілкуючись з довколишніми, є свідченням актуальності психологічної допомоги. По-

ширеною її формою є соціально-психологічний тренінг — спеціально організоване психологом спілкування у межах експериментальної групи [5; 18; 19; 20; 22; 34; 51; 52; 57; 65; 73; 74]. Як і у разі ненормативного психічного розвитку, ця форма залежить від підходу психолога. Найві-домішими серед них є: біхевіористичний, гуманістичний і діяльнісний.

Біхевіористичний підхід ґрунтується на експериментальних даних про можливість зміни поведінки в бажаному напрямку за допомогою певних стимулів та підкріплення потрібних реакцій. Працюючи у межах цього підходу, психолог формує необхідні уміння шляхом створення відповід­них їм ситуацій. Зокрема, тренінг упевненості в собі будується на стиму­ляції відкритого вияву людиною своїх почуттів і думок перед групою або ж на рольовому програванні ситуацій, що потребують упевненості [57]. При цьому психолог, часто використовуючи аудіо- та відеозаписи впевне­ної поведінки, моделює потрібні способи спілкування й закріплює їх, ви­нагороджуючи учасника групи (наприклад, жетонами).

Гуманістичний підхід полягає в ідеї рівності психолога з кожним чле­ном групи. Він має лише допомагати людині зайняти активну позицію стосовно власної проблеми спілкування, адже вважають, що вона сама зможе впоратися з нею. Разом з членами групи він прямує до психологічної зрілості — від уявлення про зовнішню визначеність життя до його само­регуляції психологічними засобами. Цей підхід має два основні напрям­ки: ґештальттерапію і трансактний аналіз.

Ґештальттерапія (від нім. Gestalt — образ) будується на вправах, які загострюють увагу учасника групи на тому, що і як він робить у конкрет­ний момент [51]. Для цього член групи бере на себе певну роль, стає учасником діалогу (внутрішнього також), покликаного відтінити його ре­альну і можливу позиції щодо якоїсь проблеми. Предметом трансактного (від лат. transactio — звершення) аналізу є життєві ігри — форми по­ведінки, до яких вдається людина, реалізуючи певні життєві сценарії [5]. При цьому у процесі спілкування вона виявляє специфічні стани свого Я: Батько, Дорослий, Дитина. Група слугує оточенням, на тлі якого її член краще усвідомлює себе, властиві йому ігри, сценарії, яких дотримується. Це дає можливість долати проблеми, що перешкоджають спілкуванню.

Діяльнісний підхід має на меті розвиток компетентності в спілку­ванні — здатності індивіда ефективно взаємодіяти з довколишніми [52]. Формою тренінгу тут може бути дискусія — обговорення емоційних аспек­тів ситуацій, що виникають у процесі функціонування групи. Функція Психолога полягає у формуванні і підтриманні групових норм. При цьому разом з іншими учасниками групи він займається самодиагностикою: з'ясовує, наскільки адекватно і повно сприймають вони самих себе, один одного, групові процеси. Це сприяє формуванню рефлексії, вмінь дифе­ренціювати і висловлювати свої почуття та емоції, здібностей сприй­мати, оцінювати і розуміти іншого

Ефективність кожного підходу залежить від умов, загальних для всіх форм психологічної допомоги.