Тема 8. Спілкування 211

Тема 8. Спілкування

Спілкування — багатоплановий процес встановлення і розвитку кон­тактів між людьми, який передбачає обмін інформацією, певну тактику і стратегію взаємодії, сприймання і розуміння суб'єктами спілкування один одного.

Спілкування історично склалося в процесі спільної діяльності, де спо­чатку відігравало допоміжну роль: супроводжувало і обслуговувало певні дії. З ускладненням діяльності воно набуває відносної самостійності, по­чинає виконувати специфічну функцію передачі наступним поколінням форм культури і суспільного досвіду. В онтогенезі спілкування також поступово стає особливою діяльністю. Задовольняючи потребу в спілку­ванні, дитина оволодіває мовленням, освоює соціальні норми, культуру в цілому, будує образ світу і свого Я. В процесі спілкування відбувається перехід від одного рівня життя до іншого. Спілкуючись, людина виявляє себе індивідом і заявляє про себе як особистість.

Експерименти з позбавленням людини можливості спілкуватись, випад­ки виживання дітей, що виростали серед тварин, переконливо свідчать: спілкування — необхідна умова повноцінного психічного розвитку інди­віда, нормального життя.

8.1. Спілкування як міжсуб'єктні взаємини

На відміну від предметної діяльності, яка реалізує суб'єкт-об'єктні сто­сунки, спілкування — зв'язок суб'єкта з суб'єктом [38]. Уже комплекс пожвавлення — це, з одного боку, вияв ставлення немовляти до матері, а з другого — привертання уваги матері до себе. У відповідь мати не лише виявляє ніжність, а й розкриває дитині свої можливості. Отже, навіть у найпростішому вигляді спілкування — це взаємини, в процесі яких його суб'єкти заявляють про себе і висловлюють своє ставлення один до одного. Однак суб'єкт-суб'єктні стосунки не існують безвідносно суб'єкт-об'єктних. У будь-якому разі вони є способом вияву суспільних стосунків між людьми і несуть у собі не тільки інформацію, а й суспільні цінності, соціальні норми [2; 3; 10; 23; 35; 55].

Отже, спілкування і предметна діяльність перебувають у взаємозалеж­ності і взаємозв'язку. Тому не випадково спілкування виявляє риси діяль­ності, адже, як і діяльність, воно спонукається певними мотивами, спря-

мовується на досягнення якихось цілей, має свій операційний зміст. До того ж, чим більше діяльність об'єднує її учасників, тим інтенсивніше і глибше спілкування між ними. В свою чергу, на діяльності позначається форма спілкування. Про це, наприклад, свідчить експеримент, під час якого кілька груп студентів з приблизно однаковим рівнем інтелекту розв'язували математичні задачі різної складності. У першій серії кожен член групи розв'язував задачу сам і спілкувався з іншими лише з приводу отриманих результатів. У другій члени групи, розв'язуючи задачі, пові­домляли один одного про свої пошуки і помилки. З'ясувалося, що результа­ти першої серії в усіх групах були майже однакові. Друга серія виявила істотні відмінності між ними за такими параметрами, як успішність, швидкість розв'язання, ступінь точності. При цьому більшої продуктивності досягли групи, структура спілкування яких вдало поєднувалася з коопе­руванням зусиль [47].

Про взаємозв'язок спілкування і предметної діяльності свідчить також відома схема періодизації психічного розвитку у дитячому віці (див. тему 5), за якою такий розвиток відбувається шляхом закономірного пере­ходу від діяльності до спілкування та від спілкування до діяльності [72].

В онтогенезі спілкування дитини з дорослим складається особлива кому­нікативна (від лат. communico — поєдную) діяльність, мотивом якої є ті чи ті властивості дорослого [1; 14; 36; 37; див.: 48]. Вона складається з дій дитини, адресованих дорослому і спрямованих на нього як на свій об'єкт; її операціями є мовні і немовні засоби, що ними користується дитина. Потреба в спілкуванні, на якій ґрунтується ця діяльність, фор­мується вже у віці немовляти. Проте це відбувається лише тоді, коли дорослий наділяє немовля властивостями, притаманними йому самому. Завдяки цьому крім задоволення потреби в їжі, теплі, комфорті тощо, дитина отримує додаткові впливи комунікативного характеру (посмішки, дотики, погладжування тощо). Згодом вона виділяє цей момент взаємин з дорослим і відповідає йому комплексом пожвавлення, з якого, власне, й починається комунікативна діяльність.

Так, якщо у перші два тижні життя дитини поява дорослого, який посміхався, погладжував її, говорив ласкаві слова, не викликала змін у поведінці, то вже починаючи з третього тижня немовлята вдивляються в дорослого, стежать за ним очима. На четвертому тижні вони вже посмі­хаються у відповідь на посмішку дорослого, жвавішають, побачивши його. На другому місяці немовлята прагнуть привернути до себе увагу доросло­го, повторюючи схвалювані ним дії. Якщо ж дорослий не виявляв жодних дій, а лише схилявся над дитиною з незворушним виразом обличчя, то невдовзі це призвело до плачу. Більше того, коли в одній групі немовлят задовольняли лише біологічні потреби, а в іншій — ще й потребу в спілкуванні, то вже через місяць перша група відставала від другої у вазі та зрості (Заззо, цит. за: [37]).

У перші сім років життя комунікативна діяльність проходить ряд форм: ситуативно-особистісну, ситуативну-ділову, позаситуативно-