Тема 7. Діяльність і особистість 197

своїх сподівань, і нападає на персів. Чеховський герой начебто відштов­хує від себе уявлення про існування плям на Сонці, заявляючи: «Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи». Подібні дані стали підставою для виокремлення в структурі настановлення мотиваційного (смислового), цільового та операційного компонентів [5].

Смислове настановлення породжується мотивом діяльності і є фор­мою стійкого ставлення суб'єкта до її об'єктів. Діяльність виявляється у позиціях, світогляді, типовому для цього індивіда способі життя. Цільове настановлення спонукається метою і визначає стабільність протікання дій. Найвиразніше це явище виступає у вигляді прагнення суб'єкта завер­шити перервані через якісь обставини дії (ефект Зейгарник). Операційне настановлення формується шляхом урахування суб'єктом умов конкретної ситуації і прогнозування цих умов на підставі минулого досвіду поведінки в аналогічних ситуаціях. Це вже безпосереднє виконання діяльності за допомогою відпрацьованих способів¹. За операційними настановленнями криється грандіозна робота різних систем мозку — виконавчі, психо­фізіологічні процеси діяльності.

Як і діяльність, що за певних умов стає дією, а дія операцією і т. ін., смислове настановлення може трансформуватися в цільове, а цільове — в операційне і навпаки. Це відбувається як через «зсуви» в діяльності, так і під впливом спеціальних механізмів подолання інерції діяльності. Одним з таких механізмів є надситуативна активність — здатність суб'єкта підійматися над рівнем вимог актуальної ситуації і виходити за їх межі [43]. В експерименті близько 40% досліджуваних вдавалися до ризикованих дій, зовнішньо нічим до них не спонукаючись і не маючи від цього жодної видимої користі².

Ця здатність має відомі життєві прояви: людина часто вчиняє всупе­реч обставинам свого життя. Творчість — також подолання усталеного і вироблення нового матеріального або ідеального продукту. Все це над­мірна щодо наявних умов активність і водночас вихід на простір подаль­шого розвитку і діяльності, і її суб'єкта.

Отже, діяльність — це не лише адаптивна, доцільна, а й неадаптивна, перетворювальна активність. Це спосіб життя, який реалізується за допомогою складної сукупності психологічних і фізіологічних механізмів.

¹ Настановлення на цьому рівні — також і переключення з однієї діяльності на іншу, що відбувається поза контролем свідомості. Це явище досліджувалося на прикладі українсько-російської двомовності [38]. Встановлено, що особам, рідною мовою яких є українська, набагато легше переключатися з рідної мови на російську, ніж навпаки. А оскільки з успіш­ністю мовної діяльності другою мовою на статистичне значущому рівні корелюють показни­ки симетрії семантичних систем обох мов, то ця закономірність пов'язана, напевно, з домі­нуванням семантичної системи рідної мови над нерідною. Основою ж симетрії-асиметрії мовних систем є рухливість як властивість нервової системи суб'єкта мовлення.

^гПроте це не означає, що тут непридатне детерміністичне пояснення. Як пише В. А. Петровський, «поняття «ситуація» описує не лише оточення суб'єкта, а й стани самого суб'єкта, які склались у попередній момент часу і «перейшли» з минулого в те­перішнє» [42, 89].

Форми діяльності різноманітні. Спочатку, як у філо-, так і в онто­генезі, вона існує у вигляді зовнішніх процесів, що пов'язують суб'єкт з об'єктом. Однак уже перше знаряддя праці включає людину в стосунки не лише зі світом речей, а й з іншими людьми [15]. Це докорінно змінює діяльність: вона набуває ознак внутрішньої активності, в якій роль зна­ряддя виконують значення мови.

Є підстави вважати, що перехід від зовнішньої до внутрішньої діяль­ності здійснюється шляхом інтеріоризації, що має у цьому разі поетап­ний характер [16]. На першому етапі діяльність має вигляд безпосередніх контактів дитини з об'єктами, що її оточують (предметами побуту, іграш­ками). На другому вона супроводжується голосним мовленням, яке з ча­сом стає розгорнутим. Третій етап — поступовий перехід від зовнішнього мовлення до внутрішнього мовлення «про себе». На заключному етапі з'являється внутрішнє мовлення, яке не контролюється свідомістю й має вигляд «чистої думки» — розумової дії. Не випадково будь-яка внут­рішня діяльність, наприклад, розв'язування задач, супроводжується м'я­зовими рухами артикуляційного апарату, які можна реєструвати за допо­могою технічних засобів [50].

Взявши до уваги закономірності інтеріоризації, можна зрозуміти яви­ще егоцентричного мовлення дитини. Це продукт неповної інтеріори­зації, перехідний етап від зовнішнього до внутрішнього мовлення [15]. Наприклад, коли під час малювання дошкільник у потрібний момент не знаходить олівця, паперу чи фарби, то прояви егоцентричного мовлення стрімко зростають. Натрапивши на перешкоду, дитина міркує вголос: «Де олівець, зараз мені потрібен синій олівець; нічого, замість цього я на­малюю червоним і змочу водою, воно потемніє і буде як синє». До кінця дошкільного віку це явище зникає: під час цього самого експерименту діти здійснюють вже суто внутрішню діяльність — мислення.

На явищі інтеріоризації ґрунтується також пізнавальний егоцент­ризм — нездатність дитини абстрагуватися від самої себе при оцінці зовнішніх відносно неї об'єктів [44]. Так, на запитання «Скільки в тебе братів?» дошкільник дає правильну відповідь: «У мене один брат — Ми­кола». Проте на запитання «Скільки братів у Миколи?» він відповість: «У Миколи немає братів». Для подолання цього явища перед дитиною стави­ли трьох ляльок-«братів»: Сашка, Костя й Іванка, їй казали: «Ти Іванко. Скажи, хто брати у Сашка?.. У Костя? Чиїми братами є ти і Сашко? А ти і Кость?». Потім «братів» позначали кольоровими кружальцями і діти, беручи на себе роль того або іншого, обводили олівцем відповідного кольору кружальця, одночасно називаючи імена «братів». Нарешті вони виконува­ли ці самі дії, але вже у мовній формі [39[. Тобто експеримент був побу­дований з урахуванням закономірності інтеріоризації. З'ясувалося, що у 80—100% випадків діти долали пізнавальний егоцентризм, а це свідчить на користь саме такого розуміння формування внутрішньої діяльності.

Зовнішня і внутрішня діяльність щільно взаємопов'язані також тому, Що мають в принципі однакову загальну будову [29]. До того ж, будь-яка

198

Розділ III. Психіка як осередок життя

Т е м а 7. Діяльність і особистість 199

сформована діяльність має як зовнішні, так і внутрішні компоненти. На­приклад, навчальна діяльність функціонує у вигляді певних (і не лише розумових) дій і реалізується за допомогою внутрішніх і зовнішніх (пись­мо, креслення, користування обчислювальною технікою) операцій. З друго­го боку, зовнішня діяльність (припустімо, обробка заготовки на верстаті) завжди складається з внутрішніх дій, як то: планування послідовності етапів її виконання, обчислення, передбачення можливих змін у роботі, зіставлення отриманого результату з його образом тощо.

Фактично ж зовнішня діяльність є явищем екстеріоризації (від лат. exterior — зовнішній) — втіленням у матеріальному продукті розумових дій, що сформувалися завдяки інтеріоризації.

Суто внутрішня діяльність, на відміну від зовнішньої, практично-перетворювальної, реалізує теоретичне ставлення до світу, з різною адекватністю і глибиною відтворюючи його у формі образу. Вона здійснюється шляхом таких пізнавальних процесів, як відчуття, сприй­мання, пам'ять, мислення, уява, а її результати, узагальнюючись і позна­чаючись за допомогою мови, включаються в систему значень, що нею володіє суб'єкт.

Проте витоки значень — у зовнішній діяльності. Так, дослідження первісної культури показали, що одне й те саме слово може змінювати значення залежно від ситуації, в якій воно вживається. Наприклад, сло­во «чесі» в трудових діях одного з індіанських племен означало «рубати», а в ритуальних — «кричати». Пізніше його стали вживати в значенні «рухатись», «пересуватися». Характерно, що подібним чином оволодіває мовними значеннями дитина: її перші слова стосуються цілого кола пред­метів, що її оточують, потім їх зміст диференціюється й уточнюється; згодом вони все більше перетворюються на знаряддя внутрішньої діяль­ності.

Функціонуючи в межах індивідуальної свідомості, значення стають носіями особистісного смислу, який породжується домінуючим (смисло-утворювальним) мотивом діяльності й зумовлює небезсторонність для суб'єкта її мети та умов. Так, читання рекомендованої літератури матиме для учня різний смисл залежно від мети, з якою він читає: щоб підготува­тися до майбутньої професії, відмінно скласти іспит, або щоб показати вчителям і однокласникам свою ерудованість. Хоча значення і смисли — два аспекти одного явища, все ж це різні складники свідомості. Про це, зокрема, свідчать добре знайомі людині труднощі, що виникають при спробі описати за допомогою слів (значень) подію, яка глибоко переживається (має смисл), або ж пояснити причини деяких своїх дій і вчинків.

Отже, усвідомлення — складна робота свідомості, що полягає в опе­руванні значеннями, спробах суб'єкта розібратись у смислах власних дій. Відтак, свідомість — це внутрішня діяльність складного змісту.

Прикладом такої діяльності є переживання [ІЗ]. На відміну від звичай­них емоцій чи почуттів, це коло психічних явищ виникає в критичних ситуаціях, коли суб'єкт не може реалізувати лінію свого життя у по-

передньому напрямку. Фактично, це втрата смислоутворювального мо­тиву, а водночас і особистого смислу всього того, що він робив раніше і що з ним відбувається зараз.

Проте процес переживання — не лише свідомість, а й, переважно, несвідоме — складно організований і різнорівневий процес, спрямований на відновлення втраченої лінії життя. І чим складніше життя суб'єк­та, тим складніші переживання.

Так, гедоністичне (від гр. TJoovrj — насолода) переживання ігнорує реальність, спотворює й заперечує її, створюючи ілюзію збереженості насправді порушеного змісту життя. Воно здійснюється переважно за рахунок механізмів психологічного захисту, які забезпечують досягнення позитивних і уникнення негативних емоцій. Реалістичне переживання приймає критичну ситуацію такою, якою вона є насправді, пристосовуючи ,;ЇЇ до потреб суб'єкта. Він змушений терпіти ситуацію й сподіватися на вихід з неї в майбутньому. Ціннісне переживання в ідеальному плані трансформує реальність, виводить її за межі безпосередньо даного і цим знецінює. Нарешті, творче переживання — внутрішня боротьба особис­тості за подолання життєвої кризи, пошук перспектив свого життя, прийняття нових цінностей, нової стратегії і тактики життя, віднов­лення його смислу.

Критичну ситуацію суб'єкт може подолати й самотужки, але в деяких випадках необхідна психологічна допомога.

Отже, зовнішня і внутрішня діяльність — взаємопов'язані процеси складного психологічного змісту, за допомогою яких суб'єкт здійснює своє життя.

Видами діяльності, виділеними за генетичною ознакою, є: гра, учін-ня, праця.

Гра — діяльність, що відбувається в умовних ситуаціях і спрямована на відтворення суспільного досвіду, зафіксованого в продуктах культури. Ймовірно, її виникнення пов'язане з початковими етапами становлення людини, коли постала потреба «програвати», а отже, планувати майбутні дії. Напевно, це мало форму ритуалів, магії, танців, які завдяки їх доступ­ності могли стати об'єктом наслідування дітей. У подальшому ці наслі­дувані дії, що, до того ж, виконувалися зі зменшеними копіями пред­метів — прообразами іграшок, отримали функцію підготовки підростаю­чого покоління до праці [61].

Гра сучасної дитини полягає в імітації дій дорослих та стосунків між ними. Спочатку це відбувається в процесі предметних дій — дій з виробле­ними і позначеними людиною речами. Зразки таких дій дитині демонструє Дорослий під час спільної діяльності. Наприклад, засвоївши за допомо­гою дорослого призначення чашки (й освоюючи таким чином її реальне значення), дитина після тривалих маніпуляцій починає самостійно вико­ристовувати її для пиття. Але фізичні характеристики предмета дають підставу приписувати їм умовне значення. І тоді чашка застосовується як підставка для ляльки, предмет, що котиться, дзвенить тощо. Для дити-

200 Розділ III. Психіка як осередок життя