Тема 7. Діяльність і особистість 193

проблеми може дати психологічний аналіз конкретного випадку діяль­ності, який передусім має з'ясувати її смисл для суб'єкта та мотиви, які його породжують і які найповніше характеризують його стосунки зі світом.

Як приклад наведемо давню легенду про майстрів, які підносили камін­ня до місця майбутнього будівництва. Коли одного з них запитали, що він робить, він відповів: «Хіба не бачите, я тягаю каміння». Другий сказав: «Я у поті чола заробляю на хліб». Третій висловився: «Я будую дім, де жити­муть люди». Вони схарактеризували свою мету й цим виявили смисл своїх дій (від констатації його відсутності у першому випадку до гордості за свою працю — в останньому).

Важко судити про конкретний зміст мотивів, що зумовлюють (або ж знецінюють) цей смисл, однак можна помітити, що перший лежить у пло­щині виконуваних дій (тому й не усвідомлюється), отже, ним, напевно, є винагорода або ж примус. Другий мотив міститься за межами дій, проте недалеко, бо майстер розглядає їх як засіб задоволення власне біологіч­них, потреб. Нарешті, третій виводить діяльність у царину соціальних стосунків, а отже, мотив лежить у значно вищій, ніж виконувані дії, пло­щині. Тобто якщо першого майстра спонукають стимули, безпосередньо пов'язані з роботою, другого — засоби, необхідні для підтримання життя, то третього — люди, заради яких він працює. Саме тому вони по-різному ставляться до того, що роблять.

Аналіз смислів та мотивів діяльності індивіда має ґрунтуватися на ретельному вивченні його життя, ситуації його життєвого шляху.

Формулу «від смислу до мотиву» часто використовують письменники, описуючи психологію своїх персонажів. Як, наприклад, А. П. Чехов, який в оповіданні «Дітвора» описує гру дітей у лото: «Самый большой азарт напи­сан на лице у Гриши. [...] Играет он исключительно из-за денег. Не будь на блюдечке копеек, он давно бы уже спал. [...] Сестра его Аня, девочка лет восьми, [...] боится, чтобы кто-нибудь не выиграл. [...] Копейки ее не интере­суют. Счастье в игре для нее вопрос самолюбия. Другая сестра, Соня, девоч­ка шести лет, [...] играет в лото ради процесса игры. [...] Кто бы ни выиграл, она одинаково хохочет и хлопает в ладоши. Алеша [...] сел не столько для лото, сколько ради недоразумений, которые неизбежны при игре. Ужасно ему приятно, если кто ударит или обругает кого. [...] Пятый партнер, кухар­кин сын Андрей. [...] К выигрышу и к чужим успехам он относится безуча­стно, потому что весь погружен в арифметику игры, в ее несложную фило­софию: сколько на этом свете разных цифр и как это они не перепутаются!»

У кожному випадку увага акцентується на стані персонажа («азарт», «боїться», «сміється», «страшенно приємно», «байдуже»), який сигналізує про смисл гри для кожного. А вже звідси випливає ймовірне пояснення спонук до гри («гроші», «самолюбство», «процес»).

Індивід, як правило, є суб'єктом не одного, а певної сукупності видів діяльності. Причому, залежно від співвідношення мотивів, вони бувають однопорядковими або ж, що частіше, підпорядкованими. В останньому

випадку один вид діяльності є провідним, тоді як інші відіграють друго­рядну роль. Так, у першокурсника зі стійкою пізнавальною потребою провідною, очевидно, буде навчальна діяльність, тоді як розваги, занят­тя спортом, спілкування з друзями тощо матимуть менш істотне значен­ня. Визначальним мотивом тут буде та сфера знань, в якій «знайшла себе» ця потреба. Він же буде й смислоутворювальним: зумовлюватиме особистісний смисл діяльності.

Зміна в мотиваційній сфері індивіда — поява нового домінуючого мо­тиву — не може не позначитись на його житті. Зокрема, на рівні осо­бистості провідна діяльність може набути вигляду «справи життя». У цьому разі вона підпорядкує собі всі інші стосунки суб'єкта зі світом.

Окрема діяльність складається з певного ланцюга дій, коли виконання однієї дії спонукає іншу. Наприклад, навчальна діяльність студента пе­редбачає такі дії, як слухання лекцій, вивчення і конспектування літера­тури, підготовка до семінарських і практичних занять, складання заліків і екзаменів. Більше того, діяльність реально існує лише у вигляді дій, тому що це та сама активність, тільки у першому випадку взята з боку мотиву, а в другому — з боку мети. Проте не будь-яка активність є дією. На відміну від звичних, стереотипних або імпульсивних реакцій, дія, крім того, що вона цілеспрямована, завжди опосередкована — включає в себе певні знання, вміння, навички, здійснюється за якимись зразками, схема­ми, зіставляється з тими чи тими соціальними нормами.

Дослідження свідчать, що дія включає в себе виконавчі, пізнавальні й оцінкові компоненти, слугуючи водночас засобом побудови психічного образу 119]. При цьому мета не є чимось зовнішнім стосовно дії, оскільки у ній вона і формується, і виявляється, і збагачується. Вона ж «веде» дію за собою, а тому не збігається з її результатом, а начебто випереджає його. Це явище виразно ілюструє відома апорія (від гр. алорш — безвихідь) давньогрецького філософа Зенона «Ахілл», яка полягає у твердженні, що швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху. Це справді так, адже в момент його появи на місці черепахи вона вже пройде певну відстань.

Отже, дія не «вписується» в систему «стимул — реакція», як на цьому наголошує біхевіоризм. Цікаве обґрунтування більш адекватного уявлен­ня про неї наводить у своїх «Творіннях» родоначальник християнської філософії Августин (354—430 pp.): «Очікування належить до справ май­бутніх, пам'ять — до минулих... Дія належить до теперішнього часу: через Неї майбутнє переходить у минуле... Отже, в дії має бути щось таке, що стосується того, чого ще немає» (цит. за: [19]).

Таке співвідношення мети і дії характеризує останню як живий акт реального зв'язку суб'єкта з об'єктом.

Дія може бути переважно зовнішньою — предметно-практичним кон­тактом суб'єкта з об'єктом або ж внутрішньою — активністю, спрямо­ваною на об'єкт, даний в ідеальній формі. Проте у будь-якому разі вона здійснюється за рахунок певних операцій. Якщо діяльність підпорядко­вується мотиву, а дія — меті, то операція — умовам виконання дії. Це

7 5-2«

194

Розділ III. Психіка як осередок життя