Тема 5. Онтогенез психіки 153

стають взаємини юнаків і дівчат (Юреф'єва, див.: [89]). Виникає перше кохання, зростає вибірковість дружби.

Провідною в цей час є навчально-професійна діяльність, в якій реа­лізується готовність юнака до самовизначення і яку вважають психіч­ним новоутворенням цього віку (Дубровіна, див.: [89; 90]). Проте, як і у дошкільному віці, тут слід звернути увагу не стільки на конкретне психічне явище, яке формується в межах цієї діяльності, скільки на ті функції, які виконує у ній психіка в цей час. Адже юнацький вік є тим періодом життя, коли індивід стає готовим не стільки до самовизначення, скільки до життя як суб'єкт власної діяльності. Тут функції психіки (і пізна­вальна, і регулятивна, і інструментальна), в результаті процесів ос­воєння, є «готовими» знаряддями опосередковування життя юнака. Та найвиразнішою з них усе ж таки є остання, яка характеризує спосіб життя індивіда.

Справді, як свідчать дослідження, цей вік характеризується наявністю індивідуального стилю — сукупності своєрідних і притаманних конкрет­ному юнакові способів діяльності [39]. Очевидно, так все виразніше виявляється індивідуальність юнака — його неповторність. Ця власти­вість охоплює і рівень організму, і рівень індивіда, і рівень особистос­ті [47].

Проте це не означає, що такий стиль є досконалим. На прикладі нав­чальної діяльності видно, що значна частина старшокласників стикається з труднощами під час конкретизації теоретичних положень, узагальнення матеріалу, встановлення причиново-наслідкових зв'язків, формулювання висновків [57]. їм легше відтворити заучений матеріал, ніж здійснити його змістовний аналіз. Лише 22% школярів виявляють сформовану пізна­вальну потребу — потребу у набуванні нових знань. Більшість орієнто­вана не на отримання знань, а на оцінку. Наслідком цього є невідповідність між рівнем домагань і потенційними можливостями пізнавальної діяль­ності старшокласника.

Юність завершується з оволодінням професією та початком трудової діяльності. Відповідно відходить у минуле етап соціалізації, коли індивід був її об'єктом. Він дедалі повніше виявляє себе суб'єктом суспільних стосунків, особистістю. Психічний розвиток на цьому рівні життя потре­бує аналізу відношення «людина — світ».

5.3. Психічний розвиток на рівні особистості

Із позицій системно-діяльнісного підходу психічний розвиток індивіда відбувається у процесі ускладнення його стосунків зі світом. Своєрідним результатом такого ускладнення стає особистість (див. п. 3.3).

Згідно з цим підходом, основою становлення особистості є сукупність діяльностей, що реалізують зв'язки індивіда з відповідною сукупністю матеріальних або ж ідеальних предметів — мотивів. У процесі законо­мірного розширення числа таких мотивів ускладнюється мотиваційна сфера

індивіда, причому з'являються ситуації, коли мотиви, що спонукають певну діяльність, не узгоджуються між собою. Це зумовлює появу «вузлів» діяль­ностей і свідчить про особливий характер стосунків індивіда з суспіль­ством, світом взагалі [42, т. 2]. За таких умов він змушений узгоджувати між собою різні й різноспрямовані мотиви власних діяльностей. Процес такого узгодження і характеризує його як особистість.

Отже, психічний розвиток на рівні особистості відбувається у зв'язку з нагромадженням і розв'язанням суперечностей, що виникають у житті індивіда. В процесі аналізу такого розвитку психічні новоутворення, які стосувалися рівня індивіда, отримуватимуть додаткове пояснення.

Дошкільний вік можна вважати першим етапом становлення особис­тості, оскільки саме в цей час відбувається інтенсивне ускладнення жит­тєвих зв'язків дитини. Одна й та сама дія три-чотирирічної дитини (на­приклад, спроба скористатися ножем), що задовольняє її потребу в роз­ширенні (освоєнні) життєвого середовища, але заборонена дорослим, відпо­відає відразу двом різним мотивам: предмету, який її спонукає і на який вона спрямована, і дорослому, з вимогами якого не узгоджується. Тобто, ця дія несе в собі одночасно два, до того ж суперечливі, відношення — до речі і до людини — володаря цієї речі. Діяльність стає полімотавова-ною і такою, що має конфліктний смисл, адже перший мотив (ніж) зумовлює у дитини передчуття задоволення від спроби розширити свої можливості, а другий — невдоволення від заборони дорослого. Це вияв­ляється у цілій гамі емоцій: позитивних, негативних, амбівалентних (від лат. ambo — обидва, valentia — сила). Ймовірно, якщо дитину похва­лити за цю дію, то відповідно до ефекту «гіркої цукерки» позитивні емоції зміняться негативними.

Конфліктний стан мотиваційної сфери дошкільника (саме у цьому ви­падку доцільно говорити про кризу трьох років) загострює його само­свідомість — новоутворення попереднього віку, й зумовлює появу довіль­ності, без якої діяльність матиме або ж «стимул — реактивний харак­тер», або ж перебуватиме у стані «розбалансування мотивів». Усе це змінює стосунки дитини з близькими дорослими: вона починає порушувати норми спільної діяльності, що обмежують її активність, і діє (звичайно ж, шляхом наслідування) «як дорослий».

У цьому зв'язку дошкільника можна схарактеризувати як особистість — суб'єкта стосунків з близькими дорослими. Він заявляє про своє право на власну активність й виборює його, діючи відповідно до змін, спричинених ускладненням його мотиваційної сфери.

Молодший шкільний вік визначається навчальною діяльністю, в якій одна дія може відповідати відразу кільком мотивам. Наприклад, виконуючи домашнє завдання, учень водночас реалізує свої стосунки з учителем, батьками, однокласниками, суспільством у цілому. Проте коли однокласники попросять у нього списати, ці стосунки, принаймні з ними і з учителем, «перетнуться»: адже прохання суперечитиме вимогам учи­теля. У такій ситуації йому доведеться або ж відмовити у проханні, або ж

154

Розділ !!. Розвиток психіки