Тема 3. Основна проблема психології 105

Проте особистість поєднує в собі і теоретичне, і практичне ставлення до дійсності. І поєднує за допомогою вчинку, в якому останні стають його внутрішньою і зовнішньою складовими. Вчинок, як одиниця особистості, як акт самореалізації та творчості, є єдністю пізнавального і прак­тичного ставлення до світу.

Вчинком індивід стверджує себе як особистість, втручається в царину етики, порушує її усталеність, привносить в неї себе. Вчинок, власне, є зверненням особистості до людей, боротьбою за своє розуміння моралі. В такий спосіб вона прагне подолати холодність світу, привласнити його, віднайти у ньому своє місце. Цей процес пов'язаний з подоланням труднощів, тому боротьба особистості зі світом у певні моменти набуває надзвичайної гостро­ти. В такому випадку життя може стати трагедією (лат. tragoedia) — розладом стосунків з людьми, усвідомленням неможливості реалізувати себе в ситуації, що склалася. За цих умов особистість може піддатися тиску обста­вин й поступитися позицією, яку відстоювала. Але вона здатна пережити трагедію й повернутися на вищий рівень стосунків зі світом.

Особистість розвиває свої стосунки зі світом протягом життєвого шляху — закономірного процесу самореалізації і творчості, історії і логі­ки свого життя. Власне, особистість є етапом життєвого шляху індивіда. Адже людина народжується як організм, стає індивідом, протягом життє­вого шляху творить з себе особистість.

Проблема життєвого шляху є провідною в психології, що прагне збага­тити свій предмет, вивчаючи людське життя [2; 3; 5; 18; 23; 29; 48; 50; 52]. В історії психології ця проблема тлумачиться залежно від рівня розуміння вчинкової природи людини. Тому на перших її етапах наголо­шується фатальна заданість життєвого шляху ситуацією вчинку; пізніше, в епоху Відродження, провідна роль відводиться мотивації, у наступні епохи прийшло розуміння виняткового значення в житті людини її зовніш­ньої, перетворювальної активності, тобто дійового компонента вчинку; XX століття характеризується прагненням до рефлексії як підстави са­мопізнання людини і пізнання нею життєвого шляху.

На житті людини істотно позначається певний устрій суспільства, який сприяє або перешкоджає самореалізації, визначає ступінь свободи від заданих суспільством обмежень. Це соціальна ситуація життєвого шля­ху. Тоталітарне суспільство, наприклад, розглядає людину крізь призму державних інтересів, вбачає в ній лише члена певної соціальної групи, принижує її роль у громадському житті, визначає та контролює можливі сфери вияву, ідеологізує процес її виховання. При цьому на тлі інтенсив­ного нівелювання особистості розквітають педагогічні теорії «гармоній­ної» та «всебічно розвиненої» людини. На відміну від тоталітарного де­мократичне суспільство покликане виробляти й забезпечувати дотриман­ня законів, що охороняють права людини — соціальні норми, які регу­люють її стосунки з державою, організаціями, іншими людьми. Це право на свободу слова, свободу віросповідання, недоторканність житла, невтру­чання в приватне життя тощо.

Проблема прав людини є додатковим свідченням суперечності між осо­бистістю і суспільством. Хоча особистість є продуктом суспільного життя людини, форми організації цього життя призначені радше для індивіда з його прагненням до пристосування, ніж для особистості з її спрямова­ністю на творчість. Індивід використовує можливості соціальної ситуа­ції свого життя і завдяки цьому освоює соціальні норми, встановлює й розвиває стосунки з довколишніми, здобуває освіту, обирає професію й працює, створює сім'ю, досягає якогось рівня добробуту. Проте на певно­му етапі свого розвитку починає ставитись до таких можливостей як до обмежень і прагне звільнитись від них. Вони справді скеровують життя в суспільно задане русло, але активність особистості є надмірною відносно них, стикається з ними як з перешкодою.

Суперечність між людиною і соціальною ситуацією її життєвого шляху нерідко загострюється, а це інтенсифікує процеси її самосвідомості, спо­нукає до активності, яка може мати або пристосувальний, або творчий характер.

Соціальна ситуація існує не сама собою. Вона проектується на індиві­дуальну ситуацію життєвого шляху — конкретні обставини життя, які створюються безпосереднім оточенням людини. Це, насамперед, її сім'я, яка задає певні соціальні норми, орієнтує на якісь цінності, готує до вибору життєвого шляху. Так, вона відіграє неабияку роль у форму­ванні сценарію (від лат. scaena — сцена, майданчик) — наміру людини певним чином організувати своє життя [7]. Індивідуальну ситуацію ство­рюють також довколишні, які приймають або не приймають домагання індивіда, сприяють або перешкоджають досягненню поставлених ним цілей. Суперечність з суспільством на рівні індивідуальної ситуації життєвого шляху також може розв'язуватись за рахунок вчинку, який створює нову ситуацію, відкриває (або й закриває) нові можливості.

Ситуація життєвого шляху не є чимось суто об'єктивним, безвіднос­ним до свідомості. У формі образу людина відображає обставини свого життя й певним чином ставиться до них. Тому ситуація змістовно, а не формально поєднується з іншим чинником життєвого шляху — самою людиною. Проте людина часто оцінює життєві ситуації як об'єктивно дані й незалежні від неї. У цьому разі ситуація набуває значення непід­владної їй сили, яка диктує напрямок життя і якій вона змушена скоряти­ся. Людині залишається тільки пристосовуватись до неї й відповідним чином будувати своє життя. Це рівень індивіда з притаманним йому ситуативно зумовленим життєвим шляхом.

Розуміння життєвих ситуацій як залежних від бачення світу, власної «філософії» — ознака особистості, яка розглядає ситуацію і саму себе в єдності, дивиться на себе як на компонент ситуації, а на ситуацію як на образ обставин свого життя. Вона досліджує ситуацію й саму себе, співміряє їх між собою, прагне знайти їх оптимальне поєднання. Залежно від пошуків ситуація відкриває свої різноманітні властивості, адже несе в собі і комічне, і трагічне, і добро, і зло [52]. Це уможливлює вибір певно-

106

Розділ І. Психологія як наука