3.3. Людина і світ

Проблема людини — це, власне, проблема філософії, яка вивчає пи­тання походження і призначення людини, її місця у бутті. Однак ця проб­лема вводить психіку в контекст взаємин людини зі світом, що свідчить про її значення для психології. Йдеться про вищі рівні функціонування психіки — рівень індивіда, насамперед особистості.

На відміну від індивіда, який освоює надбання попередніх поколінь, у формі образу відтворює світ і на цій підставі діє, особистість виробляє власне ставлення до світу і прагне втілити його. В такий спосіб вона підіймається над обставинами життя і самореалізується — об'єктивує свої можливості. Це здійснюється за рахунок вчинку як характерної для цього рівня активності. Завдяки вчинку особистість виходить за власні межі, долає перешкоди, що їй чинить світ, втілює себе у ньому.

Процес історичного усвідомлення вчинку послідовно фіксує ряд його компонентів, кожен з яких є кроком до з'ясування людиною своїх взає­мин зі світом (Роменець [48; див.: 41], тема 1). Ситуативним компонен­том вчинку людина знаходить їм підставу в умовах свого життя. Вона наділяє ці умови надзвичайними властивостями, борониться від них, прагне поєднатися з ними. Нездійсненність такого прагнення зумовлює появу мотиваційного компонента вчинку — віднаходження джерел буття в самій собі. Людина посідає місце центру Всесвіту, стає «мірилом усіх речей», здійснює духовне і матеріальне виробництво, усвідомлює власну могутність. Вона шукає себе у вироблених речах, проте не знаходить. Це змушує її пильніше придивлятися до здійснюваної активності й шукати в ній можливостей повнішого й адекватнішого самовияву. З'являється дійо­вий компонент вчинку — утвердження власного буття через перетворен­ня світу, боротьбу з існуючими обмеженнями, самореалізацію. Проте це не вичерпує онтологічного питання — питання про сенс життя. Тому на зміну дійовому компонентові приходить післядійовий — у вигляді реф­лексії як сповненого драматизму самопізнання. За висловом В. А. Ро-менця, «блудний син» повертається до свого «батька» [41, 103]. Психоло­гія повертається до людини.

Отже, вчинок є складно структурованою, сповненою глибокого змісту, розгорнутою в часі і просторі активністю, що характеризує людину як особистість.

102 Розділ І. Психологія як наука

Тема 3. Основна проблема психології 103

Проблема особистості здавна є центральною проблемою психології. За цей час сформувалася велика кількість теорій, що часто взаємовиклю-чають одна одну, описано багатоманітні вияви особистості [5; 31; 43; 44; 47; 51; 52; 61—64]. Проте погляд на особистість крізь призму відношення «людина — світ» як визначальну характеристику вбачає її стосунки з довколишнім. У цьому зв'язку можна виділити два основні способи став­лення до світу: пізнавальний і практичний [52].

Пізнавальне ставлення — процес проникнення в сутність відношень і властивостей буття. Здійснюючи пізнавальну діяльність, людина в тео­ретичній формі освоює світ, будує його свідомий образ. На рівні індивіда такий образ набуває вигляду світогляду — узагальненого образу світу і себе у ньому. Це сукупність поглядів на світ, які насичені особистісним смислом і відбивають приналежність індивіда до певної культури. Про останнє свідчить, наприклад, наявність «протестантського» і «католиць­кого» світоглядів, поширених у країнах з домінуванням відповідних форм релігії [24]. Перший наголошує на значенні індивідуальних зусиль і орієн­тує людину на пошук царини їх застосування, другий визнає заданість людського життя волею Бога й не спонукає до зовнішньої активності. Отже, світогляд індивіда, як і образ світу взагалі, несе на собі помітні ознаки його суспільного буття.

На відміну від індивіда особистість за допомогою своєї свідомості вихо­дить за межі безпосередньо даного, своєї культури. На підставі світогля­ду вона створює власну «філософію» — систему самостійно вироблених уявлень про світ та своє місце в ньому. Особистість не просто відтворює світ в образі, а в теоретичній формі творить його. Ця філософія стає змістом позиції (лат. positio, від ропо — розміщую, ставлю) — стійкого ставлення до якогось аспекту дійсності. Своєю позицією особистість заяв­ляє про себе, вона «стоїть» на ній, виборює її [5]. Позиція відкриває перед особистістю шлях до виходу за наявні обмеження, до боротьби за власну свободу, зрештою — до якісно нового рівня існування: над обставинами життя [52].

Якщо індивід — існування всередині буття й відповідний такому існу­ванню світогляд, підпорядкованість незалежним від його свідомості де­термінантам, то особистість — це прагнення звільнитися від обставин свого життя, створити власну «філософію* й у такий спосіб проникнути в сутність буття, втілити себе в ньому. Вона сама є частиною буття, що усвідомлює себе, самоусвідомлюваним буттям.

Практичне ставлення до світу індивід виявляє, здійснюючи діяльність, спрямовану на освоєння і перетворення об'єктів. Як і пізнавальна, прак­тична діяльність виникає на основі потреб — станів, викликаних необ­хідними для підтримання людського життя об'єктами, і скеровується на досягнення певних цілей. У процесі цієї діяльності породжуються нові потреби, на підставі яких виникають нові мотиви, що й забезпечує безпе­рервність дієвих стосунків індивіда зі світом. Індивід живе насамперед за рахунок практичної діяльності. Діючи практично, він задовольняє потре-

би, що перебувають у межах його стосунків з довкіллям, ставить і дося­гає цілі, що знаходяться в межах його можливостей. Власне, це присто­сувальна активність — пошук і забезпечення найсприятливіших і відпо­відних його світоглядові умов життя.

Особистість виявляє практичне ставлення до світу, втілюючи власну філософію. При цьому вона здійснює акт самореалізації — накладає на об'єкт діяльності відбиток своєї неповторності. Таку діяльність можна оціню­вати як творчість — вироблення матеріальних або ідеальних цінностей. Однак цінність не обов'язково має загальне значення. Це значення створює сама особистість, тому вона може стосуватися лише її. Це може бути не­стандартний матеріальний предмет, в який особистість привнесла себе, або ж (переважно) втручання в царину етики (лат. ethica, від гр. rjыoЗ — зви­чай), тобто соціальних норм, їй взагалі притаманна здатність до персона-лізації (лат. persona — особистість) — ідеальної представленості своїх рис в інших людях |43]. Вона здійснює своєрідні внески в тих, хто її оточує, залишаючи в їхній свідомості слід у вигляді образу своєї особистості.

Вступаючи у стосунки з іншими людьми, особистість керується влас­ним розумінням моралі (від лат. moralis — моральний) — ідеалу міжлюдсь-ких взаємин. У цьому плані моральним ставленням до іншої людини є любов до неї — прагнення досягти міжособистісного єднання. Любляча людина ввіряє іншій своє життя; віддає їй саму себе — найщ'нніше, що має, своє Я; ділиться з нею своїми матеріальними і духовними надбання­ми; з турботою, відповідальністю, повагою ставиться до неї; прагне про­никнути в неї, збагнути її [63; 64] .

Це не обов'язково еротична (від гр. Й'pcыЗ — кохання, пристрасть) любов, яка визначається статевою потребою. Це, швидше, любов до близької людини, ближнього взагалі, любов до надприродної істоти — Бога. Любов'ю людина стверджує своє буття, бо лише через ставлення до іншого сама існує як людина. Це також ствердження існування іншого і вияв його сутності [52]. Людина чинить погано стосовно іншої людини тому, що не любить її, та й себе також. За Е. Фроммом, любити іншу людину може лише той, хто любить, приймає себе. Любити водночас себе та іншого, взагалі людей — це проблема, що постає перед особистіс­тю, їй слід поєднати в собі «Я» і «Ми». Можливий шлях її розв'язання — в усвідомленні того, що «Я» існує лише у співвіднесенні з «Ми», де «Ми» — світ, що існує до нас і без нас, світ матеріального й ідеального, це родина, релігія і нація, зрештою, культура.

Пізнавальне і практичне ставлення до світу є взаємопов'язаними характеристиками людської психології. Образ світу виникає в діяльності, регулює її, втілюється в її продукті. Та на рівні індивіда вони відносно самостійні, про що свідчить існування людей з переважно теоретичним або практичним ставленням до дійсності. Як і інші, ця властивість індиві­да зазнає впливу культури. Не випадково говорять про «людину Схо­ду» — самозаглиблену, споглядальну і «людину Заходу» — прив'язану до матеріальних цінностей, практично спрямовану.

104 Розділ І. Психологія як наука