Тема 3. Основна проблема психології 101

1 філософський, і психологічний аналіз свідомості вказують на її зв'я­зок з діяльністю. В діяльності, шляхом ускладнення операцій, засвою­ються спочатку конкретні, а потім узагальнені значення; усвідомлюється світ безпосередньо даного, минулого та можливого. Діяльність зумовлює розширення кола усвідомлюваного: що більше предметів охоплює своєю активністю дитина, то більше явищ вона усвідомлює; що змістовніша ця діяльність, то багатший образ світу. Поступово в дитини формується здатність виходити за межі виконуваних дій, усвідомлювати й передбачати їх результат — мету (ціль). Діяльність стає регульованим процесом, при­чому не лише зовнішнім, а й внутрішнім. Тепер вона відбувається в плані свідомості, яка набуває рис діяльності, сама стає діяльністю, що активно відтворює буття. На цьому етапі свідомість починає здаватися надприрод­ною субстанцією, начебто не пов'язаною із зовнішньою діяльністю. Про­те науковий аналіз передбачає застосування принципу єдності свідо­мості і діяльності [31; 51].

Усвідомлення мети діяльності, оцінка її результатів іншими людьми формують у дитини уявлення про себе як про суб'єкта діяльності, сприя­ють становленню самосвідомості. Власне, це «образ-Я», який складається з різнобічних уявлень про себе. Але самосвідомість — не лише зосеред­ження індивіда на собі, а й протиставлення себе світові. В плані само­свідомості він веде зі світом постійний діалог, що переходить у діалог із самим собою. Чим вище рівень самосвідомості (а це неабиякою мірою залежить від віку індивіда та рівня його обдарованості), тим складнішу форму він має. Обдаровані люди вже у ранньому віці ставляться до свого Я з особливою гостротою [56J. Самосвідомість є потужним джерелом са­моконтролю, самовдосконалення і, зрештою, самопізнання. Розлади Я часто є першою ознакою психічної аномалії.

Будова психіки не вичерпується свідомістю. Психічним є також підсвідо­ме — ті явища, які відбуваються поза свідомістю, але у разі необхідності усвідомлюються індивідом. Психічним є й несвідоме, що здавна вивчається психоаналізом [62]. Це реальні явища, які виявляються в свідомості, але не прямо, а через образні символи (від гр. ouuЯoXov — знак, ознака, прикме­та) — закодоване в образі реальне ставлення індивіда до обставин свого життя та самого себе. Вони беруть активну участь у творчості, прийнятті рішення, формуванні ставлення до іншої людини, оцінці дійсності. За меха­нізмами функціонування несвідоме може протиставлятися свідомому. За змістом воно має протиставлятися буттю, бо, як і свідомість, є формою психіч­ного відображення. Специфічна риса несвідомого полягає в злитті образу світу й ставлення до світу, що унеможливлює його безпосереднє усвідомлення.

У межах відношення «буття — свідомість» психіка виявляє себе образом світу, відображенням закодованих практикою властивостей буття. Індивід будує цей образ шляхом власної діяльності, що ґрунтується на грандіозній роботі мозку.

Завершуючи аналіз цього відношення, зазначимо, що протиставлення свідомості буттю можливе лише з гносеологічних, пізнавальних позицій.

Зрештою, саме такого протиставлення потребує аналіз психогностичної проблеми. Проте з позицій онтологічного аналізу психіки буття включає в себе й людину з її свідомістю [50; 52]. Більше того, лише усвідомлення світу перетворює його на справжнє буття [24].

Отже, суто гносеологічна характеристика свідомості є недостатньою. Потрібно розглядати її також як компонент відношення «людина — світ». Проте тут на перший план виходить проблема людини. Відкривається новий обрій психіки.