Тема 3. Основна проблема психології 95

інструментах, професійною діяльністю тощо — показало, що при цьому вони трансформуються у психічні (знакові) функціональні системи [45]. Наприклад, застосування у процесі експериментального навчання зовнішніх опор пізнавальної діяльності сприяє збагаченню акцептора результа­ту дії та аферентному синтезу. Отже, використання знаків виводить функціональні системи за природні обмеження; знаки стають чинниками, що керують цими системами ззовні. Характерно, що серед психічних функ­ціональних систем передусім страждають менш опосередковані знака­ми — сприймання і короткочасна пам'ять, тоді як мислення, особливо словесно-логічне, за умови інтенсивної роботи інтелекту, може навіть поліпшуватись.

Ця теорія доповнює інші спроби фізіологічного пояснення поведінки. Зокрема, вона продовжує вчення про вищу нервову діяльність І. П. Пав­лова [42], насамперед у плані застосування її до аналізу процесів виник­нення, збереження і відтворення досвіду. Якщо остання акцентує увагу на нервових зв'язках між стимулами та їх кірковими представництвами, то теорія функціональних систем відносить ці зв'язки до механізмів цілісної організації поведінки. Вона також уточнює вчення про домінанту О. О. Ух-томського [60], за якою нервова система діє за принципом домінанти (від лат. dominans — панівний) — збудження певних нервових структур, що виникають під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників і визначають спрямованість поведінки у певний момент часу. Ця теорія доводить, що домінуючою в роботі організму є функціональна система, адже вона забез­печує пристосування організму до середовища. Загалом теорія є внес­ком у розуміння психіки, підґрунтя якого заклало рефлекторне вчення /. М. Сеченова [53].

Таким чином, фізіологічні дослідження з'ясовують ті процеси організ­му, які є основою функціонування психіки. Однак вони не дають можли­вості зрозуміти конкретні шляхи переходу від фізіологічного до психіч­ного і однозначно розв'язати психофізіологічну проблему. Звичайно, можна сподіватися, що поступальний рух науки зробить у цьому напрям­ку значний крок уперед. Проте слід пам'ятати, що фізіологічне і психіч­не — різнорідні явища, тому без урахування цієї обставини сам по собі конкретно-науковий підхід до психофізіологічної проблеми навряд чи дасть бажані результати.

Більше підстав для розуміння їх реальних взаємовідношень дає реф­лекторне вчення І. М. Сеченова, в світлі якого фізіологічне і психічне є ланками однієї і тієї самої рефлекторної (відображальної) діяльності жи­вої істоти, яка здійснюється фізіологічними механізмами і регулюється психікою [49]. У межах цієї активності вони пов'язані між собою, але не прямо, а опосередковано — через рух організму. В процесі рухової актив­ності формується і ускладнюється нервова система, багаторівневе функціо­нування якої забезпечує життя організму, виникає психіка, яка, спираю­чись на роботу мозку, своєю функцією відображення зумовлює присто­сувальний ефект поведінки.

На цьому рівні життя (рівні організму) зв'язок психічного і фізіоло­гічного має функціональний характер: він детермінується поведінкою як ланцюгом рухових актів. Тому мозок слід розглядати як орган не стільки психіки, скільки поведінки (що й наголошує теорія функціональних сис­тем організму), умовою і компонентом якої є психіка. Психіка, опосеред­ковуючи поведінку психічним образом та пов'язуючи організм із середо­вищем, відноситься не лише до організму, а й передусім до зовнішнього світу, зміст якого несе в собі.

На рівні індивіда психіка ускладнюється, набуває нових рис і власти­востей. У цьому разі її характеристика не вичерпується аналізом відно­шення «мозок — психіка». Остання тепер має розглядатись у межах відно­шення іншого порядку — відношення «буття — свідомість», що є змістом психогностичної проблеми.