Тема 20. Характер 449

виховання громадянина є найважливішим завданням української педагогі­ки¹. Вона потребує системи виховання, покликаної формувати громадяни­на, для якого українська держава є гарантом його власної незалежності і свободи. Це має бути система українського національного виховання, що ґрунтується на ідеалах, які слугують індивідові засобом усвідомлення себе часткою держави, нації, а через неї і людства.

Створення такої системи неможливе без відродження вітчизняних куль­турно-історичних, народно-педагогічних, народознавчих, виховних традицій та орієнтації на загальнолюдські виховні ідеали. Звичайно, індивідуальний характер — не «зліпок» з ідеалів виховання. Виховання характеру — тривалий процес, що протікає в зв'язку зі становленням діяльностей дитини, ускладненням відповідних потреб та мотивів, розширенням кола освоюваних нею значень, здійсненням дій, які реалізують те чи те став­лення. Дитина не виросте людяною й орієнтованою на соціальні ідеали, якщо їй лише пояснювати значення.

Однак будуть безрезультатними також примусові дії. Має бути наслі­дування дитиною зразків, проникнутих певним ставленням, дій автори­тетного дорослого, «внесок» цих дій у її взаємини з довколишніми, оцінка з боку дорослого (схвалення, заохочення, засудження чи покарання). Ці дії мають задовольняти потребу у спілкуванні, мотивуватися необхідністю участі в спільній діяльності, отримувати смисл її оптимального засобу, фіксуватись у смислових настановленнях, мати вигляд вчинків. Тільки так вони можуть набути форми виховання дорослим тих чи тих власти­востей характеру дитини.

Недоліки в характері дітей нерідко мають своїм джерелом неправильне (гіперпротекцію, гіпопротекцію, емоційне неприйняття, жорстокість, завищені вимоги, потурання) або ж умовне виховання. Йдеться про соціальні чинники ненормативного психічного розвитку, показниками якого відповідно є ненормативні властивості характеру: брехливість,

'Це завдання стояло й перед радянською педагогікою, покликаною виховувати радянсь­кого громадянина — носія норм і цінностей соціалістичного суспільства. Проте людина як об'єкт радянського виховання була водночас суб'єктом власного життя і не могла не бачити відмінності між реальністю й декларованим ідеалом Вона не могла керуватися ставленням, неадекватним реальним стосункам з довколишніми, суспільством у цілому. Ідеологізація педагогіки робила її знаряддям досягнення недосяжних цілей.

Та все ж певні завдання вона розв'язувала: радянський громадянин мав соціальний характер', був патріотом своєї «наддержави», представником «найосвіченішої» країни, позбавленим релігійних, національних та родинних «забобонів». Цьому сприяло те, що ці завдання не суперечили реальності (справді, існувала наддержава й були певні успіхи), а також те, що вони відповідали природному прагненню людини бути причетною до досяг­нень спільноти, членом якої вона себе вважає. Тому радянський громадянин — реальність, причому українська також Йому чужі ідеї національного відродження, а поняття держави асоціюється лише з власним добробутом. Причому цей характер базується на конфліктно­му світогляді: ідеальні мотиви без відповідних діяльностей втрачають свою спонукаль­ну і смислоутворювальну силу, в зв'язку з чим перешкоди на шляху досягнення власних цілей розглядаються як зумовлені процесами державотворення. Тому вони отримують негативний смисл і заперечуються.

жадібність, жорстокість тощо. Проте не виключено формування нега­тивних властивостей характеру і за умови прагнення батьків дотримува­тись педагогічно грамотного виховання, але за відсутності у них тих ідеа­лів, на які вони орієнтують дитину, за непослідовної стратегії виховання, нерозумінні закономірностей психічного розвитку. Перешкодою можуть стати також біологічні чинники, наприклад властивості нервової сис­теми дитини. Від них не залежить зміст ставлення, але на тлі однієї нервової системи одні властивості характеру формуються легше, ніж ін­ші. Рішучість, наполегливість, самостійність простіше формуються у представників сильної нервової системи і складніше — у представників слабкої. На характер впливатимуть також властивості темпера­менту^.

Характер може стати предметом самовиховання, що найчастіше буває в підлітковому та юнацькому віці |2; 3; 26; 32; 40].

Це вже рівень особистості, і він виразно висвітлює ту обставину, що кожна властивість характеру є ознакою притаманного індивідові спо­собу життя, що, як темперамент і здібності, характер виконує інстру­ментальну функцію (див. табл. 35). Причому якщо на рівні індивіда має місце життя в межах характеру, який урівноважує стосунки людини зі світом, то тут має місце певне ставлення індивіда до свого характеру². Це шлях, що веде до використання характеру як засобу, що за його допо­могою він будує своє життя. Саме на цьому шляху індивід отримує здатність оцінювати свій характер, висувати і розв'язувати завдання його вихо­вання, адже за допомогою волі він може вибирати принципово новий для себе мотив і, виходячи з нього, долати одні смислові настановлен­ня та створювати інші, тобто закладати підґрунтя для вдосконалення свого характеру.

Проте це не означає, що особистість і характер пов'язують прості відношення, що індивід «виховує» свій характер свідомістю. Характер, радше, виховується перебігом його життя. Звідси випливає принципове положення: не характер пояснює життя індивіда, а життя є ключем до розуміння та аналізу характеру.

Можливі випадки, коли індивід здійснює вчинок, який не лише не зумовлюється властивостями його характеру, а й суперечить їм. Так буває, коли нерішуча людина робить кроки, що радикально змінюють її долю. Вчинком вона долає свій характер і цим, між іншим, заявляє про себе як про особистість. Внески вчинку згодом стають тим ґрунтом, на якому виростають нові властивості характеру, що «врівноважують» стосун­ки індивіда з дійсністю. Народна мудрість говорить: «Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер —

'Проте й характер позначається на темпераменті: виховання дисциплінованості підви­щує емоційну стійкість і активність дитини [311.

²Як зазначає А. Г. Асмолов, «особистість ставиться до характеру як до чогось зовніш­нього, на що вільно чи невільно доводиться зважати при виборі шляхів досягнення голов­них життєвих цілей» [5, 341]