Тема 20. Характер 439

полягає в тому, щоб наповнити ці життєві поняття конкретно-науко­вим змістом, тобто перетворити їх на психологічні. Першим кроком у цьому напрямку має бути визнання зв'язку ставлення з потребами індиві­да. Справді, ставлення буде стійким лише тоді, коли воно ґрунтується на якійсь потребі і виявляється в діяльності, спрямованій на її задоволен­ня. Це означає, що воно має свій мотив, який спонукає цю діяльність і надає їй певного смислу. Тому мотив, як справедливо наголошував С. Л. Ру-бінштейн, — «це властивість характеру в його генезисі» [56, /35].

Отже, характер існує в потребах і мотивах, але лише як тенденція певного ставлення. Тільки реальна діяльність надає цій тенденції стійких форм. Іншими словами, зумовлене мотивами ставлення індивіда до світу не тільки виявляється у діяльності, а й формується в ній.

На відміну від темпераменту та здібностей характер є продуктом діяльності. Дитина не народжується доброю чи злою, відповідальною чи байдужою, ввічливою чи грубою. Вона стає такою за певних обставин і під впливом виховання, яке створює для формування цих властивостей необхідні умови. Саме на ґрунті таких умов з'являються потреби та вини­кають мотиви тих чи інших діяльностей.

Ставлення до дійсності формується на ґрунті настановлення, бо «під характером мають на увазі фіксовану форму досвіду, що актуалізується в притаманному особистості індивідуальному стилі діяння, засобами якого досягаються ті або інші її мотиви» (5, 338]. Мається на увазі смислове настановлення, особливості якого важливі для розуміння сутності харак­теру. Справді, воно несе в собі, по-перше, ставлення у вигляді проекту майбутньої dы', який втілюється під час зіткнення індивіда з відповідними їй ситуаціями. По-друге, актуалізуючись, смислове настановлення вияв­ляється в типових діях людини. По-третє, воно відбивається також у рухах: позі, міміці, жестах. Усміхнене обличчя може свідчити про опти­мізм, похмуре — несе на собі знак песимізму, презирливе — зневажли­вого ставлення до довколишніх.

Завдяки смисловим настановленням характер набуває вигляду стійкого ставлення, яке позначається не лише на діях індивіда, а й на його зовніш­ності. Це засвідчують також спостереження: характер виявляється в манері одягатися, триматися, спілкуватися, у ході людини, її рухах, особливос­тях мовлення тощо [25; 32; 38; 59].

Характер — це не тільки те, що робить індивід, а й те, як він це робить. Зміст ставлення має певну форму. За формою ж прихований кон­кретний зміст. Проте між змістом і формою характеру немає прямої відпо­відності. Змістом характеру є спрямованість — сукупність стійких мо­тивів діяльності. Ставлення — завжди вияв спрямованості, і саме в ній слід вбачати істотну ознаку характеру.

Д. Волкогонов у роботі «Ленін: політичний портрет» так характеризує В. І. Леніна часів громадянської війни: «Ленін був людиною зовні дуже м'якою, добродушною, часто весело посміювався, любив тепло домашніх тварин, був здатний на сентиментальні спогади, — проте коли йшлося

440 Розділ VI. Інструментальна функція психіки

про класові, політичні питання, весь перевтілювався. Він одразу ставав жорстоким, безкомпромісним, нещадним, мстивим» [18, 356—357].

Де тут виявляється характер? Звичайно, там, де йдеться про спрямо­ваність на «класові, політичні питання», а не про здатність до «сентимен­тальних спогадів».

Отже, в межах відношення «ставлення — діяльність» характер постає як психічне явище, що формується в процесі діяльності й у вигляді ставлення несе в собі смисловий досвід індивіда, зміст його спрямова­ності.

Відношення «ставленая— психіка» дає можливість конкретизува­ти зміст характеру. В його межах характер постає як утворення, яке виникає в зв'язку із загальними закономірностями психічного розвитку. Серед них важливим є те, що індивід набуває смислового досвіду на ос­нові значень, якими оволодіває в процесі освоєння певної культури. Саме вони зумовлюють існування усвідомленого образу світу, а на рівні особистості стають підвалиною світогляду — сукупності усталених по­глядів людини на світ та своє місце в ньому.

Тому світогляд можна вважати змістом соціального (культурного) характеру. Йдеться про ставлення, типове для більшості членів певної спільноти (Мід, цит. за: [31]; Фромм [65; 66; див.: 49]). «Різні суспільства або класи всередині суспільства володіють своїм особливим соціальним характером, і з нього розвиваються і набувають силу певні ідеї [49, 49]. Це ті ідеї, які суспільство, й передусім тоталітарне, нав'язує людині засоба­ми пропаганди чи то соціально схвалюваного виховання. Тому соціальний характер має завданням пристосування людини до вимог суспільства: «Пристосовуючись до соціальних умов, людина розвиває в себе ті риси, які змушують її бажати діяти так, як вона повинна діяти» [там само, 51].

Соціальний характер нестійкий. Люди можуть мати певний світогляд, проте бути нездатними діяти згідно з декларованими цінностями в умо­вах їх девальвації (лат. de — заперечувальний префікс, valvo — маю вартість). Подібне явище можна було спостерігати під час краху комуніс­тичної ідеології, коли активні представники відповідного соціального ха­рактеру відразу ж вдалися до пристосування — тепер уже до нових умов життя.

Справді, значення — лише одна, до того ж поверхова, складова образу світу. Людина може мати певні знання, в яких об'єктивовані значення, і відтворювати їх за необхідності, проте вони не стануть реальними регу­ляторами її поведінки доти, доки не наповняться особистісним смислом, стануть «значенням для мене». А це відбувається лише тоді, коли значен­ня функціонують у діяльності індивіда, мотиви якої надають їм певного смислі/.

Тільки завдяки єдності значення і смислу свідомий образ світу одно­часно несе в собі і знання про дійсність, і ставлення до неї [34]. Він опосередковує діяльність, перетворює її на стійкий свідомо регульований процес, унаслідок чого в продуктах діяльності втілюється також і став-

Т е м а 20. Характер 441

лення до них. Між іншим, це пояснює, чому ставлення е «сплавом» знання, переживання і дії [9].

Відповідно характер є виразником образу світу, він існує на ґрунті сповнених особистісного смислу культурно-історичних значень.

Існування значення і смислу як складників характеру пояснює також наявність у ньому типового й індивідуального [24; 32; 54]. Типовим, оче­видно, буде соціальний характер — «зліпок» з культури, яка породжує значення, а індивідуальним — фіксована у вигляді настановлення форма смислового досвіду індивіда, набутого за певних (у тому числі конкретно-історичних) обставин. Але індивідуальне в характері маскує соціальне, точніше — загальне існує як індивідуальне.

Підтвердженням цього може бути опис давньогрецьких характерів, зроб­лений Теофрастом [63]. Ось що він пише про безтактну людину: «До зайнятого... він приходить за порадою і вривається з натовпом бражників у дім своєї милої, коли та лежить у лихоманці. До вже потерпілого на поручительстві він звертається з проханням бути його поручителем.... На весіллі він починає паплюжити жіночу стать. Людину, яка щойно прийшла додому стомлена, він запрошує на прогулянку. До того, хто продав що-небудь, він може привести покупця, який пропонує вищу ціну. На зборах, коли всі вже знають і зрозуміли суть справи, він встає і починає розпові­дати все спочатку. Він запопадливо пропонує свою допомогу в справі, яку той, хто її розпочав, хотів би припинити. Коли раба карають ударами батога, він стоїть поряд і розповідає, між іншим, як у нього якийсь раб повісився після шмагання» [63, 20].

За цим характером можна «прочитати» значення відповідної історич­ної епохи (наприклад, у ставленні до раба), але форма його вияву досить сучасна і легко впізнається. Це індивідуальний стиль життя, певний смислоутворювальний мотив, зрештою, структурована свідомість.

Окрім значення і смислу вона містить чуттєву тканину — безпосе­редньо-чуттєве враження про дійсність [34]. Це вже підсвідоме, яке вияв­ляється також у тому, що наповнює значення і смисли чуттєвим змістом, слугує необхідною ланкою їх зв'язку з реальністю. Воно маловловиме в характері, та все ж воно існує. Своєрідним свідченням цього є легенда, за якою яничар — вихована турками українська дитина — повернувся на батьківщину після того, як відчув пахощі полину. Характер — також і стійкий підсвідомий ґрунт певного ставлення до дійсності.

Проте ставлення — це і несвідоме — обставина, на якій акцентує увагу психоаналіз (Блюм [8]; Лоуен [37]; Ранукр-Лаферрієр [50]; Фрейд [64]; Фромм [65; 66]; Хорні [67; 68; див.: 49]; Юнг [70; 71]), тобто харак­тер є втіленням стійкого несвідомого ставлення до дійсності. Е. Фромм, наприклад, вважає характер А. Гітлера клінічним випадком некрофіліі (від гр. vexpdз — мертвий; фІХесо — люблю) - властивості несвідомого, змістом якої є «пристрасне прагнення до всього мертвого, такого, що розкладається, гниє, нездорового. Це пристрасть робити живе неживим, руйнувати в ім'я одного лише руйнування. Це підвищений інтерес до