Тема 19. Здібності 427

ностей, явно не заданих елементів і відношень, нестандартних методів розв'язання складних задач.

При цьому, за даними H. C. Лейтеса [38; 40; 41; 43], обдаровані діти є «справжніми маленькими трудівниками», які відчувають «задоволення пра­цюючи», їх схильність до праці він вважає «виявом самої обдарованості» [43, 26-25]. Ця думка узгоджується з системно-діяльнісним аналізом здібностей.

Проте ця категорія дітей неоднорідна. Серед них є діти з прискореним розумовим розвитком, з ранньою розумовою спеціалізацією та з окремими ознаками непересічних здібностей.

Обдаровані діти з прискореним розумовим розвитком, або вундеркін­ди (нім. Wunderkind — чудо-дитина), нерідко з двох-трьох років виявля­ють величезну пізнавальну потребу і вражаючу розумову активність. У три-чотири роки вони вміють читати і лічити, на кілька років випереджаючи однолітків, що чітко простежується вже під час їх вступу до школи. Поде­куди такі діти «перескакують» через класи, закінчують школу екстерном і вже в підлітковому віці стають студентами вузів.

Обдаровані діти з ранньою розумовою спеціалізацією на тлі звичай­ного загального рівня інтелекту демонструють виразний інтерес до певної галузі знань, легко засвоюють і творчо використовують потрібний їм ма­теріал. Найчастіше це відбувається у підлітковому віці.

Обдаровані діти з окремими ознаками непересічних здібностей не випереджають однолітків за розвитком інтелекту і не мають високих успіхів у вивченні того чи того навчального предмета, проте в них дуже розвине­ні окремі пізнавальні процеси (наприклад, надзвичайна пам'ять, багата уява чи особлива спостережливість). Це, власне, потенційні ознаки обда­рованості, які згодом можуть перерости у спеціальні здібності.

Природа обдарованості (як і здібностей взагалі) є предметом дискусії, позиція в якій визначається певним розумінням проблеми біологічно­го і соціального. Якщо одні наполягають на «соціальній спадковості» — «особливо сприятливого в культурному відношенні сімейного середови­ща» (Гільбух та ін. [19, N9]), то інші наголошують на ролі генотипу (Айзенк [1г, Термен, цит. за: [19]). Має місце й концепція, яка розкриває психологічні механізми обдарованості, зокрема здібностей (Лейтес [38— 43]).

Згідно з цією концепцією в розвитку обдарованості слід розрізняти віковий та індивідуальний складники. Вікове виступає у вигляді сенси­тивних періодів, які по-своєму характеризують кожен дитячий вік. Яскра­вий приклад такого періоду — роки оволодіння дитиною мовленням (при запізнілому залученні дитини до мовлення її мовний розвиток помітно вповільнюється). Таку саму закономірність має і становлення допитли­вості, гостроти сприймання, яскравості уяви, ясності мислення. Сенси­тивний період— це той ґрунт, на якому «зростає» обдарованість. Він з'являється в процесі дозрівання і змінюється наступним періодом уже іншого змісту.

428

Розділ VI. Інструментальна функція психіки

Тема 19. Здібності 429

Так, у випадку обдарованих дітей з прискореним розумовим розвит­ком унаслідок швидкого темпу психічного розвитку сенситивні періоди різних віків зміщуються, що різко підвищує рівень розвитку відповідних здібностей. Наприклад, такі вікові риси підлітків, як енергійність, напо­легливість, набувають особливої ваги, коли виявляються в молодшому шкільному віці. Тоді вони поєднуються з підвищеною емоційністю та відповідальністю молодшого школяра, що значно підсилює його пізна­вальні потреби та активність, спрямовану на розв'язування теоретич­них питань. При цьому в нього інтенсивно формуються процеси зосереджен­ня уваги, зростає швидкість мислення, збільшуються можливості аналі­зу, синтезу, узагальнення, що зрештою зумовлює високу продуктивність пізнавальної діяльності.

Проте наявність в обдарованості лише вікового може стати причиною її недовговічності. Тому вікове має поєднуватися з індивідуальним. Останнє формується на тлі тих чи тих властивостей нервової системи. Вони ж є підставою внутрішніх умов діяльності обдарованих дітей — актив­ності та саморегуляції, від яких, власне, й залежить своєрідність обда­рованості.

Ця концепція, що істотно, не протиставляє біологічного соціальному, а прагне з'ясувати переходи між ними. При цьому наголошується, що труднощі психологічного прогнозування обдарованості зумовлюються та­кож тим, що «розумові успіхи залежать не тільки від самих розумових здібностей, а й від таких властивостей особистості, як спрямованість, воля тощо. Людині, що росте, замало мати підвищені здібності, потрібно ще вміти керувати ними [41, 105]. Поряд з браком необхідних соціальних умов психічного розвитку це одна з причин відомого явища: багатообі-цяючі діти часто не виправдовують пов'язаних з ними сподівань.

Проте таланти виростають не лише з обдарованих дітей. Більше того, багато талановитих людей, навчаючись у школі, не мали великих успіхів¹. Щоправда, тут не виключена можливість того, що школа «не вміє» пра­цювати з обдарованими дітьми. За даними міжнародних організацій, серед учнів, яких щорічно відраховують зі шкіл через неуспішність і нездатність до навчання, до 30% становлять обдаровані і навіть надобдаровані діти [49]. Звідси випливає, що у роботі з обдарованими дітьми мають застосо­вуватися нетрадиційні методики навчання.

Явище обдарованості потребує особливої уваги з боку суспільства, яке дбає про своє майбутнє. В усіх цивілізованих країнах є державні програми роботи з обдарованими дітьми. Є «Комплексна програма пошуку, навчан­ня і виховання обдарованих дітей та молоді» і в Україні [ЗІ].

Обдарованість, яка все ж переростає в талант, спрямовується на роз­в'язання завдань, висунутих розвитком суспільства, і може проявитись у

'Безперечно, видатні люди Д. Гільберт, М. В. Гоголь, Ч. Дарвін, А. Ейнштейн, К. Лін-ней, М. І. Лобачевський, І. Ньютон, Б. Паскаль, В. Скотт, В. Суриков, А. П. Чехов у дитячі роки не виявляли тих здібностей, які згодом зробили їх знаменитими.

будь-якій царині: організаторській і педагогічній діяльності, науковій, ху­дожній і технічній творчості. Особливу роль у становленні таланту відіграє характер, передусім такі його складники, як спрямованість та світогляд

(72; 81].

Надталановитіших людей називають геніями (лат. genius — дух). Про наявність геніальності (лат. genialis — притаманний генієві, плідний) можна говорити лише у разі досягнення індивідом таких результатів твор­чості, які є незаперечним внеском у культуру. В українську культуру такий внесок зробив Т. Г. Шевченко.

Одним із перших проблему геніальності (власне проблему талановитості) дослідив Ф. Гальтон (1822—1911). Об'єктом його дослідження були 997 англійців — відомих суддів, державних діячів, полководців, письмен­ників, музикантів [15]. Як з'ясувалося, вони належали лише до 300 сімей. Застосувавши методи математичної статистики, він стверджував, що про­порція великих людей до загального числа населення обмежена природою і може бути передбачена від покоління до покоління. Він писав, що «на кожні 10 відомих людей, які взагалі мають видатних родичів, припадає З або 4 видатних батька, 4 або 5 видатних братів і 5 або 6 видатних синів» (цит. за [50, 44]). За його розрахунками, перший ступінь обдарованості, що стоїть вище середнього рівня, має спостерігатися в однієї людини з чотирьох, а вже сьомий — в однієї з 43000'.

Ідеї Ф. Гальтона критикуються вже понад 100 років (див.: [16; 17; 19; 50]). Проте за твердженням Г. Айзенка, який узагальнив сучасні досліджен­ня біологічного інтелекту, «коло замкнулось, і ми повертаємось до погля­дів, висловлених свого часу сером Френсісом Гальтоном, хоча тепер у нашому розпорядженні значно більша кількість емпіричних свідчень на їх користь» [1, 128].

Та все ж коло розмикається. І точкою такого розмикання є особистісний рівень здібностей. Це той випадок, коли індивід ставиться до власного інтелекту, як до способу життя.