Тема 19. Здібності

Здібності — характеристика індивіда з боку психічних явищ, які зумов­люють успішність його діяльності.

Отже, про здібності можна говорити як про психічні явища, які визна­чають результативний бік діяльності. Спостережливість чи комуніка-тивність, активність чи сенситивність, відповідальність чи рішучість вважають здібностями (а не сприйманням, спілкуванням, темпера­ментом, характером), якщо вони є чинниками діяльності індивіда.

Відтак, це особливий, а не «окремий» вимір психіки, критерієм якого є ступінь успішності діяльності.

Здібності не зводяться до знань, умінь, навичок індивіда, хоча й вияв­ляються саме через них. Здібності — це ті психічні явища, які є підґрун­тям для набуття знань, умінь та навичок.

Здібності характеризують притаманний індивідові спосіб життя. Люди­на живе також відповідно до своїх здібностей. До того ж на рівні особис­тості вона отримує можливість ставитись до здібностей як до засобу свого життя. Ця обставина підкреслює «інструментальне» значення здібностей.

У психології здібності здавна є предметом конкуруючих гіпотез, їх можна розрізняти залежно від того, як їхні автори тлумачать проблему біологічного і соціального.

19.1. Природа здібностей

Як і будь-яке інше психічне явище, здібності мають свій історій ге нез. Можна припустити, що його започатковує елементарний розподіл праці, який «закріплює» людей за певним видом діяльності і нібито передбачає наявність у них певних властивостей. Принаймні, кмітливості, наполегли­вості, швидкості формування рухових навичок потребувало вже виготовлен­ня первісного знаряддя. Мисливець-загонич також мав бути спритніший і витриваліший за мисливця, що очікував на здобич, а той, у свою чергу, стриманішим, рішучішим та влучнішим за нього.

З появою нових видів діяльності виникає потреба у відповідній спеціалі­зації здібностей. Особливу роль при цьому відіграло поступове відділення розумової праці від фізичної. Відкрився простір для розвитку інтелекту­альних (від лат. intellectus — розсудок, розуміння) здібностей (пізна-

вальних здібностей, інтелекту), які забезпечують успішність теоретич­ного освоєння дійсності 112]. До того ж згодом з'являється суспільна потреба в здібностях, яких людина раніше не мала [5]. Наприклад, для формування здібностей до професії космонавта спершу проводять профе­сійний відбір кандидатів, а потім, шляхом тривалих вправ, виробляють у них необхідні властивості.

Отже, історіогенез здібностей є свідченням їх розвитку в напрямку спеціалізації¹. Неабияку роль у цьому відіграють соціальні умови розвитку здібностей.

Про це ж свідчать також результати досліджень інтелектуальних здібностей у представників ізольованих культур: рівень їх розвитку значно нижчий, ніж у громадян розвинутих країн світу (Брунер [8]; Коул, Скрібнер [33]; Лурія [47]; Тульвісте, див.: [87]). Проте слід узяти до уваги, що в обох випадках він був достатнім для діяльностей, які обслуговували ці здібності. Тому йдеться не стільки про «відставання» представників ізольо­ваних від цивілізації культур за рівнем розвитку здібностей, скільки про своєрідність такого розвитку за певних соціальних умов².

Інколи помітні зрушення в здібностях відбуваються протягом незначного проміжку історичного часу. Коли в Німеччині у 1968 і 1978 pp. визначали рівень розвитку інтелектуальних здібностей (показником слугувало на-очно-образне мислення) школярів, то з'ясувалося, що шестикласники 1978 р. мали кращі результати, ніж школярі восьмого класу 1968 р. [50]. Відповідно семикласники мали більші здобутки, ніж 10 років тому дев'я­тикласники, а восьмикласники — більші, ніж тодішні випускники. Вже в шостому класі 29% учнів могли розв'язувати задачі, які в 1968 р. були під силу лише 3% учнів цього ж класу. В середньому ж інтелект за 10 років зріс на 10—15%. Істотно, що саме в цей час сталися позитивні зміни в суспільно-економічному розвитку країни.

'Справді, відомі люди минулого мали різнобічні здобутки. Леонардо да Вінчі (1452— 1519) був не лише великим живописцем, а й видатним математиком, механіком, інжене­ром; Н. Макіавеллі (1469—1527) був державним діячем, істориком, поетом, письменни­ком; А. Дюрєр (1471 —1528) досяг великих успіхів у гравюрі, живопису, скульптурі, архі­тектурі, теорії мистецтва, фортифікації Різнобічні здібності мали Г. В. Лейбніц (1646— 1716), М. В. Ломоносов (І711 — 1765), Й. В.Гете (1749—1832) — представники пізнішої

історичної епохи.

Проте що далі рухається колесо історії, то менше можна знайти людей, які нагадують геніїв минулого. Навіть найвидатніші наші сучасники, як правило, люди досить вузької спеціалізації. Це явище, можливо, відбиває закономірності людського пізнання, яке, як і мислення індивіда, також підпорядковується принципу конкретизації — переходу від більш до менш загальних, а далі до часткових проблем, розв'язання яких потребує і спе­ціалізації здібностей, і значних витрат зусиль та часу. До того ж таку спеціалізацію заохо­чує суспільство, яке відповідним чином організовує підготовку людей до потрібних йому професій.

²Цікавий випадок стався з французьким етнографом А Велларом У 1938 p. y джунглях Парагваю він вивчав примітивне за способом життя, культурним рівнем та мовленням плем'я гуайакілів. Там він знайшов покинуту дворічну дівчинку і відправив її в Париж на виховання до своєї матері. Через 20 років Марі-Івона (так її назвали) закінчила університет, здобула фах етнографа, володіла французькою, іспанською та португальською мовами.