Тема 18. Темперамент

Тема 18. Темперамент 399

Темперамент (лат. temperamentum — узгодженість, устрій) — харак­теристика індивіда з боку динамічних особливостей (інтенсивності, швид­кості, темпу, ритму) його психіки. Це форма способу життя, яка, на відміну від змісту, виникає на ґрунті дозрівання, а не навчання чи вихо­вання. Одна людина стримана, врівноважена, емоційно невиразна, її рухи скупі, мовлення уповільнене. Друга, навпаки, рухлива, жвава, активна, енергійна. Динамічні особливості третьої начебто маскуються вміннями та навичками і виявляються лише у певних ситуаціях. Подібним буде й характер перебігу пізнавальної діяльності, динаміка якої варіюється в досить широких межах: від уповільненої і рівномірної в одних людей до прискореної і нерівномірної в інших.

Причому такі індивідуальні відмінності між людьми проявляються досить рано: вже немовлята з різною активністю реагують на зовнішні подразники, характеризуються більшою чи меншою збудливістю. З віком властивості темпераменту ускладнюються й певним чином змінюються, та все ж продовжують досить стійко характеризувати індивіда. Вразлива й легко ранима людина нерідко залишається такою до глибокої старості. Протягом онтогенезу темперамент зазнає незначних змін.

Темперамент — одне з найдавніших і найпопулярніших понять психо­логи. Проте, на думку В. М. Русалова, «навряд чи є ще одне таке фундамен­тальне поняття, яке було б усім так добре зрозуміле на рівні здорового глузду, але фактично було б так мало вивчене, незважаючи на численні публікації» 153, 19].

Для висвітлення цього питання потрібно з'ясувати природу темпера­менту.

18.1. Природа темпераменту

В історії психології відомо кілька теорій темпераменту. Найдавні­ша з них, якій вже понад XXV століть, — гуморальна (лат. humor — волога) теорія — пов'язує темперамент з особливостями внутрішнього середовища організму. Саме на підставі цієї теорії давньогрецький лікар Гіппократ (460—377 pp. до не) виділив широковідомі типи тсмпспа менту: меланхолійний (гр. цє^ас — чорний, yo~kr\ — жовч), сангвініч­ний (лат. sanguis — кров), холеричний (лат. choiericus — хворий на

400 Розділ VI. Інструментальна функція психіки

високим темпом мовллення, емоційністю, комунікативністю; холериком — людину з також високим рівнем активності, енергійну, проте бурхливу, невтримну, з рвучки­ми рухами; флегматиком — уповільнену, емоційно-невиразну людину, якій важко переключитися з однієї діяльності на іншу.

У пізніші часи цю класифікацію неодноразово відтворювали навіть ті, хто заперечував роль внутрішнього середовища організму в становленні темпераменту. Так, /. Кант (див.: [47]) сангвініка і меланхоліка вважав «темпераментами почуттів», а холерика і флегматика — «темперамен­тами діяльності». Тому сангвінік — людина веселої вдачі, меланхолік — похмурої, холерик — запальної, а флегматик — стриманої.

У подальшому робилися спроби конкретизувати її шляхом зіставлен­ня різних описів темпераменту (Айзенк, цит. за: [33], мал. 41).

Однак питання про природу темпераменту залишалося нез'ясованим. Тому в XX ст. на зміну гуморальній прийшла соматична (від гр. обЗца — тіло) теорія, яка пояснювала темперамент особливостями будови тіла людини. Стверджувалося, що людям з вузькою грудною кліткою, довгими кінцівками, видовженим обличчям, слабкою мускулатурою притаманний шизотимічний (від гр. G^vCuu — розсікаю) темперамент із властивим йому заглибленням у свій внутрішній світ, невідповідністю реакцій зовнішнім стимулам, контрастом між надмірною ранимістю і байдужістю (Кречмер, див.: [47])'. За іншим варіантом цієї теорії, особи з округлою

'При цьому не заперечувався зв'язок темпераменту з обмінними процесами організму. Той самий Е. Кречмер писав: «Темпераменти становлять ту частину психічного, яка, ймовірно гуморальним шляхом, полягає в кореляції з будовою тіла... При цьому ми не повинні думати однобічно про кров'яні залози у вузькому розумінні, а про весь хімізм крові, який взагалі зумовлений великими внутрішніми залозами і, зрештою, кожною тка­ниною тіла» [47, 246—247].