17.1. Природа і функції волі

В історіогенезі необхідність вольової регуляції з'являється, напевно, разом із діями (тема 4, п. 4.3).

Будь-яка дія первісної людини не має під собою актуальної потреби і тому є біологічно недоцільною активністю, що здійснюється лише за наявності її соціального смислу, тобто така необхідність зумовлюється здатністю людини досягати мети, постановкою якої вона зобов'язана своїй свідомості. Відтак у філогенезі вольова регуляція відсутня. Хоча твари­ни й долають перешкоди і виявляють реакцію («рефлекс свободи») на обмеження поведінки [49J, ця поведінка не є вольовою.

Воля має місце при небажанні виконувати дію, необхідність якої усві­домлюється.

Зародки вольової регуляції виявляються як зовнішні довільні дії. Та­кою дією, наприклад, є свідоме зосередження первісної людини на своїх рухах та утримання від мимовільних імпульсивних реакцій. Без цього неможлива навіть така елементарна спільна діяльність, як облавне по­лювання. Поступаючись закономірностям історіогенезу психіки, зовнішні довільні дії трансформуються у внутрішні, також керовані з боку свідо­мості способи досягнення мети в умовах перешкод. Це тривалий процес, витоки якого полягають в особливостях соціальних норм, що регулюють функціонування первісної спільності. Передусім їх несуть у собі ритуа­ли і табу, які обмежують поведінку первісної людини: спонукають до одних дій і утримують від інших. За цих умов людина змушена відмовля­тися від безпосередніх бажань, гальмувати власні потреби, підпорядкову­вати теперішнє очікуваному майбутньому.

Д. Фрезер описує, як юнаки з племені індіанців-карибів покірно зносять жорстокі тортури від своїх одноплемінників, бо впевнені, що «від їх твердос­ті й сили духу залежать мужність і успіх їхніх товаришів, що воюють» [53, 34]. Це вже довільна регуляція поведінки, яка змушує юнаків вчиняти всупереч біологічним потребам і жертвувати собою заради інших. Проте це можливе лише тоді, коли така поведінка є для них ланкою спільної діяльності, від якої вона отримує соціальний смисл «внеску» в перемогу.

Власне, так само довільними є дії людини в умовах першого розподілу праці (виготовлення знаряддя чи участь в облавному полюванні як загони­ча). Вони також не зумовлюються її потребами і необхідну спонукальну силу отримують від смислу спільної діяльності: загонич виконує свої дії тому, що вони мають для нього смисл доцільних стосовно дій інших лю-дей[24, т. 1|.

Довільні дії як здатність людини підпорядковувати свою активність соціальному смислу поступово стають її власним надбанням. Це відбу­вається в міру ускладнення індивідуальної діяльності та відповідної появи такого складника індивідуальної свідомості, як особистісний смисл — відображення відношення між мотивами та цілями цієї діяльності. Спо­нукувана мотивами, людина висуває все віддаленіші цілі й, докладаючи зусиль та розподіляючи їх у часі, нерідко навіть усупереч актуальним потребам, прагне досягти їх.

Для цього вона й здійснює дії, що мають для неї смисл засобу досягнення власних цілей. Це вже вольові дії, джерелом яких є, начебто, особлива сила, яка виходить з самої людини і додає їм (до усвідомлення необхід­ності виконання) додаткову спонуку. Таке джерело можливе лише в сфері смислоутворювальних мотивів людини.

Отже, історіогенез волі зумовлений появою первісної свідомості і долає шлях від довільних до складно мотивованих вольових дій, проходячи етап довільної регуляції людиною своїх внесків у спільну діяльність.

Проте воля не тільки «береться» зі свідомості, а й сама є одним з найцікавіших її предметів. Протягом своєї історії людина з'ясовує походжен­ня тієї сили, яку вона має. Спочатку вона підпорядковує її природі, по­тім Верховній сутності, прямуючи до визнання самоцінності власної свободи¹.

Найвиразніше це виявляється при поясненні наслідків людських дій. Характерними щодо цього є спогади чеського священика Д. Крмана про Полтавську битву (1709 p.). Аналізуючи розташування сил, він відзначає кількісну перевагу російських військ, несприятливі позиції шведів, опір місцевого населення, ненадійність союзників, відсутність продовольства, поранення короля. Однак причиною поразки шведських військ попри все вважає волю Бога: «Бог дав Карлові можливість пройти через випробу­вання поразкою, щоб навчити його цінувати життя». Аналогічно, але дещо по-іншому, висловлюється в наказі по війську Петро І: «Перемогу дав Бог завдяки героїзму наших воїнів».

Якщо у першому випадку проблема свободи волі розв'язується нега­тивно, то у другому бачимо спробу поєднати ідею зовнішньої визначе­ності життя зі здатністю людини вільно діяти в межах такої визначеності.

'Причому, як зазначає В, А. Роменець, «свобода волі - це не ілюзія, а факт, який не суперечить принципові детермінізму» [40, 582]). Слід лише відмовитись від поверхового розуміння останнього. Так, «свобода і детермінізм вчинку виявляються лише моментами телеологічності, або доцільності, яка в плані вчинкової дії стає самоздійсненням» [40, 583].

382

Розділ V. Регулятивна функція психіки