Тема 1. Становлення психології

55

ни чуттів, а себе — за точку їх відліку. Саме звідси починається рух інтелекту до об'єктивності (визнання за об'єктами їх незалежного існу­вання), взаємності (співвіднесення свого уявлення про світ з уявлення­ми інших) та релятивізму (відкриття того, що об'єкти перебувають у взаємозв'язку, а їх оцінка є відносною).

Реалізм є виявом дитячого егоцентризму — неявної розумової по­зиції, з якої випливають такі особливості дитячого мислення, як синкре­тизм (об'єднання в судженні різнорідних явищ), однопорядковість (відсутність зв'язку між судженнями), трансдукція (лат. transductio — переміщення) (перехід від часткового до часткового, минаючи загальне), нечутливість до суперечностей. Егоцентричним є й мовлення дитини: діючи з предметами, вона звертається більше до себе, ніж до іншого. За всім цим прихована нездатність дитини виконати логічні операції дода­вання і множення, що ними володіє дорослий. У першому випадку вона не може утворити з двох множин нову, яка складається з елементів, що належать також цим множинам (тварини = безхребетні + хребетні), у другому — знайти сукупність множин, спільну для двох множин (же-невці + протестанти = женевські протестанти).

Для того щоб подолати егоцентризм і перейти до децентрації, дитина має оволодіти внутрішніми операціями, насамперед зворотністю дум­ки. Це відбувається під час розумової активності, коли дитина, відштов­хуючись від результатів першої дії, починає виконувати дію, їй симетрич­ну, що «повертає» об'єкт у його попередній стан. Цим вона врівноважує себе з об'єктом: він починає існувати в системі реальних координат, ефект Піаже (для дитини дві кульки з пластиліну перестають бути однаковими, як тільки одна з них, до того ж у дитини на очах, змінює свою форму) зникає. Дитина відмовляється від позиції реалізму, шукає своє місце у системі можливих точок зору на об'єкт, встановлює з ним відношення, підпорядковані принципу рівноваги.

Це результат соціалізації, яку Ж. Піаже розуміє як адаптацію дити­ни до соціального середовища, в процесі якої вона стає здатною до співро­бітництва з іншими людьми, узгодження з ними своєї точки зору на об'єкт пізнання. Така здатність формується у віці 7—8 років. До цього дитина не може знайти компроміс між протилежними процесами адаптації — асиміляцією (від лат. assimilatio — уподібнення) — пристосуванням об'єк­та до суб'єкта, за якого об'єкт втрачає свої специфічні риси, і акомода­цією (лат. accomodatio — пристосування) — пристосуванням раніше сфор­мованих реакцій суб'єкта до нових способів реагування на об'єкт.

На взаємодії процесів асиміляції й акомодації ґрунтується перехід від реалізму до об'єктивності, взаємності, релятивізму. На цьому етапі з'являється зворотність думки, дитина звільняється від егоцентризму. За Ж. Піаже, переходи між періодами пов'язані з дозріванням нервових структур, які відкривають нові можливості розвитку. Час переходу (вік) може варіюватися залежно від досвіду дитини та особливостей її на­вчання.

Теорію Ж. Піаже можна вважати випадком логічного редукціонізму у психології, але за здатністю охопити і пояснити розвиток дитячого інте­лекту їй немає рівних.

Когнітивна (англ. cognition — знання, пізнання) психологія— на­прям, представники якого досліджують внутрішню організацію психічних процесів: сприймання, пам'яті, уваги, мислення. Вони часто вдаються до аналогій між обробкою інформації технічними пристроями (комп'юте­рами) і людиною і на цій підставі створюють численні моделі психічних процесів [10]. Наприклад, сприймання подається як цикл послідовних змін, опосередкованих когнітивною картою (схемою) — психологічни­ми і нервовими структурами, що формуються в людини з набуттям досві­ду. Така схема забезпечує пошуки у пам'яті слідів минулих вражень, організованих у мозку за принципом каталогу бібліотеки [ЗО; див. 23]. "Представники когнітивної психології твердять про вирішальну роль у поведінці знань — результатів пізнавальної діяльності. На нинішньому втапі свого розвитку вона прагне об'єднання з іншими напрямками, зок­рема з новітніми варіантами біхевіоризму та генетичною психологією. ^; Гуманістична (лат. humanus — людяний) психологія визнає пред­метом дослідження унікальну особистість, вбачаючи в ній активну, свідо­му істоту, яка відповідає за своє життя і прагне до втілення моральних Ідеалів. Особистість потребує зв'язків з іншими людьми, відчуває не­обхідність постійного самовдосконалення, шукає сенс життя (Маслоу |28]; Слодобчиков, Ісаєв [53]; Роджерс [44; див.: [23); Роменець, див.: Ш1; Франкл [571; Штерн, див.: [23]).

-'' Так, А. Маслоу джерелом психічного розвитку особистості вважає її Прагнення до самоактуалізаци' — якомога повного вияву своїх можли­востей. Це прагнення ґрунтується на потребі в самоактуалізаци — «вершині» в ієрархії потреб людини, яку складають також потреби в Ііовазі і самоповазі, потреби в любові з боку довколишніх і належності "По спільності, потреби в безпеці (захист від страху і тривоги) і фізіо­логічні потреби (спрага, голод, продовження роду тощо). З ними щільно пов'язані пізнавальні («знати і розуміти») та естетичні потреби («сприй­мати прекрасне»), але вони не входять до ієрархії, є вторинними стосовно ІГ складових. Потреба в самоактуалізаци виявляється лише тоді, коли Задоволені потреби, що перебувають на нижчих щаблях ієрархії. За А. Мас­лоу, навіть тоді, коли в людини задоволені начебто всі потреби, вона все ж відчуває неспокій доти, доки не діє так, як думає і як здатна діяти.

З позицій цього напрямку, людина може звернутися до психолога за психологічною допомогою з тим, щоб досягти нею свого ідеального Я.

Саме гуманістична психологія заявила про себе на теренах колишнього СРСР. Напевно, це стало реакцією на переважно природничо-наукову орієнтацію радянської психології.

Діяльнісний підхід об'єднує вчених, для яких психіка — функція мозку, явище, що виникає у процесах активності живої істоти й опосе­редковує їх своїми специфічними функціями. Цей підхід виник на ґрунті

56

Розділ І. Психологія як наука

Т е м а 1. Становлення психології 57

філософії марксизму — офіційної ідеології колишнього СРСР і був відмітною ознакою радянської психології. Однак і тоді, за оцінкою амери­канського наукознавця Л. Р. Грехема, вчені «щиро створювали інтелекту­альні конструкції.., які становлять величезний інтерес як видатні досягнення філософського матеріалізму» [17,70]. До таких він відносить Л. С. Ви-готського, С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьева.

Л. С. Виготському (1896—1934) належить культурно-історична тео­рія психіки, яка реалізувала історичний підхід до вищих психічних функцій [12]. За теорією Виготського, вищі («культурні») функції виникають на базі нижчих («натуральних»), спільних для людини і тварини, але підпо­рядковуються законам, що випливають із суспільного життя людини. Подіб­но до знарядь праці — зовнішніх засобів розвитку людства — існують внутрішні засоби, застосування яких істотно перебудовує психічні проце­си. Це культурні знаки, найхарактернішим виявом яких є значення мови. Виступаючи спочатку як зовнішній засіб, що опосередковує спілку­вання дитини з дорослим, ці знаки шляхом інтеріоризації стають своє­рідним внутрішнім інструментом, який надає людині змогу усвідомлено і довільно керувати своєю психікою. В такий спосіб асоціації перетворю­ються на цілеспрямоване мислення чи творчу уяву, механічна пам'ять стає словесно-логічною, імпульсивні реакції — довільними діями.

Отже, «натуральні» психічні функції стають «вищими», збагачуючись за рахунок опосередковування — використання людиною досконаліших внутрішніх засобів. Тому вищі психічні функції — це прижиттєво сформо­вані, соціальні за походженням, психічні процеси, які спочатку існують як форма взаємодії між людьми, а пізніше — як інтеріоризований процес, що соціально характеризує індивідуальну психіку. У своєму розвитку вони про­ходять соціальну і власне психологічну стадії. На останній стадії вищі психічні функції набувають вигляду автоматизованих внутрішніх операцій.

Процес формування вищих функцій проходить через зону найближчого розвитку — здатність дитини у співдружності з дорослим виконувати те, чого вона не спроможна робити самостійно. Вищі психічні функції локалі­зуються в головному мозку як цілісно функціонуючі нервові структури.

Ідеї Л. С. Виготського знайшли подальший розвиток у працях таких його учнів, як О. М. Леонтьев [26], О. В. Запорожець [22], Л. І. Божович [7], П. Я. Гальперін [14], Д. Б. Ельконін [69], М. І. Лісіна [27], і стали вагомим внеском у світову психологію розвитку [77].

С. Л. Рубіниїтейн (1889—1960) здійснив аналіз природи психіки, виділивши два плани — онтологічний (від гр. цv(цvioC) — суще), який розкриває сутність буття психіки, і гносеологічний (від гр. yvcooiЗ — пізнан­ня), що пояснює закономірності її пізнання [51]. З онтологічної точки зору психіка, психічне є матеріальним явищем, тоді як з гносеологічної — іде­альним, похідним від матеріального. Воно розглядається у контексті реальних відношень суб'єкта (від лат. subjectus — основа) — носія прак­тичної і пізнавальної активності і об'єкта (від лат. objectum — пред­мет) — предмета його активності. Ця активність має характер соці-

альної за змістом діяльності, у процесі якої суб'єкт змінює об'єкт відповідно до своїх потреб, змінюючись при цьому сам. Діяльність — спосіб існу­вання людини як суспільної істоти.

У діяльності суб'єкта відбувається психічне відображення об'єкта у вигляді образу — ідеальної форми його існування. Як і психіка загалом, цей образ є детермінованим (від лат. determinatio — обмеження, визна­чення) — причинове зумовленим явищем («зовнішні причини діють через внутрішні умови»). Так, особистість є цілісною системою внутрішніх умов, через які переломлюються всі зовнішні впливи. Він має рефлек-торну природу, а тому охоплює і відображальні процеси мозку, і їх зовнішні вияви. Обґрунтовується думка, що головною «клітинкою», з якої має сфор­муватися система наукової психології, є дія. Перед психологією ставить­ся завдання вивчати життєвий шлях людини.

t Ідеї Л. С. Рубінштейна продовжили його учні: К. О. Абульханова-Смарська [1], Л. І. Анциферова [4], А. В. Брушлінський [8]. ,'•> О- М. Леонтьев (1903—1979) розробив психологічну теорію діяльнос-Ш, до основи якої покладено проведений ним аналіз розвитку психіки у філогенезі (від гр. \jnAov — плем'я, рід, вид) і соціогенезі (від лат. so-cKetas) — суспільство і гр. уєУЄСІС — походження) [26]. За О. М. Леонтьє-&ffM, кожна стадія такого розвитку є результатом ускладнення будови Діяльності як форми зв'язку живої істоти з довколишнім середовищем. Психіка формується в діяльності, посідає у ній певне місце, виявляє через .jijbп свої особливості. На відміну від тварини, людина у процесі діяльності Наділяє значеннями предметний світ, унаслідок чого він постає перед нею Аоб'єктивному, незалежному від потреб існуванні — як образ свідомості. |»іачення, у свою чергу, стають формою існування свідомості, і вони, зас-воюючись дитиною під час комунікативної діяльності (спілкування) з Дорослим, зумовлюють усвідомлення нею дійсності. При цьому діяльність дитини має форму освоєння — привласнення здобутків попередніх поколінь, об'єктивованих у продуктах матеріальної і духовної культури. _; До складу індивідуальної і суспільної свідомості входять чуттєві Образи («тканина свідомості») і значення. Перші несуть в собі чуттєву Інформацію про дійсність, другі — узагальнені відомості про неї. Крім цього, індивідуальній свідомості притаманний особистісний смисл, а саме Унікальне ставлення людини до світу і самої себе. З діяльністю пов'язане встановлення особистості — людини як суб'єкта соціальних стосунків. .Людина демонструє активність, що характеризує її як особистість, коли *ибирає серед сукупності своїх діяльностей основні, виявляючи тим са-,МИм своє ставлення до світу.

Для О. М. Леонтьева був принципово важливим шлях психологічного аналізу: від діяльності до психіки. Це відмінна ознака діяльнісного підхо-оу в психології (5; 16].

У рамки діяльнісної парадигми (від гр. яарабіуца — приклад, взірець) вписується й теорія психічного розвитку в онтогенезі українського Психолога Г. С. Костюка (1899—1982).

58

Розділ І. Психологія як наука