Тема 13. Мислення 315

і синтез: воно є засобом зіставлення їх результатів, виділення внутрішніх зв'язків і відношень об'єкта мислення. Проте у будь-якому разі це актив­ність: обмацування руками, обстеження очима, прислуховування, перелічування, оперування образами тощо.

Отже, процес мислення має аналітико-синтетичний характер j здійснюється шляхом мислительних дій і операцій, що відтворюють не­відому ланку задачі.

Це глибоко індивідуалізоване явище, тому люди з різною здатністю до узагальнення по-різному оцінюють ту саму проблемну ситуацію. Для однієї людини ця ситуація може стати задачею, тоді як друга не побачить у ній нічого, вартого уваги. Ще виразніше виявляються індивідуальні відмінності підчас розв'язування задачі: одні досягають результату швид­ше, інші повільніше, одні за допомогою наочно-образного, інші — сло­весно-логічного мислення, одні стереотипним — інші творчим способом. Різний також ступінь обережності при висуванні гіпотези, прийнятті рішення, гнучкості при застосуванні способів розв'язування задачі.

Індивідуальні відмінності мислення великою мірою залежать від гено­типу, проте за відсутності відповідного навчання важко сподіватися на продуктивне мислення. Ці чинники поєднуються в діяльності, яка потре­бує мислення і опосередковується ним.

Як і діяльність у цілому, мислення характеризується рухливістю склад­ників: дії, автоматизуючись і позбавляючись контролю з боку свідомості, стають операціями; операції, підпорядковуючись меті, — діями. Проте реальний процес мислення здійснюється шляхом поєднання розгорнутих, усвідомлюваних, і згорнутих, неусвідомлюваних, компонентів [70; 78; 93; 94].

При цьому і ті, й другі виконують функцію прогнозування. Наприклад, під час гри в шахи одні рухи очей гравців простежують конкретний хід фігури, другі співвідносять поле, куди можна поставити фігуру, з самою фігурою, треті начебто об'єднують попередні рухи, «збільшують» їх. Вони немов «програють» наступне пересування фігур по полю, визначають співвідношення елементів наявної і можливої в майбутньому ситуації. Неусвідомлювані компоненти мають свою логіку функціонування, наслідком якої можуть бути не прямі (ті, що шукаються), а побічні продукти. Ос­танні інколи виявляються принципово новими, що характеризує процес їх досягнення як творчість.

З'ясувалося також, що під час неусвідомлюваного розв'язування задачі важливу роль відіграють емоції. Найінтенсивніше вони виявляються під час висунення гіпотез стосовно способів розв'язування. Як показав аналіз гри тих самих шахістів, емоції випереджають словесне формулювання гіпотези і сигналізують індивіду про ту галузь, у якій може бути знайдено принцип розв'язування. Якщо ж це не дає успіху, вони забезпечують повернення мислительних операцій до відправного пункту. На наступних етапах емоції оцінюють операції, впливаючи на характер пошуку невідо мого, на завершальних — активізують пошук та оцінюють отриманий результат.

Окрім мислительних, у мисленні беруть участь також операції, що лише обслуговують процес розв'язування задачі: граматичні, математичні, технічні тощо. Це суспільно вироблені правила, які передаються індивідо­ві у вигляді знань і закріплюються як навички. Включаючись у діяльність, вони виконують роль своєрідних допоміжних знарядь мислення [87]. При­кладом може бути таблиця множення, яку застосовують при розв'язу­ванні простих арифметичних задач. Проте це надто загальні способи дій, які далеко не завжди можна застосувати для пошуку невідомого. Наприк­лад, під час експерименту досліджуваному пропонували задачу на вимі­рювання об'єму верхньої частини посудини, не заповненої водою [56]. Оскільки ця частина мала неправильну форму, виміряти її за допомогою загальновідомих способів було неможливо. Розв'язок задачі полягав у тому, щоб перетворити воду, налиту в посудину, на засіб вимірювання об'єму (треба було перевернути посудину догори дном). Цього можна було дійти, лише вдавшись до мислення

Цей експеримент загострює питання про взаємовідношення мислення і знань. Справді, якщо усталені знання перевіряються практикою, то що ж тоді є критерієм істинності мислення? Іншими словами, що пов'язує мислення з реальністю? Звичайно, воно має свій «зовнішній критерій» — ту саму практику, проте він стосується результату, а не процесу мислення. Якщо мислення — конкретизація загального уявлення, то яка ж тоді природа останнього і як цей процес співвідноситься з дійсністю?

У математиці це питання з'ясовував Д. Гільберт. Для нього такими уявленнями були аксіоми (від гр. dЗiOщUtt — значуще, прийняте поло­ження) — твердження теорії, що приймаються без доведення. Саме аксіо­матичний метод — метод виведення з аксіом істинних тверджень — він обрав засобом обґрунтування основ математики. Спочатку критерієм істин­ності аксіоми Гільберт вважав несуперечливість її наслідків («Положен­ня, будь-який наслідок якого є несуперечливим, повинно вважатись істин­ним» [79, 50]), а в останній період наукової діяльності — досвід («Ми забули, що геометричні теореми колись виникли з досвіду» [79, 253]). Це був крок до визнання дії як визначальної характеристики процесу мис­лення і ланки зв'язку з реальністю.

По-іншому відповідає на це питання Гештальтпсихологія (Арнхейм І4; див.: 96]; Вертгеймер [19]; Дункер, див.: [77; 96]; Майєр; Секей, див.: [77]). Операції мислення (а для ґештальтпсихологів це центрація, групу­вання, реорганізація) вона розглядає як «частини цілого», що відповідають структурним вимогам ситуації. Відтак, мислення є актом бачення, усві­домлення структурних особливостей проблемної ситуації; дією, що відпо­відає цим вимогам; зміною ситуації у напрямку покращення її структури, а його завданням є «перехід від сукупності окремих елементів поверхової структури до об'єктивно кращої або адекватної структури» [19, 278].

З цих позицій М. Вертгеймер проаналізував шлях А. Ейнштейна (1879—1955) (що, як і Д. Гільберт, користувався аксіоматичним мето­дом) до теорії відносності. Він показав, що аксіоми, з яких виходив Ейн-

316 Розділ IV. Пізнавальна функція психіки