280 Розділ IV. Пізнавальна функція психіки

Тема 12. Пам'ять 281

Діяльнісна теорія виходить з аналізу особливостей взаємодії індивіда з предметом пам'яті (Виготський [12], Зінченко (21; 22; 69], Леонтьев [37; див.: 69], Смирнов [60; див.: 69; 70]). З її позицій, закономірності пам'яті визначаються не тільки зв'язком між елементами матеріалу, його організацією чи процесами закріплення і обробки, а, головним чином, тим, що робить індивід з цим матеріалом і яке місце він посідає в структурі його діяльності. Ця теорія не заперечує досягнень інших теорій і дозволяє використовувати їх під час пояснення природи та закономірностей пам'яті

У межах теорії, пам'ять, як і інші складники пізнавальної діяльності, розглядається як ланка активного зв'язку людини зі світом. У сво'їй харак­терній формі це мнемічні (від rp. UVT1U.T) — пам'ять) дії, спрямовані на запам'ятовування чи відтворення певного матеріалу. Це аналіз, синтез, повторення, перегрупування, виділення інформативних ознак і побудова в такий спосіб мнемічного образу (уявлення) — ідеальної форми матеріа­лу. Як і образ взагалі, мнемічний образ є продуктом взаємодії суб'єкта з об'єктом, а тому він небезсторонній, відображає не лише матеріал, а й ставлення до нього суб'єкта, несе в собі його індивідуальність. Однак це засіб, користуючись яким індивід взаємодіє зі світом, живе.

Пам'ять — активність індивіда, хоч далеко не завжди усвідомлювана. Вона може набувати вигляду мнемічної діяльності, яка підкорена меті щось запам'ятати чи відтворити, але найчастіше входить до складу іншої діяльності, обслуговує її.

Діяльнісну природу пам'яті засвідчує аналіз закономірностей її розвит­ку [11, Виготський [12; див.: 69], Зінченко, Рєпкіна [23], Істоміна [28; 29], Леонтьев [37; див.: 69], Ляудіс [45; 53]. Виявляється, людина посту­пово оволодіває своєю пам'яттю, вчиться керувати нею. Принаймні, історіо-генез пам'яті — це шлях переходу від зовнішніх дій із матеріалом до внутрішніх, тобто шлях інтеріоризації.

Свідченням такого переходу є поява «вузлів на пам'ять», якими почи­нає користуватись первісна людина і які стають зовнішнім опертям, що дає змогу ефективніше, ніж до цього, запам'ятовувати і відтворювати минуле. Спочатку це відбувається в межах жаги'. Так, за віруванням одного з мексиканських племен, успішному збиранню кактуса, що має наркотич­ний ефект, перешкоджає «гріх» дружин збирачів [66]. Тому через чотири дні після того як чоловіки вирушать у похід, жінки збираються і сповідують­ся перед «великим батьком» — вогнем. Для цього кожна кидає в багаття мотузочок, на якому вузлами позначила «для пам'яті» своїх коханців. Вузол тут слугує засобом запам'ятовування, а спалення мотузки — забування. Це допоміжні стимули, користуючись якими людина отримує здатність керувати своєю пам'яттю. З часом ці засоби виходять за межі магії і дістають певну самостійність. Давні австралійці, щоб передати по­відомлення на велику відстань, споряджали в дорогу людину, якій давали паличку або прямокутну дощечку з «зарубками для пам'яті» (Вейле, цит. за: [38]). Так позначаються певні події, особи, предмети і їхні кількість, місцевість, щоб допомогти їх відтворити у пам'яті.

На зміну «вузлам» та «зарубкам» приходять досконаліші засоби. Перуанці вже володіли «вузловим письмом», знаки якого не мають раз і назавжди встановленого значення [61]. Це вже символи змісту послання — умовні допоміжні стимули для пам'яті. Справжнє письмо бере початок від зовнішніх засобів запам'ятовування, але в подальшому виконує функції мови, а не пам'яті. Розвиток пам'яті йде іншою лінією — від використання зовнішніх до використання внутрішніх засобів запам'ятовування і відтво­рення. Це також лінія переходу від «натуральних» до «культурних» функцій. Внаслідок цього пам'ять з безпосереднього процесу перетворюєть­ся на опосередкований. І якщо спочатку вона опосередковується зовніш­німи діями, то пізніше, завдяки інтеріоризації, внутрішніми. Вона стає особливою внутрішньою активністю — мнемічною дією.

Це вже власне людська пам'ять. Вона може поступатися природній точністю, але значно могутніша за неї: «Подібно до того як ми переважаємо своїх віддалених предків не міцністю наших скелетів або силою мускула­тури, не гостротою зору і тонкістю нюху, а тими засобами виробництва і технічними навичками, якими володіємо, подібно до цього і наші психо­логічні функції переважають функції первісної людини завдяки історично надбаним або більш високим формам своєї організації» [37, 42].

Подібним чином відбувається онтогенез пам'яті. Це засвідчують результати експерименту, в першій серії якого дошкільникам, школярам і студентам пропонували для запам'ятовування і наступного відтворення 15 слів. У другій серії при запам'ятовуванні вже інших 15 слів цим досліджу­ваним давали допоміжні засоби — малюнки із зображеннями різних, пря­мо не пов'язаних зі змістом слів, предметів [37; 38; див.: 69].

Автор цього посібника провів такий самий експеримент¹ (300 досліджува­них, віком від 5 до 17 років) з вихованцями загальноосвітньої школи-інтер-нату для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків Резуль­тати дослідження О. М. Леонтьева та автора порівнюються на мал. 21. " В експериментах О. М. Леонтьева введення допоміжних засобів практич­но не поліпшує запам'ятовування дошкільників. Зовсім інші результати демонструє експеримент із школярами: малюнки їм істотно допомагають. У групі студентів темп запам'ятовування «з малюнками» знову знижується, принаймні у школярів він значно вищий. Ці результати пояснюються тим, Що запам'ятовування дошкільників є безпосереднім, природним процесом, тобто перебуває на етапі, коли організована таким чином «допомога» не допомагає. Школярі, на відміну від дошкільників, уже оволодівають власною поведінкою і пам'яттю зокрема, тому здатні користуватися при запам'ятову­ванні допоміжними засобами, їх запам'ятовування знаходиться на етапі переходу від зовнішнього, безпосереднього, до внутрішнього, опосередкова­ного, процесу. По-іншому запам'ятовують студенти: їм уже не потрібні зовнішні засоби — вони володіють засобами внутрішніми. Дійсно, опитуван-

'Він проводився наприкінці 20-х — на початку 30-х років [38] і був повторений на аналогічній вибірці майже через 45 років [40]. Результати майже повністю повторилися

ня студентів після експерименту показало, що такими засобами (створення образів, асоціацій, групування слів, повторення) вони користувалися вже під час першої серії. Цілком закономірно, що саме у цьому випадку їх перевага була очевидною, тоді як у другій серії виявилася нижче очікуваної.

Що ж стосується вихованців інтернату, то в них відстають від досліджу­ваних О. М. Леонтьева і «натуральна», і «культурна» лінії розвитку пам'яті їхня пам'ять, інакше кажучи, є недоопосередкованим процесом. Це й дає змогу кваліфікувати такий випадок психічного розвитку як ненорма­тивний (тема 6).

Таким чином, як історіогенез, так і онтогенез пам'яті йде через розви­ток запам'ятовування за допомогою зовнішніх знаків-стимулів. З часом ці стимули інтеріоризуються і стають внутрішніми засобами, користую­чись якими індивід починає керувати своєю пам'яттю. Це якісно змінює саму пам'ять: вона перетворюється на складно організовану активність, яка обслуговує процес пізнання індивідом дійсності. Звичайно, він може мати гарну природну пам'ять, але вона істотно не визначатиме його жит­тя. Це не завжди усвідомлюється і, напевно, тому люди полюбляють скаржитися на вади своєї пам'яті.

Відомі непоодинокі випадки надзвичайної природної пам'яті, але її носії часто стають лише мнемоністами — артистами, що демонструють гляда­чам свої здібності. Один з таких, описаний А. Р. Лурія [44], взагалі страждав від неможливості щось забути. Якось він безпомилково відтво­рив одразу, а також через 15 років після запам'ятовування, штучну, яка нічого не означає, велику математичну формулу. Щоб щось забути, він уявляв це написаним чи намальованим на папері, який на його очах зго­ряє. Та незважаючи на видатну пам'ять, творчих досягнень і навіть жит­тєвих успіхів ця людина не мала.

Діяльнісний підхід узгоджується з результатами вивчення фізіологіч­них механізмів пам'яті (Будика, Хамська, див.: |27], Вейн, Каменецька