Тема 11. Сприймання 271

осіб, які постійно живуть у круглих будівлях. Крім того встановлено, що ілюзорного сприймання часто не виникає у малоосвічених людей [34]. Про те, що ілюзії зникають мірою психічного розвитку дитини, свідчить ефект Піаже [44; див.: 60].

Є низка теорій, які прагнуть пояснити природу ілюзій сприймання [3; 48; 55]. Одні розглядають ілюзії як результат взаємодії елементів перцеп­тивного образу, інші пов'язують їх із рухами очей, треті — з нервовими процесами, що відбуваються у периферичній або центральній частинах аналізатора. Проте далеко не всі ілюзії дістали задовільне пояснення.

Таким чином, сприймання — активне відтворення довколишнього в його істотних і стійких рисах, що не зводиться до механізмів функціону­вання того чи того аналізатора. Ця обставина не дає можливості класи­фікувати сприймання стосовно роботи провідного аналізатора, як це було у випадку відчуттів.

Сприймання класифікується за особливостями предмета чуттєвого відоб­раження. На цій підставі виокремлюється сприймання простору, часу і руху.

11.3. Феноменологія сприймання

Сприймання простору— відображення взаємного розміщення пред­метів, включаючи їх форму, віддаленість, розмір і напрямок, в якому вони розташовані.

Цей вид сприймання ґрунтується на спільній роботі всіх аналізаторів, особливо рухового, зорового і вестибулярного [1; 31; 49]. Наприклад, за рахунок м'язових рухів предмет виділяють в навколишньому середовищі, встановлюють його властивості. Бінокулярний зір і відчуття м'язових зу­силь від рухів ока забезпечують сприймання предмета у трьох вимірах. Вестибулярний аналізатор сигналізує про зміни положення тіла в про­сторі і визначає точку відліку, порівняно з якою цей предмет оцінюється. Ці аналізатори функціонують у структурі перцептивних дій, завдяки яким забезпечується сприймання всіх складників простору.

Сприймання форми здійснюється внаслідок перцептивних дій, які ви­являють інформативні ознаки предмета сприймання, насамперед його кон­тур і організацію елементів Гештальтпсихологія дослідила принципи такої організації і встановила, що вони можуть спричинити ілюзії сприй­мання. Це принципи «гарного продовження» (відтинки ліній, які є про­довженням одна одної, сприймаються як одна форма), близькості (розмі­щені поруч елементи сприймаються як частини цілого), схожості (ділян­ки, зафарбовані схожими кольорами, об'єднуються в одне ціле), замкне­ності (елементи, що утворюють замкнене ціле, сприймаються як такі, що мають певну форму), «фігури і тла» (вибір предмета сприймання зале­жить від особливостей його оточення, розмірів і міри симетричності побу­дови, ступеня контрастності кольорів), орієнтації (вертикальної чи гори­зонтальної) (Коффка, Осгуд, див.: [56]; Рок [48]; Франсе, див.: [60]). Дія цих принципів поширюється не лише на зорове, а й на слухове та дотико­ве сприймання форми.

Сприймання віддаленості в глибину також передбачає дії, які за­безпечують тривимірність перцептивного образу. Тут має місце низка ефектів, які виразно характеризують природу сприймання.

Це ефект величини предмета (людина навчається встановлювати зв'я­зок між величиною зображення на сітківці і відстанню до нього), пере­криття (предмет, шо частково приховує інший, здається розміщеним по­переду нього), перспективи (паралельно розміщені і віддалені предмети видаються розміщеними ближче один до одного, ніж розташовані близь-[ ко), тіні (більш освітлений із двох предметів, розташованих на однаковій відстані, сприймається як ближчий порівняно із затіненим), руху (при однаковій швидкості руху двох предметів здається, що більш віддалений рухається повільніше) (Bydeopmc, див.: [56]; Вюрпилло, див.: [60]; Гре-хем, див.: [59]; Логвиненко [33]; Рок [48]). Такого ж роду ефектом є руховий паралакс (від гр. лараМих^Іс — відхилення) — зміна поло­ження предмета, спричинена зміною положення спостерігача: всі далекі предмети начебто рухаються за спостерігачем, а ближчі — йому назустріч. При цьому що ближче предмет, то більшою здається швидкість його від­носного зустрічного руху, а чим далі, то більша швидкість супровідного руху.

Дослідження показали наявність паралакса руху навіть у немовлят і дитинчат мавп [48]. Отже, перцептивні дії спираються на вроджену сис­тему координат. Про існування такої системи свідчить експеримент, за умовами якого дитину садовили на непрозоре місце серед великого скля­ного листа. З одного боку відкривалася «глибина», а з іншого — матова поверхня. З'ясувалося, що діти, які вміють повзати, а також дитинчата багатьох тварин демонструють неприязнь до «глибини» й рухаються у протилежному напрямку (мал, 20). Для того, щоб визначити, чи дійсно дитина раннього віку сприймає глибину, в неї вимірювали частоту серце­вих скорочень, яка зростала у відповідь на спроби наблизити дитину до ¹ «глибини». Так реагували навіть діти, яким було всього шість тижнів.

Вроджена система координат виявляє себе й за інших видів сприймання. Сприймання розміру залежить від сприймання віддаленості, яку опи­сує закон зорового кута (Вюрпилло, див.: [60]; Логвиненко [33]; Рок [48]). За законом, кут, утворюваний на сітківці ока променями, що йдуть від крайніх точок предмета, буде тим більшим, чим ближче розміщений пред­мет. Іншими словами, розмір предмета, що сприймається, змінюється пря­мо пропорційно розмірові його зображення на сітківці. Проте під дію цього закону не підпадає явище константності сприймання розміру, яке ви­никає в результаті зіставлення інформації про зоровий кут та про відда­леність предмета від спостерігача. Тим часом, це явище нерідко зумовлює невідповідність зображення предмета на сітківці його реальній величині (права рука, яку піднято до очей, і ліва, витягнута уперед, сприймаються як однакові). Константність сприймання розміру підпорядковується законові Еммерта, за яким між величиною послідовного образу і віддаленістю проекційного екрана, на якому він відбивається, є прямо пропорційна за­лежність. Вивчення немовлят і дітей тварин показало, що появі цієї кон­стантності передує досвід сприймання, причому досвід, отриманий в умо­вах, коли організм або ж предмет перебувають у русі [48].

Сприймання напрямку — відображення розміщення предметів, які перебувають один щодо одного і до спостерігача у певних відношеннях. Під час слухового сприймання напрямок задається джерелом звуку, що слугує сигналом повороту голови на певний кут, а також площинами, які проходять через голову. Так, звук, що йде зверху або знизу, локалізується стосовно горизонтальної площини; той, що надходить спереду або зза­ду — фронтальної площини; справа або зліва — медіанної. Найточніше напрямок, з якого іде звук, оцінюється, коли джерело розташоване спра-

Т е м а 11. Сприймання 273

ва або зліва від медіанної площини. В основі цієї закономірності — явище бінаурального (від лат. bini — пара, два, auris — вухо) паралаксу — зміни характеристик образу звукової хвилі залежно від того, якого вуха вона досягає раніше (Вюрпилло, див.: [60]).

Під час зорового сприймання напрямку істотне значення має взаємне розміщення предметів відображення на сітківці ока. Тут є своя система координат. Положення предмета задається в ній вектором, що виходить з точки між очима. Центр, щодо якого визначається місце предмета, розта­шовується на вертикальній осі повертання голови, в одній горизонтальній площині з центрами очей. Це, очевидно, робота відповідної вродженої і стереотипно діючої функціональної системи. Принаймні, курча, яке щойно вилупилося, відразу ж починає клювати пшоно з високою точністю; за­стосування маски з призмами, що зміщують реальний напрямок предме­та, призводить при клюванні до постійних помилок [48]. Аналогічні до­сліди з людьми показали, що завдяки рухам очей вони навчаються врахо­вувати нові співвідношення між зображенням на сітківці і предметом.

Сприймання часу — відображення тривалості і послідовності явищ дійсності. Особливістю цього виду сприймання є відсутність конкретного фізичного подразника та відповідного аналізатора. Вважається, що меха­нізми такого сприймання приховані у спільному функціонуванні різних аналізаторних систем, провідну роль серед яких відіграють рухова і слу­хова [49; 61]. Особливе значення має у цьому випадку послідовність, ритмічність дії стимулів (Вудроу, див.: [59]). Зокрема, штучне гальмуван­ня рухів людини підчас сприймання нею звукових ритмів зумовлює стійкі помилки при їх відтворенні. У середовищі, де немає звукових подраз­ників, оцінка часу спотворюється.

Цей вид сприймання поділяється на сприймання послідовності, сприй­мання тривалості і орієнтування в часі.

Сприймання послідовності ґрунтується на нерівномірності, ритміч­ності і взаємозв'язку подій довколишнього світу. Тому людині неважко сприйняти і відтворити ряд з чотирьох-п'яти звуків, дотримуючись порядку інтервалів, але практично неможливо зробити це у зворотному порядку. На точність сприймання послідовності впливають різні чинники, особли­ве значення серед яких мають пам'ять і увага. Стимул, що очікується, вирізняється з-поміж інших з порушенням послідовності їх появи (Фресс, див.: [60]).

Сприймання тривалості, як і сприймання послідовності, залежить від організації стимулів, що чергуються. При цьому важче порівнювати тривалість інтервалів, позначених подразниками різної якості (звук — світло — звук), ніж інтервалів, позначених однорідними подразниками (звук — звук — звук або світло — світло — світло) (Фресс, див.: [60]). Речення зв'язного тексту видається коротшим, ніж такого ж розміру набір безглуздих поєднань літер. Виявлена й тенденція переоцінювати відрізки часу менші однієї секунди і недооцінювати більші. Відомо також, що час, заповнений якимись подіями, сприймається, як правило, з помилкою у

274

Розділ IV. Пізнавальна функція психіки