10.1. Природа відчуттів

Проблема відчуттів здавна є ареною боротьби матеріалізму й ідеаліз­му в психології. Ідеалістичному підходу «від відчуттів до зовнішнього світу» протистоїть матеріалістичний: «від зовнішнього світу до відчуттів». Відповідно по-різному тлумачать природу відчуттів.

Наслідком першого підходу стала рецепторна (від лат. гесіреге — отри­мувати) теорія, представники якої намагаються пояснити виникнення відчуттів, виходячи з аналізу процесів, що відбуваються в органах чуттів людини. Відомий фізіолог минулого століття Й. Мюллер (1801 —1858), підсумовуючи результати досліджень, писав: «Одна й та сама зовнішня причина викликає різні відчуття в різних органах чуттів залежно від їх природи... Відчуття, властиві кожному чутливому нерву, можуть бути

викликані багатьма і внутрішніми, і зовнішніми впливами... Відчуття пе­редає у свідомість не якості або стани зовнішніх сил, а якості і стани чутливого нерва, які визначаються зовнішньою причиною, і ці якості різні для різних чутливих нервів» (цит. за: [8, 7]). Коли різні рецептори — периферичні елементи органу чуття, подразнювати одним і тим самим стимулом (припустімо, електричним струмом, як це робив Й. Мюллер), то сформульований ним принцип специфічної енергії органів чуттів має підставу, адже кожний орган чуттів відповідає на подразнення прита­манною лише йому енергією. Можливий висновок: відчуття — не канал зв'язку суб'єкта з об'єктом, а властивість нервової системи породжувати стани свідомості.

Рецепторна концепція має поширення і в наші дні. Наприклад, побутує уявлення, що справді наукове пояснення природи відчуттів передбачає вивчення роботи органу чуття (від моменту дії подразника на рецептор і до переробки нервових імпульсів в центрах мозку), а з іншого — фізичних властивостей самого подразника. Зіставлення цих двох уявлень і приве­де, начебто, до бажаного результату: дасть можливість зрозуміти, як ви­никають відчуття.

Можна розібратись, як виникає і передається нервовий імпульс, викли­каний дією, наприклад, світла та яких фізичних змін він зазнає в кіркових представництвах органу чуття [19]. Але це ще не пояснюватиме, чому людина відчуває світло. Буде незрозумілим, як виникає сенсорний образ, тобто як здійснюється перехід від фізіологічного до психічного. Відтак, рецепторна концепція відчуттів засвідчує актуальність психофізіологічної проблеми і продовжує лінію фізіологічного редукціонізму. Навіть найпрос­тіше психічне явище, а саме таким є відчуття, — предмет психології Тому воно не може розглядатися лише в межах відношення «мозок — психіка». Потрібно звернутися до аналізу моментів, що опосередковують Це відношення.

Саме такий підхід до проблеми відчуттів демонструє рефлекторна теорія, підвалини якої заклав /. М. Сеченов [16]. З її позицій відчуття, як і інші психічні явища, є ланкою у взаємодії живої істоти з навколишнім світом. Це означає, що їх виникнення пов'язане з впливами зовнішніх подразників на органи чуття, з процесами, які відбуваються у нервовій системі, та м'язовою активністю організму. Остання має виняткове значен­ня у виникненні відчуттів. Це видно на прикладі рухів руки, ока, язика — органів, що контактують з предметом, властивості якого відображаються. За /. М. Сєченовим, вони беруть безпосередню участь у побудові чуттє­вого образу. Цей образ регулює рухи, виконує функцію сигналу, що ви­значає їх характеристики (мал. 8).

Рефлекторна теорія відчуттів отримала дальший розвиток у ряді пси­хологічних досліджень (Веккер [4]; Леонтьев [8]; Запорожець, Зінчен-ко, див.: 114]; Соколов, див.: [21]). Так, О. М. Леонтьев на прикладі Дотикових відчуттів встановив, що властивості предмета відображення уподібнюються в динаміці рухів руки. Відчуття, відповідно до відомого

психофізіологічного парадоксу, локалізуються там, де реально розташова­ний предмет, а не в рецепторі, як слід було б очікувати, виходячи з рецепторної теорії. Для ілюстрації О. М. Леонтьев наводить приклад: військовий хірург обстежує кульове поранення за допомогою зонда — медичного інструмента у вигляді металевого стержня. Він вводить його в рану і визначає місцезнаходження кулі, досить чітко відчуваючи її. При цьому куля повинна відчуватись у точці її контакту з нервовими закінчен­нями, тобто на шкірі руки.. Проте сенсорний образ кулі начебто накла­дається на предмет, що перебуває в тілі пораненого. Можливе лише таке пояснення: цей образ виникає там, де будується, тобто за прямої участі рухової активності, діяльності.

Механізм, уподібнення характерний і для інших органів чуттів, у тому числі й для тих, що нібито не пов'язані з рухами. Так, виявлено, що необхідною умовою звуковисотного слуху ч рухові реакції голосового апа­рату. При їх вимкненні досліджувані втрачали здатність розрізняти звуки за висотою |8]. Коли ж спочатку неточно, а потім все точніше вони «про­співували» потрібну висоту, показники рухів їхніх голосових зв'язок де­далі більше наближалися до фізичних параметрів звуку. При цьому по­мітно поліпшувалося розрізнення звуків за висотою, тобто орган слуху «користується» «невласними» рухами, які відтворюють звуковий подраз­ник під час слухання. Про це ж свідчать і самоспостереження: відвідавши концерт, глядач нерідко відчуває «втому» в горлі.

Саме таке розуміння природи відчуттів підтверджує сліпоглухоніма О. І. Скороходова: «Я прагну уявити собі життя людей, рух в місті. Але шум і звуки уявляються мені як безперервні вібрації, які я відчуваю, коли перебуваю на вулиці або їду в трамваї, тролейбусі і т. ін. ... Якщо ж я захочу все-таки уявити людські голоси, то звуки відчуваю на кінчиках моїх пальців, тому що деяких моїх знайомих, а також власний голос я «слухаю» руками» [11, 181].

Отже, за допомогою руху людина відтворює властивості навколишніх предметів як відповідні характеристики сенсорного образу. Рух начебто усуває фізичні ознаки об'єкта й переводить їх у форму образу суб'єкта. Під час цього у русі перебуває не лише орган чуття, а й часто об'єкт, що істотно для виникнення відчуттів [4].

247

Підтверджують рефлекторну теорію і дані про фізіологічні механіз­ми відчуттів.

Основу механізмів становить робота аналізаторів (від гр. dvdA.t)OVЗ — розклад, розчленування) або органів чуттів, які приймають і перероб­ляють певні подразники з внутрішнього і зовнішнього середовища організ­му. Будь-який аналізатор є складником нервової системи людини і має периферичний відділ (рецептор), аферентні (доцентрові) і еферентні (від­центрові) нерви та складно організовані мозкові центри (представництва у підкіркових і кіркових відділах головного мозку). При подразненні рецеп­тора виникає нервовий імпульс, який по аферентному нерву передається у відповідні центри, які включають групи (ядра) нервових клітин, пов'язаних з окремими, розсіяними в корі і спеціалізованими, невронами. Після пере­робки в мозкових центрах збудження передається еферентному нерву і виявляється в рухових реакціях рецептора (крізь мікроскоп можна бачити, що рухається навіть подразнювана голкою ділянка шкіри). Це вже безпосе­редній контакт рецептора з об'єктом, що викликає аферентні збудження, які надходять у мозкові центри. Тут вони трансформуються і, повертаю­чись, коригують м'язові рухи. Отже, фізіологічні механізми відчуттів мають вигляд рефлекторного кільця — циркуляції нервового збудження, яке розмикається в місці контакту аналізатора з предметом відчуттів. Завдяки цьому рухи ніби обстежують об'єкт, уподібнюючись його властивостям.

Мозкові центри аналізаторів мають досить чітку просторову локаліза­цію. Так, представництво зорових відчуттів зосереджено переважно в по­тиличних ділянках кори головного мозку, слухових — у середній частині верхньої скроневої звивини, дотикових — у задній центральній звивині і т. ін. Тут здійснюється аналіз імпульсів, що надходять, причому ядра виконують функцію вторинного — тонкого аналізу і синтезу, а розсіяні неврони — первинного, грубого. Наприклад, в ядрі музичні звуки розріз­няються за висотою, а в окремих невронах вони відділяються від шумів. Нейрофізіологічні дослідження показують, що аферентні імпульси вибір­ково збуджують невронні поля (Богословський, див.: [14], Ізмайлов та ін. [6]; Хохберг, див.: [211). Є поля, які збуджуються тільки у відповідь на Дію суворо визначеного подразника: лінію, кут, край тощо.

Цікаво, що у новонароджених кошенят неврони в мозкових центрах зорових відчуттів функціонують, як і в дорослих кішок [20]. І це незважаючи на те, що їхні очі відкриваються лише на восьмий день. Проте якщо кошенят У період від чотирьох до шести тижнів після народження тримати в темряві, їхній зір буде на тривалий час порушено. Навіть якщо в цей час хоча б на кілька днів закрити тільки одне око, то і його чутливість помітно знизить­ся. Це свідчить, що функціональна система організму, яка відповідає за зір, на момент народження живої істоти вже сформована і готова реагу­вати на певні подразники. Проте вона має свій сенситивний період — час, потрібний для переходу до активного стану. В цей період на органи Чуттів (тут — на органи зору) повинні впливати відповідні подразники 'світлові): вони змушуватимуть невронну структуру реагувати, тобто при-

248 Розділ IV. Пізнавальна функція психіки