Тема 9. Спільності: діяльність і спілкування 239

міжлюдських взаємин, шляху вчинку — власного внеску в досягнення такого ідеалу. Проте це шлях не лише перемог, а й гірких поразок.

Та чи означає це, що колективізм — небажана властивість індивіда? Очевидно, ні. Адже вона відповідає ідеалові міжособистісних стосунків, що його фіксує етична норма, висловлена /. Кантом у вигляді катего­ричного імперативу (лат. imperativus — владний): «Дій так, щоб ти ніколи не ставився до людей тільки як до засобу, а завжди як і до мети» [62, 210]. Навіть негуманне суспільство не може нехтувати ідеалами міжосо­бистісних стосунків і майже завжди декларує їх. Для гуманного суспільст­ва, скерованого на людину як на найвищу цінність, такі ідеали є метою, якої воно прагне. Не може обійтися без них і педагогіка. Більше того, ставлення до іншого як до самого себе — виховний ідеал гуманістичної педагогіки [її]. Тому її завданням має бути формування міжособистіс­них стосунків, орієнтованих на ідеал. Звичайно, це не знімає, а, можли­во, й загострює проблему «людина-суспільство». Проте й педагогіка не може очікувати, доки суспільство створить середовище, сприятливе для міжособистісних стосунків. Вона має виховувати громадянина, особис­тість, спрямовану не лише на теперішнє, а й на майбутнє, не лише на індивідуальний, а й на загальний добробут.

Педагогічна практика свідчить, що міжособистісні стосунки, у тому числі між учителем і учнями, є умовою психічного розвитку, залучення дитини до духовної культури суспільства [58J.

Однак відомо, що процес навчання значно обмежує процеси колективо-утворення у студентській групі чи учнівському класі. Річ у тім, що індиві­дуальні успіхи в навчанні порушують цілісність системи міжособистісних стосунків, зумовлюють ставлення до іншого відповідно до його інтелектуаль­них досягнень. Найбільше це притаманне студентським групам, які взага­лі мало згуртовані, а їх члени нерідко скаржаться на «відсутність колек­тиву».

Одним із засобів виходу з такого становища є організація спільної нав­чальної діяльності [13; ЗО; 51]. Оптимальними для такої організації є по-зааудиторні заняття у вигляді, наприклад, допомоги відстаючим з боку добре встигаючих учнів, спільної підготовки до контрольних робіт, заліків, екзаменів тощо. Під час аудиторних занять колективоутворенню сприяють такі групові форми роботи: робота всіх, спрямована на досягнення спільної мети; робота парами, трійками, п'ятірками. Хоча засвоєння знань і в цьо­му разі залишається індивідуальним процесом, воно передбачає спільні дії: взаємоконтроль, взаємодопомогу, обмін інформацією, що не лише підви­щує ефективність навчальної діяльності, а й опосередковує міжособистісні стосунки.

Проте студентська, учнівська група не може досягти високого рівня розвитку на підставі лише навчальної діяльності. Міжособистісні стосун­ки в ній мають опосередковуватися різними видами та формами змістов­ної активності: грою, працею, участю в різних гуртках та об'єднаннях. Це має бути реальна взаємодія і взаємодопомога, результат, що досягається

шляхом спільних зусиль. За таких умов міжособистісні стосунки стають багаторівневими, породжують складні соціально-психологічні явища. Не­пересічна роль при цьому належить лідерові, властивістю характеру якого є колективізм і який прагне створити колектив.

Видатний педагог А. С. Макаренко [32] стверджував, що становлення колективу проходить кілька стадій. На першій педагог сам має справу з групою; дисципліна і порядок у ній ґрунтуються на його вимогах. Друга стадія починається зі створення керівного органу колективу, який залу­чається до роботи і активно підтримує вимоги педагога. На третій вимоги до кожного висуває вся група. Вища стадія характеризується вмінням кожного висувати вимоги до самого себе.

Ці стадії відтворюють реальний процес колективоутворення. Проте він не повинен заперечувати право особистості на самовизначення, само-Іеалізацію. Якщо ж колектив відверто тисне на своїх членів (аж до вик­лючення зі своїх лав, що мало місце в педагогічній практиці Макаренко) за те, що вони порушують групові норми, то ця спільність далека від ідеалів міжособистісних стосунків.

Про рух у напрямку до таких ідеалів дають підставу судити соціально-психологічні явища, що супроводжують процеси колективоутворення: колективістське самовизначення, ціннісно-орієнтаційна єдність, ко­лективістська ідентифікація тощо. Однак це не означає, що педагог, який дбає про становлення колективу, об'єктом своєї діяльності обирає лише групу. Таким об'єктом може бути відношення «індивід — група». Тільки тоді, коли студентська група чи учнівський клас стануть референт­ною групою для кожного, коли мотивацією міжособистісних виборів буде індивідуальний внесок у спільну діяльність, спільність можна вважа­ти оптимальним середовищем для індивіда, яке сприяє його психічному розвиткові та самореалізації.

* * *

Метод конкретизації, на якому побудований цей посібник, передбачає наступний крок конкретизації предмета психології. Це перехід від аналі­зу психіки як осередку життя до аналізу функцій, які вона в житті виконує (див. розділи IV—VI).