57. Фашистський окупаційний режим в Україні. Комуністичний і національний визвольні рухи в Україні

Фашистський окупаційний режим в Україні

Уже після перших успіхів своєї армії на німецько-радянському фронті Гітлер 16 липня 1941 р. на одній з нарад «обґрунтував» необхідність запровадження нового адміністративно-територіального поділу окупованих радянських земель.

Гітлер вважав Україну першочерговим об'єктом німецької колоніальної експансії. 20 серпня 1941 р. було утворено Рейхскомісаріат «Україна», до якого увійшли Волинь, Полісся, Правобережжя, частина Полтавської області, а з 1942 р. уся Полтавщина і Запоріжжя. Територія Рейхскомісаріату «Україна» складала 340 тис. кв. км. з населенням 17 млн. чоловік. Керівником Рейхскомісаріату було призначено Еріха Коха, відомого своєю жорстокістю і ненавистю до слов'янських народів. Столицею цього утворення стало місто Рівно.

Галичину німці передали до складу Губернаторства Польща. На базі галицьких і частини інших західноукраїнсьих земель було утворено Дистрикт «Галичина».

Буковина і частина Південно-Східної України включно з Одещиною передавалися Румунії. Ці землі відтепер мали нову назву – «Трансмістрія», її територія охоплювала 60 тис. кв. км., з населенням 3,5 млн. чоловік. Таким чином, під румунську окупацію потрапило майже 10% українських земель.

Харківщина та деякі інші українські землі перейшли у безпосереднє управління Вермахту.

Україно-карпатські землі з 1939 р. знаходилися у складі Угорщини. Поділивши Україну на частини, нацистське керівництво Німеччини заявило про те, що України більше не існує.

На окупованих українських землях фашисти установили жорсткий режим на основі так званого «нового порядку». Фашисти позбавили населення будь-яких прав, вони цинічно заявляли, що їх мета полягає в тому, щоб змусити українців працювати на Німеччину. Окупанти грабували і знищували матеріальні ресурси і культурні цінності в Україні. Шляхом фізичного і психічного терору нацисти намагалися зламати волю українського народу до боротьби проти окупантів.

Нелюдським було ставлення нацистів до радянських військовополонених. Фашисти позганяли полонених в табори, оточені колючим дротом, де вони без даху над головою вмирали від холоду, голоду та хвороб. Як наслідок, до кінця війни з 5,8 млн. радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько 3,3 млн., із них майже 1,3 млн. – в Україні.

Економічна політика Коха полягала в тому, щоб найефективніше експлуатувати сільське господарство України. Колгоспи (під іншою назвою) зберегли – так зручніше було викачувати сільськогосподарські продукти. Селянам зменшили прибутки й зажадали, щоб вони працювали з світанку до пізнього вечора. Внаслідок цього 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилося з України.

Незадоволення окупаційним режимом посилилось, коли гітлерівці вирішили використати Україну не лише як головного постачальника продуктів, а й як джерело примусової праці на підприємствах і в сільському господарстві Німеччини. З цією метою проводились масові облави, в ході яких хапали українську молодь на базарах, при виході з кінотеатрів чи церков, щоб відправити її до Німеччини. Всього з України до Німеччини було вивезено близько 2,4 млн. чоловік, у тому числі юнаки і дівчата. Десятки тисяч з них загинули.

Безпрецедентна жорстокість нового режиму проявилась також у ставленні до міського населення та інтелігенції. За розпорядженням Коха різко зменшилось надходження продуктів харчування в міста. Справа в тому, що в майбутньому німці планували перетворити Україну в повністю аграрну країну. В результаті голод в містах став звичайним явищем, а тому багато городян перебралися в село. Харків, наприклад, втратив багато жителів. За роки війни для роботи в Німеччині було вивезено 120 тис. мешканців, 30 тис. розстріляно й 80 тис. померли з голоду. Шеф СС Генріх Гіммлер запропонував знищити більшу частину української інтелігенції. Кох вважав, що трьох класів початкової школи для українців більш ніж достатньо. Він почав згортати систему медичного обслуго¬вування, щоб підірвати, так би мовити, «біологічні сили українців». Для підкреслення вищості німців і расової неповноцінності українців було запроваджено крамниці, ресторани, місця в трамваях тощо, призначені виключно для німців.

В одній із листівок ОУН Бандери говорилось: «Нові окупанти України, німецькі імперіалісти продовжують більшовицькі методи знищення. Нищівна колоніальна експлуатація населення України, грабежі, шибениці, арешти, страти, приниження людської гідності, моральний розклад, вивіз людей у Німеччину на певну смерть і останнє використання більшовицьких методів знищення за допомогою голоду – ось такі благодіяння принесли німці поневоленому народу».

Порівняно з німецькою, румунська окупація Південно-Західної України (Трансністрії) була ліберальнішою. Румуни стримувалися від застосування широкого політичного терору й дозволяли вільно торгувати. Але вони енергійно придушували всякі прояви українського націоналізму, забороняли українські публікації.

Взаємовідносини між населенням Західної України й німцями склалися неоднозначно. У Західній Європі, де відданість своїй державі була чимось само собою зрозумілим і де єдиним ворогом були нацисти, співробітництво з німцями вважалось зрадництвом (до речі, як і в Східній Україні, де народ майже чверть століття виховувався в дусі соціалізму). В Західній Україні багатьом було не зрозуміло, хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки страждань, чи нацистський порядок, що запанував тепер. Деякі українські лідери вирішили стати на бік Німеччини (незважаючи на антипатії до неї), аби тільки протистояти Радянському Союзу.

На індивідуальному рівні, як уже зазначалось, співробітництво з німцями, звичайно, зводилось до участі в органах місцевої влади чи контрольованої фашистами допоміжної поліції. Найпомітнішим випадком співробітництва українців Західної України з гітлерівським режимом стало створення з ініціативи мельниківців добровільної дивізії СС «Галичина». С. Бандера був проти створення такої дивізії. Він вважав, що «українська кров може бути пролита тільки за українську державу і в лавах української армії».

Під час окупації Україну не прикрито грабували. З окупованих східних районів робочу силу для себе Німеччина брала в основному з України. На кінець війни у Німеччині із 2 млн. 800 тис. східних робітників 2 млн. 300 тис. були вихідцями з України. Фашистське керівництво створило в Україні 50 єврейських гетто і понад 180 концтаборів.

Комуністичний і національний антифашистські визвольні рухи в українських землях

Розглядаючи проблему опору окупантам, слід звернути увагу на те, що в Україні одночасно діяли два рухи – комуністичний партизанський і підпільний, а також національний – ОУН і УПА.

Що стосується організації підпілля та партизанського руху комуністичного спрямування, то вони діяли відповідно до директиви ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ». Партійним і радянським установам пропонувалося утворювати підпільні організації, комітети для діяльності на окупованій території, підпільні групи, партизанські загони, встановлювати явочні місця, паролі, закладати бази з продовольством, зброєю тощо. Залежно від умов та завдань боротьби в різних регіонах віддавалася перевага тим чи іншим формам спротиву. Але в усіх випадках вони знаходилися у нерозривній єдності, доповнювали і посилювали одна одну. Дії партизан і підпільників повсюдно підсилювалися саботажем широких мас населення в різних галузях промисловості і сільського господарства. На окупованій території України знаходилось близько 30 -40 млн. чоловік. В межах довоєнних кордонів УРСР в 1941-1944 рр. діяло 22 підпільних комітетів КП(б)У та інших підпільних обкомів, міськкомів та райкомів комсомолу. З окупантами вели боротьбу 3,5 тис. організацій та груп комуністичного підпілля, які нараховували понад 100 тис. чоловік. З травня 1942 р. ДКО СРСР утворив Центральний Штаб партизанського руху. У липні 1942 р. було утворено Штаб партизанського руху в Україні на чолі з Тимофієм Строкачем. На кінець 1942 р. в Україні майже в кожному районі велася війна з окупантами.

Що стосується діяльності українських націоналістів (ОУН) під час війни, то на сьогодні існують протилежні думки. ОУН намагалася заручитися підтримкою нациського керівництва і отримати вигоду від здійснення своїх планів. Німці хотіли використати оунівців як диверсійну силу в тилу радянських військ. Проте з перших днів окупації України стався конфлікт між ОУН-Б і німецьким керівництвом. 30 червня 1941 р. націоналісти-бандерівці проголосили у Львові Українську Державу. Керівником уряду став Ярослав Стецько. Однак вже через кілька днів гестапо поставило перед Степаном Бандерею вимогу – зробити заяву про відміну незалежності України. Після відмови Бандеру та його однодумців було заарештовано.

Як відомо ОУН ділилася на дві гілки:

1) ОУН-Б (бандерівці);

2) ОУН-М (мельниківці).

У Києві в жовтні 1941 р. оунівці Мельникова вступили з ініціативою державного відродження в основному східних українців. Українська Національні Рада згодом мала стати урядовим органом України. Проте нациське керівництво мало інші плани відносно України. Фашисти не передбачили існування Української Держави.

У вересні 1941 р. фашистські підрозділи СС почали знищувати членів підпільних груп ОУН-Б, а в листопаді 1941 р. гестапо почало громити ОУН-М.Особливістю боротьби ОУН за Україну було те, що вони обрали «третій» шлях – це війна проти фашистів і сталінських комуністів. Українське населення не завжди розуміло цілі і методи боротьби ОУН. Досить часто під впливом фашистської окупаційної або ж сталінської комуністичної влад визвольний рух в Україні під проводом ОУН перетворювався на громадську війну. З нападом фашистської Німеччини на СРСР Тарас Бульба Боровик створив нерегулярну збройну частину під назвою «Польська Січ». Вона вважала своїм головним завданням звільнення західноукраїнських земель від Червоної Армії. Наприкінці 1941 р. німці вимагали розпуску цього підрозділу. Тоді Тарас Бульба вивів його до лісів Полісся Волині. У 1942 р. окремі загони українських націоналістів створили велику регулярну українську армію. До неї увійшли підрозділи Тараса Бульби, загони ОУН-Б і ОУН-М. Нове військове утворення отримало назву Українська Повстанська Армія (УПА). ЇЇ очолив український офіцер Роман Шухевич (Тарас Чупринка). УПА дислокувалася головним чином на Поліссі, Волині і Галичині. Керівництво ОУН-УПА організувало боротьбу в двох напрямках:

1) розгортання агітаційно-пропагандистської компанії під гаслом «за самостійну Україну без більшовиків і москалів»;

2) проти просування основних сил Червоної Армії та захоплення нею західних районів України.

УПА організувало акції з метою перешкодити мобілізації місцевого населення до радянської армії, зрив депортації західних українців до Сибіру, захист греко-католицької церкви.

УПА виступала не тільки проти більшовиків і радянських військ, але і проти Польської Армії Крайової (ПАК). Суперечки між поляками та українцями-націоналістами за західноукраїнські землі були надзвичайно гострими. Обидві сторони з надзвичайною жорстокістю ставилися до місцевого населення протилежної національності.

Отже, боротьба українського народу проти фашистських окупантів була справедливою, визвольною. Розкол українського загалу за політико-ідеологічною ознакою (комуністичний антифашистський і національний антифашистські рухи) був наслідком колоніальної залежності України.