Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ekzamen_istoria.docx
Скачиваний:
42
Добавлен:
28.02.2016
Размер:
622.56 Кб
Скачать
  1. Українська держава 1722-1764 рр.

ПАВЛО ПОЛУБОТОК (1722-1724 рр.)

Негайно після похорону Івана Скоропадського старшина звернулася з проханням до Петра І дозволити провести вибори нового гетьмана, а тимчасово уповноважила Чернігівського полковника Павла Полуботка перебрати правління як наказного гетьмана. Одночасно приїхав до Глухова бригадир Степан Вельямінов і сформував Малоросійську Колегію. Так постали два уряди: Генеральна Військова Канцелярія з наказним гетьманом Полуботком та Малоросійська Колегія з бригадиром Вельяміновим. Між ними почалася ворожнеча.

Павло Полуботок користався великою пошаною серед старшини й козацтва. Це була людина енергійна, твердої вдачі, оборонець автономних прав України. Він подав протест до Сенату проти Малоросійської Колегії, яка зверталася до Генеральної Військової Канцелярії з наказами, як до підвладної їй установи, і цим разом добився, що Сенат наказав Вельямінові звертатися до Військової Канцелярії з проханнями і надалі працювати в контакті з вищими українськими установами. Але С. Вельямінов не відступив: він переслав Петрові проект реформи, і цар передав Малоросійській Колегії ведення фінансових справ. Тим часом Полуботок провів реформу судів, зробив Генеральний Суд колегіальним, розгорнув боротьбу з хабарництвом та тяганиною в провінційних судах і встановив порядок апеляцій. Цим він вибив зброю з рук Малоросійської Колегії, яка створена була нібито для охорони інтересів українського народу.

Діяльність Полуботка обурила Петра і він викликав до Петербургу наказного гетьмана, генерального писаря Савича, генерального суддю Черниша та інших старшин. Тоді старшина Стародубського полку подала Вельямінову петицію з проханням передати суди росіянам і призначити росіян полковниками. Полуботок і старшина також подали петицію про повернення Україні старих прав і обрання гетьмана.

Петро наказав заарештувати Полуботка, всю старшину, що була з ним, і всіх українців, що підписали петицію. Полуботок, реєнт Генеральної Канцелярії Володховський та полковник Переяславський Карпека після жорстоких катувань померли у Петропалівській в'язниці Санки-Петербурга. Інших, після смерті Петра, в 1725 р., звільнено, але інтерновано в Петербурзі. Відпущено в Україну лише тих, хто мав синів, а синів узято закладниками. Це був повний розгром української старшини. В Україні все затихло, пригнічене терором. Правила Малоросійська Колегія разом з слухняною старшиною.

Малоросійська Колегія накладала щораз нові податки, збираючи їх грошима та збіжжям. Щороку сума податків збільшувалась: до 1725 р. зібрано 45. 527 карбованців, року 1725 – 244.225. Все надсилалося до російського уряду.

В пам'яті українського народу Павло Полуботок залишився як один із улюблених героїв, який боронив українську автономію і заплатив за неї життям. В «Історії Русів» змальовано його як сміливого борця за національну свободу. В домах багатьох свідомих українських патріотів ХVШ-ХІХ ст. висіли портрети Полуботка із зверненими до Петра словами, що їх приписав йому автор «Історії Русів»: «Заступаючись за Отчизну, я не боюсь ні кайданів, ні тюрми, і для мене ліпше найгіршою смертю вмерти, як дивитися на загальну загибель моїх земляків».

У січні 1725 р. помер Петро І. В хаосі, який почався, коли не стало твердої, жорстокої руки Петра І, несподівано дістала престол друга Петрова дружина, слаба волею, малокультурна Катерина І. Фактично правив Росією за Катерини І Меншиков, який допоміг їй здобути трон.

Престиж Петра І залишався таким великим, що коли в Найвищій Таємній Раді поставлено питання про облегшення режиму в Україні й обрання гетьмана, в зв'язку з можливістю війни з Туреччиною, граф Толстой виступив з протестом. При цьому він посилався на політику Петра І, якої, мовляв, треба дотримуватися. Цариця погодилася з Толстим. Взагалі питання про обрання нового гетьмана було дуже складне, бо, на думку царського уряду, в Україні не було надійного кандидата. Впливовий у Петербурзі герцог Голштинський, чоловік старшої Петрової дочки Анни, виставляв кандидатуру Пилипа Орлика, який тоді перебував у Туреччині.

Справи змінилися, коли Малоросійська Колегія наклала нові податки на землевласників України, в тому числі й на Меншикова, що володів величезними маєтками й цілими містами – Почепом, Стародубського полку, та Ямполем, Ніжинського полку, які подарував йому Скоропадський. Меншиков став ворогом Малоросійської Колегії.

1727 р. померла Катерина І і престол перейшов до законного наслідника, Петрового внука, хлопчика Петра II, за якого фактично правив Меншиков. Негайно скасовано податки, накладені Малоросійською Колегією, відкликано Вельямінова до Петербургу і дозволено обрати гетьмана. Першу Малоросійську Колегію зліквідовано. Справи України знову передано з Сенату до Колегії Закордонних Справ

1-го жовтня 1727 р. в Глухові, в присутності радника Наумова, обрано на гетьмана полковника Миргородського полку Данила Апостола, а Наумову наказано бути при ньому радником. Обрання Данила Апостола переведено дуже урочисто і воно викликало в Україні загальне задоволення, яке виявилося не тільки в привітаннях, але в тому, що посилився поворот українців з-закордону.

ДАНИЛО АПОСТОЛ (1727-1734 рр.)

Обраний на гетьмана, Данило Апостол мав уже 73 роки. Не бувши близьким з Мазепою, він був його однодумцем у питанні союзу зі Швецією і користався його довір'ям. Неясними залишаються мотиви, з яких він покинув Мазепу і вернувся до Петра І. Пізніше, за Полуботка, він активно підтримував його в справі «привернення прав українців» та в справі обрання гетьмана, був заарештований і звільнений після смерті Петра І. Син Данила Апостола, Петро, залишився закладником в Петербурзі. Так само, як згадано вище, затримано синів інших старшин, випущених після звільнення на Україну.

На початку 1728 р. Данило Апостол в супроводі визначних старшин поїхав до Москви на коронацію Петра II. Там українців дуже добре приймали, запрошували на урочисті прийняття царя та сановників. Головною метою їх подорожі до Москви було бажання здобути «гетьманські статті», які завжди під час обрання нового гетьмана затверджував цар. Вийнятком було гетьманування І. Скоропадського, коли зовсім не укладалось «договірних пунктів».

22 серпня 1728 р. Данило Апостол у відповідь на прохання затвердити «статті» одержав так звані «Решительные пункты», в яких зовсім не згадується про договір України з російським урядом. Вони мали форму «указу» царського уряду гетьманові. В цілому на статейні пункти Данила Апостола, витримані в дусі оборони української автономної державності, Москва відповіла цілою системою обмежень і ударом саме по цій державності. Щодо цього уряд Петра П пішов далі, ніж уряд Петра І.

В деяких питаннях становище гетьмана Апостола стало гіршим навіть ніж те, яке займав І. Скоропадський. У військовому відношенні гетьман підлягав генерал-фельдцехмайстрові князеві М. Голіцину (раніше тільки цареві). Обрання гетьмана могло бути проведене тільки за згодою царя; Генеральний Суд перетворено на колегіальну установу, в якій засідали троє українців та троє росіян, а головним суддею став не гетьман, а цар. Тяжким ударом було призначення окремого фінансового управління – «канцелярії зборів», з двома підскарбіями, росіянином і українцем, що послаблювало фінансові прерогативи гетьмана. Полковників та генеральну старшину призначав царський уряд. За гетьманом стежили, про кожний його крок доносили урядові. Він фактично був позбавлений права вести приватну кореспонденцію з закордоном, поїхати, коли хоче, до своїх маєтків (найбільші були Хомутець та Сорочинці).

Одночасно з утратою гетьманом влади та престижу втрачали їх і Військова Генеральна Канцелярія, керманичем якої був гетьман. Петро І намагався відокремити її від гетьмана як окрему установу. Року 1724 стали призначати окремих «правителів» Генеральної Канцелярії, а генеральний писар мав завідувати тільки технічною канцелярією.

Дозвіл обрати гетьмана застав Україну в хаотичному стані. З 1724 р. не було гетьмана, вищого носія влади. Не було й генеральної старшини, яка сиділа під арештом в Петербурзі. Малоросійська Колегія не мала компетенції призначати нову старшину. Тому разом з обранням гетьмана треба було обрати й старшину.

Досі залишається неясним: хто і коли обрав цю старшину – та сама Генеральна Рада, яка обрала гетьмана, чи самі полковники з гетьманом? У всякому разі старшину не обрано, тільки намічено кандидатів, переважно по два на кожну посаду, а Верховна Таємна Рада призначила з цих кандидатів генеральну старшину: генерального обозного – Якова Лизогуба; генеральних суддів – М. Забілу і А. Кандибу; писаря – М. Турковського; 2-ох осавулів – І. Мануйловича та Ф. Лисенка; хорунжого – К. Гречаного та бунчужного – І. Бороздну. Крім того, генеральний підскарбій, А. Маркевич, призначений був проти волі гетьмана.

Гірше стояла справа з полковниками. Стан з полковою адміністрацією був катастрофічний. В 1725 р. було так: у 10 полках 4 полковники були чужинці, а решта старшини не була в комплекті. Року 1727 становище змінилося: чужинці командували 5-ма полками: Богданов – Чернігівським, Пашков – Стародубським (замість Кокошина), І. Хрущов – Ніжинським (замість Толстого), Г. Милорадович – Гадяцьким (замість свого брата – Михайла Милорадовича), В. Танський, волох – Переяславським. Тільки до Полтавського полку призначено полковником українця В. Кочубея. Призначені поза гетьманом полковники, як чужинці, так і українці, поводилися незалежно, не слухали його наказів, а визнавали тільки російське начальство, ширячи анархію і підриваючи престиж гетьмана. Дуже багато клопоту завдавала родина Марковичів: колишня гетьманова Настасія Скоропадська та ії брат, Лубенський полковник Андрій Маркович. На обох надходило багато скарг за здирства, захоплення земель тощо, але вони мали сильну протекцію у російських начальників, головно у Вельямінова. Не кращі були волох Василь Танський, полковник Переяславський, та серб Гаврило Милорадович, полковник Гадяцький. Вони, за виразом Б. Крупницького, поводилися в своїх полках, як у завойованій країні.

Гетьман не мав сил для боротьби з цими явищами. Він пішов іншим шляхом: наполягав на виборності інших членів полкової старшини і з їх допомогою боровся з свавіллям полковників.

Данило Апостол застав на Україні непорядок також у земельних справах. За старим звичаєм, кожній ранзі належала певна маєтність, з обов'язковою працею посполитих. Цією маєтністю володів старшина, поки посідав певну посаду. Якщо він залишив її, ця земля, яка звалася «рангою», переходила до його наступника, а він з новою посадою діставав іншу рантову землю. Таким чином, рангові землі були платнею, нагородою за виконування певних обов'язків і не могли залишатися в посіданні тимчасового володільця, якщо він не мав посади, і в жадному разі не могли бути передані як спадщина.

З бігом часу розгорілась боротьба за перетворення рантових земель на власні. Почалася вона ще за Мазепи і продовжувалась у наступних часах – за Скоропадського та Малоросійської Колегії. Наслідком цього фонди рангових земель вичерпались і люди, мало забезпечені, уникали посад, за які вже не могли діставати компенсації. На цьому ґрунті було багато зловживань. Вдова гетьмана Скоропадського, Настасія Маркевич, користаючи з протекції російських начальників, затримала за собою володіння величезними маєтками, що їх гетьман мав на «ранг». Полковник Гадяцький, Г. Граб'янко, призначений у 1730 р., так і не дістав рангової землі. Сам гетьман Д. Апостол не міг довгий час дістати всіх земель, які раніше діставали гетьмани «на булаву». Багато заколоту вносили російські достойники, які також діставали рантові землі, але ставилися до них, як до власних. Наумов, наприклад, продав два великих села. Ці землі росіяни залюднювали кріпаками, внаслідок чого поставили ще більші непорядки. Виникли пекучі питання про працю посполитих, про терміни зобов'язань і т. п.

Це питання порушив російський уряд ще в «Решительных пунктах». На підставі «пунктів» року 1729 Д. Апостол наказав перевести слідство по всіх полках. Канцеляристи обї’хали полки й зібрали від старожитців відомості – коли засновано те чи інше село, хто і на яких правах ним володіє. Полкова старшина мусіла систематизувати відомості і ці книги надіслати до Глухова на остаточну перевірку. «Генеральні слідства о маєтностях», закінчені 1731 р., стали дорогоцінним джерелом історії України, її економічного та соціального становища. Цілі – допомогти поворотові незаконно захоплених рангових земель – вони не досягли, але виявили дуже цікаві явища: зменшення числа вільних посполитих, переважно в північних полках, і перетворення їх на людей залежних від землевласників (на півночі – в Чернігівському полку було вільних щонайменше – 7% усіх посполитих дворів, а в Полтавському – щонайбільше – 81%). Але ця залежність посполитих ще не була кріпацтвом: посполитий завжди міг відійти, чого не могли зробити кріпаки. Тому приклад російських кріпаків, що їх переводили на свої землі поміщики, був дуже шкідливим для України: вносилася нова правна норма.

Значною справою гетьмана Данила Апостола було укладення «Зводу» українських законів. Справу розпочато ще за Івана Скоропадського, коли порушено було питання про переклад українських законів на російську мову. Данило Апостол створив комісію, якій доручив перекласти правні книги російською мовою і скомпонувати кодекс. В основу покладено Литовський Статут та Магдебурзьке право.

Дбайливий господар, Данило Апостол особливої ваги надавав налагодженню господарства України, але досягнення його в цій ділянці не були великі. Промисловість України опинилася вже переважно в руках росіян: вівчарні заводи, суконну мануфактуру Глушковська та Званого з 1726 р. взято в «казну»; великі полотняні підприємства – Стародубське, Шептаківське та Топальське були також в руках росіян. Так само в інших галузях промисловості – тютюновій, шовківництві тощо – виявлялася меркантильна політика Петербургу і прагнення перетворити Україну на колонію. Боротися з цією політикою Росії гетьман не мав сили. Великі мануфактури ставали підприємствами російського уряду чи окремих росіян. В руках української старшини, яка не мала капіталів та відповідних умов, залишились дрібні промислові заклади. Розбудові великих закладів перешкоджала загальна економічна політика Петра та його наступників. Господарчі заходи гетьмана були тут безсилі. Таке було становище і в залізообробній, селітряній, скляній, паперовій промисловостях, ґуральництві тощо. Перешкоджали високі експортні мита, обов'язкові маршрути для купецьких транспортів, які збільшували кошти.

Данило Апостол старався, принаймні, обмежити російських купців (солдатів та ін.), які конкурували з українським купецтвом у внутрішній торгівлі, не платили податків і мали великі привілеї, порівнюючи з українськими купцями, але в цьому не знайшов підтримки збоку російського уряду.

Та ці невдачі не спиняли гетьмана: він уживав щораз нових заходів, щоб налагодити торговельні відносини України, подавав меморандуми, в яких доводив конечну потребу встановити свободу торгівлі для українських купців, дозволити їм вивозити товари за кордон. Хоч ці меморандуми не давали нічого позитивного, вони є цікавою пам'яткою про те, як розумів Данило Апостол економіку України, як дбав за торговельні справи. Данило Апостол добився, щоб Київ був підпорядкований гетьманові, а не російському генерал-губернаторові, як то було до нього.

Останні роки правління Данила Апостола позначилися низкою дуже тяжких для України подій. У 1731 р. почали будувати укріплення між Донцем і Дніпром, так звану «Українську лінію». На цю працю вислано з України 30.000 чоловік: 20. 000 козаків та 10.000 посполитих. 1732 р. на зміну їм знову вислано 30. 000 чоловік, а 1733 р. – додатково 10.000. Року 1732 до Польщі відряджено український корпус з 11.000 козаків, під проводом генерального обозного Якова Лизогуба, на підтримку сина Августа П, кандидата на польський королівський престол, ворожого Станіславові Ліщинському.

1712 р., після невдалого Прутського походу, запорозькі козаки, які вийшли були з Січі в 1709 р., оселилися під протекцією Кримського хана в Олешка. Їхнє перебування було там дуже тяжке Відірвані від своєї економічної бази, позбавленні можливості провадити торгівлю з Україною, козаки бідували і в 1728 р. почали добиватися у російського уряду дозволу повернутися. Дозвіл їм не дано і запорожці «самовільно» перейшли на Чортомлик. Проте, російський уряд, щоб не викликати війни з Туреччиною, категорично відмовився прийняти запорожців під свою протекцію, і вони, проживши на Чортомлику 1728 та 1729 роки, мусіли повернутися під татарську протекцію. 1733 р. обставини змінилися: Росія, побоюючись, що запорожці візьмуть участь у боротьбі Польщі за королівський престол на боці Ліщинського, погодилася прийняти запорожців. Цим разом вони, мавши підтримку збоку київського генерал-губернатора графа Вейсбаха, в квітні 1734 р. перейшли на «старі» місця і заснували Січ над р. Підпільною, допливом Дніпра. Цим завдали вони тяжкий удар планам Пилипа Орлика, який через своїх емісарів підтримував серед запорожців рішення боротися з Росією. Цей перехід стався вже після смерті Данила Апостола, який помер 17 січня 1734 р..

Правління Данила Апостола тривало лише шість з половиною років, а фактично менше, бо останній рік гетьман хворів, хоч увесь цей час проводив інтенсивну боротьбу за автономію, за поновлення прав українського народу. Вище дано стислий перелік заходів гетьмана для впорядкування адміністрації, судів, встановлення порядку апеляцій, забезпечення української промисловості, торгівлі. Не зважаючи на перешкоди збоку російського уряду, за Данила Апостола в Україні встановлений був, хоч і обмежений сваволею окупанта, порядок, життя стало кращим. Це відбилося на двох явищах: зменшився рух селян за Дніпро і – навпаки – збільшилося повернення втікачів на Лівобережжя, зокрема – повернення запорожців у 1734 р. вже після смерті Данила Апостола.

Своїми талантами, зокрема дипломатичним хистом, Данило Апостол не міг дорівнювати Мазепі. Але спокійний, розважний, він був глибоко переконаний український патріот, який останні роки свого бурхливого життя присвятив Українській державі, збереженню та охороні її незалежності, того, що мовою XVIII ст. називали «автономією». Про щось більше не мріяли українські патріоти. «Його шестилітнє гетьманування було короткою яснішою смугою на темному тлі українського життя після упадку Мазепи. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана супроти російських і місцевих українських властей», – характеризував Данила Апостола проф. Д. Дорошенко.

ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ (1734-1750 рр.)

Данило Апостол, умираючи, хотів був передати владу генеральній старшині, до обрання нового гетьмана, але в Петербурзі вже чекали на його смерть і негайно надіслали наказ резидентові при гетьмані, генералові Наришкіну, по смерті гетьмана, перебрати владу. Російський уряд, замість обрання гетьмана, вирішив поновити Малоросійську Колегію, але це рішення наказано було тримати в таємниці від українського народу, щоб уникнути хвилювання.

Друга Малоросійська Колегія дістала назву «Правління Гетьманського Уряду». Вона складалося з шести осіб: троє росіян і троє українців. З російського боку були: князь Шаховской, князь Барятинський та полковник Гур’єв. З українського – генеральний суддя Михайло Забіла, генеральний осавул Федір Лисенко та генеральний підскарбій Андрій Маркович (той самий, з яким вів боротьбу Данило Апостол і на якого подано було багато скарг за хабарництво та всякого роду зловживання).

Членам Правління наказано було, щоб росіяни сідали по одну сторону стола, а українці – по другу. Фактично, не зважаючи на нібито «рівність», правителем України став князь Шаховской, який в усьому керувався «Решительными пунктами». Шаховской дістав від російської цариці Анни таємну інструкцію добиватися зближення української старшини з росіянами, сприяти мішаним шлюбам, а з другого боку – не допускати зближення і шлюбів українців з білоруською, а також з польською та українською – правобережною шляхтою.

Одними із перших заходів нового Правління було завершення почину гетьманів Скоропадського та Данила Апостола: укладення «Зводу» українських законів. Для цього призначено комісію з 12-ох осіб, яка засідала в Москві. «Звід» закінчено тільки у 1743 р. під назвою «Права, по которым судится малороссийский народ».

З самого початку діяльність Правління Гетьманського Уряду викликала в Україні незадоволення. Старшина хотіла обрати нового гетьмана. Тоді з Петербургу надіслано князю Шаховскому таємну інструкцію: ширити серед населення чутки, що всі неполадки, утиски, податкові тягарі, кривди людності походять від гетьмана, і що без гетьманів буде ліпше. Але дійсність не відповідала цим чуткам.

У Правлінні почалися зміни: Шаховського змінив князь Барятинський, цього змінив третій правитель і т. д. Незалежно від того, хто стояв на чолі Правління, воно діяло свавільно, не рахуючись з інтересами населення та його звичаями і викликало ненависть українців за брутальну поведінку.

Князь Барятинський наказав арештувати старого архієпископ Чернігівського Іларіона Рогалевського за те, що він не допустив до хреста російського капітана. Року 1737 він наказав арештувати ввесь київський магістрат і перевезти до Петербургу його архів, мотивуючи це тим, що міщани забудуть зміст своїх привілеїв. Так само поводилися інші правителі, переважно німецького походження. Генерал Мініх, незадоволений сусідами по маєтку, синами члена Правління Андрія Марковича, подав скаргу до Генерального Суду. Суд ухвалив вислати на «Українську лінію» Маркевичів як простих козаків. Незадоволений з цього вироку, як надто легкого, Мініх з'явився до Генерального Суду і брутально вилаяв суддів. Тяжко передати всі ті знущання російського начальства, які переживала старшина.

Князь Шаховской вважав, що російський уряд надто «панькається» з українцями і пропонував передати всю владу одному правителеві – росіянинові, очевидно, передбачаючи цю посаду для себе. Не можна забувати, що в ті роки вся Росія стогнала під тяжким режимом цариці Анни (1730-1740 рр.) та її фаворита, жорстокого і брутального німця Бірона.

Терор підсилювала «Тайная канцелярия», що нелюдськими тортурами примушувала людей каятись у злочинах, яких вони не поповнювали. За цим ішли страти на колесі (колесування), на дибах, на палях, вирізування язика, відгинання рук, ніг. Страшні слова – «слово й діло» були вступом до доносу, і представники влади повинні були арештувати особу, на яку вказувалось цими словами. «Слово й діло» ширилося по всій Україні і було постійною, страшною загрозою для того, хто не задовольняв вимог кожного пройдисвіта, який завжди міг сказати ці страшні слова. Оборони, гарантії безпеки не мав ніхто. Генеральний обозний Яків Лизогуб, перший член української групи в Правлінні, зазнав зневаги: у нього переведено трус, забрано документи, листи.

До загального лиха, яке принесла з собою російська влада, приєдналася руйнація господарства, спричинена війною з Туреччиною, що почалася 1735 р. На Україну впав найбільший тягар цієї війни. Крім участи козаків у війську, вона мусіла постачати харчі, вози, коней, волів для обозу, погоничів.

Війна почалася походом російської армії на Крим влітку 1735 р. Як і за цариці Софії, похід не вдався через погану організацію постачання. У тій невдалій авантюрі загинуло з голоду 12.000 козацьких коней. Року 1736 похід почався під командою фельдмаршала Мініха, який вів 54-тисячну армію, в тому числі 12.730 козаків. Ці козаки були виснажені, погано озброєні і половина їх не мала коней. До такого стану приведено Україну вже в 1736 р. Ціною великих жертв Мініх дійшов до Криму і здобув його столицю Бахчисарай, але мусів спішно відступити, бо в армії прокинулись пошесті. Мініх утратив половину армії. Особливо великі втрати були в українській частині армії.

На початку 1737 р. татари вдерлися до Полтавського та Миргородського полків. Ці полки втратили тоді біля 7.000 людей, багатьох із них татари забили, багатьох забрали в полон, забрали 10.000 коней, 150.000 овець та рогатої худоби, спаливши кілька сіл і хуторів вони відійшли. Збитки нараховувано на 345. 000 карбованців.

Не зважаючи на всі втрати, в 1737 р. почався новий похід на Очаків та Азов, в якому брали участь гетьманські, слобідські та запорозькі козаки, разом біля 50. 000 чоловік. Правда, Очаків здобуто, але самих українців загинуло 5.000. Знову поширились хвороби, які примусили армію відступити. Під час відступу загинуло кілька тисяч українських козаків та коло 40.000 коней, взятих з України.

Готуючись до нового походу в 1738 р., російський уряд реквізував в Україні 46.000 волів, мобілізував 15.000 козаків та 50.000 селян для обозів. Російський міністр Волинський, переїжджаючи через Україну, писав Біронові: «Не залишилося хліборобів, які потрібні, засіяти – нема кому і нема чим працювати, бо волів, якими тут орють, усіх забрано й заморено під час походу, а що залишилося, то тепер забирають. У самому Ніжинському полку взято 14.000 волів, а що з інших полків забрано, про те ще не маю докладних відомостей». Але це не спиняло від дальших вимог, що їх ставили Україні Мініх Бірон, Леслі та інші німці на службі Москви.

Року 1738 російсько-українська армія пробилася до середини Криму і знову відступила через погану організацію. Під час відступу татари напали на ар'єргард українців і завдали їм тяжких втрат. Лише 1739 року закінчилася війна, внаслідок якої Росія дістала частину Південної України, яку залишено Запорозькому Військові.

Такі мізерні наслідки мали шестилітні походи, які коштували Україні колосальних жертв. За ввесь час було притягнуто до війська 157.300 козаків та 205. 000 селян, з яких загинуло 34.200 людей та 47,000 коней. Україна зазнала втрат на 1,5 мільйона карбованців – колосальна цифра як на той час, коли віл коштував пересічно 8 карб Волів та коней уряд забрав на 146.355 карб., обіцяючи повернути цю суму, але не повернув. Не повернув і 140.138 карб. за провіант та фураж. Сільське господарство занепало: в Ніжинському полку, що мав 140.000 населення і споживав щороку 1.500.000 пудів збіжжя (24.570 тон), зібрано в 1737 р. лише 160. 000 пудів. Російський уряд, загрожуючи карами, заборонив гнати горілку. Але це не рятувало становища: козаки та селяни перебували в походах, не було кому сіяти. А на Україні стояли в 1737 р. 75 російських полків, в тому числі 23 кінних, які населення мусіло утримувати. Року 1738 залишилося 50 полків. Протягом 25 років Україна не могла ще повернутися до передвоєнного стану. Наслідком зубожіння збільшилася втеча населення за Дніпро, на Правобережну Україну: міста і села заповнювались там утікачами з Лівобережжя.

Року 1740 цариця Анна померла і престол перейшов до її племінниці Анни Леопольдівни, під регентством Бірона. Але незабаром її усунули і престол зайняла Єлисавета, донька Петра І.

Єлисавета (1741-1761 рр.) внесла в правління інший характер, сприятливіший для України. Німців усували й заміняли росіянами. Нова цариця була одружена (морганатично) з українським козаком із села Лемеші з-під Козельця, Чернігівського полку, Олексієм Розумом. Ще бувши царівною, вона запримітила його в царській капелі, до якої Олексія Розума призначено як доброго співака. Царівна Єлисавета призначила його управителем свого маєтку, а опісля й одружилася з ним. Він дістав прізвище «Розумовський» і графський титул. Олексій Розумовський виявив великий такт, не втручався в державні справи, залишився щирим українським патріотом і прищепив Єлисаветі певну симпатію до України.

Року 1744 Єлисавета, подорожуючи по Україні, побувала в Києві, де старшина звернулася до неї з проханням дозволити обрати гетьмана, і вона дала свою згоду. Але вибори гетьмана відкладено, бо Єлисавета хотіла, щоб гетьманом став молодший брат Олексія Розумовського, Кирило, який ще був замолодий. Тож його виряджено за кордон, з ментором, ад’юнктом Академії Наук, Г. Тепловим, де слухав він лекції в університетах Німеччини, Франції, Італії. Коли Кирило повернувся до Петербургу, його призначили президентом Академії Наук (йому було тоді 18 років). Він був одружений з родичкою Єлисавети – Наришкіною.

Року 1746, коли помер президент Правління Гетьманського Уряду, Бібіков, наступника йому не призначали і Україною правила Малоросійська Колегія. Року 1745 поновлено Київську митрополію (після арештування Йоасафа Краковського в Києві були тільки архієпископи). Тепер архієпископ Рафаїл Заборовський дістав титул митрополита. Року 1747 проголошено царську грамоту про обрання гетьмана.

Обрання гетьмана відбулося в Глухові з додержанням усіх стародавніх традицій, з великою урочистістю. Скоропадський та Апостол могли бути обрані й без російського примусу, бо обидва були визначними полковниками, добре відомими в Україні, з великими заслугами перед Батьківщиною. Кирило Розумовський завдячував своє «одноголосне» обрання лише царициній ласці, бо ніхто в Україні, крім хіба односільчан, не знав цього 22-х літнього юнака, що до 15-ти років жив життям звичайного сільського хлопця в селі Лемеші. Але був і другий бік медалі: Україна надто тяжко терпіла під ярмом Малоросійських Колегій, надто ненавиділа російських урядовців і російську владу, а тому перспектива мати знову гетьмана була привабливою для багатьох українців.

КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ (1750-1764 рр.)

Новий гетьман дістав тяжку спадщину: Україна була зруйнована війною з Туреччиною. Старшина була пригнічена терором російського панування, деморалізована системою доносів, на якій базувалося правління Анни та Бірона. Відійшли з цього світу співробітники Мазепи, і на вершині громадського та політичного життя стали нові люди, що формувалися в добу після Полтавської катастрофи, в сорокаліття, яке відділяло Полтаву від початку гетьманування Розумовського. З родинних традицій пізнавали вони блиск панування Мазепи, коли Київ став дійсно «Другим Єрусалимом», про що мріяли Сагайдачний, Іов Борецький, Петро Могила та Богдан Хмельницький. Гнітюча антитеза цих мрій – Малоросійська Колегія та Правління Гетьманського Уряду викликала в душах усіх, хто був здатний до аналізу, в кого жевріла іскра патріотизму, бажання повернути Батьківщині кращу долю, її права, її автономію. Такі погляди знайшов молодий гетьман в рідній йому Україні. Приніс він з собою, хоч і поверхневу, але значну освіту, враження пишного двору цариці Єлисавети, де ще спліталися азійська розкіш з європейським рококо та багатовіковою західноєвропейською культурою.

Молодий, легковажний Кирило Розумовський все ж таки дав собі раду в цьому конгломераті впливів і ввесь час свого гетьманування залишався тим, чим створила його природа і що сприйняв він з молоком матері, з першими дитячими враженнями – залишався українцем.

Багато легенд зв'язано з особою Кирила Розумовського та його оточенням. Дуже довго панувала в російській та українській історіографії легенда про великий вплив Г. Теплова, колишнього ментора Розумовського, який супроводив його за кордон і приїхав з ним в Україну, на самого гетьмана й на всю політику Гетьманщини його часів. Розвідки М. Василенка та І. Черкаського ґрунтовно спростували цю легенду. Дійсно, Г. Теплов приїхав на Україну, але отримав посаду головного управителя гетьманських маєтків і впливу на політику гетьмана не мав.

Кирило Розумовський з самого початку свого правління добивався від російського уряду повернення Україні прав, які втратила вона після Мазепи. Дечого пощастило йому добитись, але багато його заходів не увінчались успіхом. Звичайно, допомагало гетьманові приязне ставлення до нього, як і до цілої родини Розумовських, цариці Єлисавети, яка поширювала таке своє ставлення і на всю Україну. Внаслідок наполегливих заходів гетьмана справи України знову передано з Сенату до Колегії Закордонних Справ, під його управління передано Запоріжжя і Київ. Але тяжко було з фінансовою автономією України. Року 1754 гетьманові наказано складати звіти російському урядові про прибутки та видатки державного скарбу. Не зважаючи на енергійні протести Розумовського, який покликався на часи Богдана Хмельницького та Дорошенка, йому не вдалося добитися скасування цього контролю. Не вдалося й повернути права вільних зносин з чужоземними державами, звільнити Україну від участі у війнах Російської імперії, які не стосувалися інтересів України, а також від матеріальних тягарів, зв'язаних з цими війнами. Україна примушена була брати участь в Семилітній війні Росії з Прусією. 1757 р. мусіла вислати 8.000 погоничів-селян, більша частина яких загинула в поході. Вислала вона й 1.000 компанійців, які брали участь у битві під Егерсдорфом. Року 1760 вислала знову 2.000 козаків і кілька тисяч волів.

За Розумовського українська старшина здобула високе становище. Під час частих виїздів гетьмана з України правління передавав він генеральній старшині: обозному С. Кочубеєві, підскарбієві М. Скоропадському, писареві А. Безбородькові, осавулові П. Валькевичеві та хорунжому М. Ханенкові. За Розумовського ввійшли у звичай загальні з'їзди старшини в Глухові для обговорювання важливих справ. Ці з'їзди мали тенденцію перетворитися на постійний український шляхетський сейм. Року 1763 Розумовський скликав до Глухова Генеральні Збори – справжній шляхетський сейм – для затвердження судової реформи.

Питання реформи судівництва понад 20 років було однією з пекучих проблем. Порушував його ще Данило Апостол. 1743 р. закінчено укладання кодексу: «Права, по которым судился малороссийский народ», але цього кодексу російський уряд не затвердив і переслав його 1756 р. гетьманові. Скликано нову комісію для розгляду кодексу. Тим часом у 1750 р. видатний правник, бунчуковий товариш Федір Чуйкевич, написав наукову працю: «Суд і розправа в правах малоросійських», присвячену Розумовському. В ній він проводив ідею про заведення в Україні станових шляхетських судів на основі Литовського статуту.

Праця Ф. Чуйкевича покладена була в основу судової реформи Розумовського. Замість козацьких судів (сільського, сотенного, полкового та генеральної) вводилися в 1760 р. нові суди. Україну поділено на 20 повітів. В кожному повіті були суди: земський – для цивільних справ, підкоморський – для земельних, гродський – для карних. Вищою інстанцією був Суд Генеральний. Усіх суддів вибиралися з місцевої старшини, яка дістала назву шляхетства. Таким чином, ця судова реформа повертала судівництво до часів з-перед Хмельниччини, до Литовського статуту.

За Кирила Розумовського в Україні проведено значні соціальні реформи. Козацька старшина остаточно оформилася у вищий упривілейований стан – шляхетство. Це був процес, який розпочався давно, зародки якого помічалися ще за Хмельниччини і який почав оформлюватися за Мазепи. Процес перетворення дворянства на упривілейований стан швидкими темпами розгортався і в Російській імперії. За цариці Анни дворянство здобуло емансипацію від обов'язкової служби державі, приписаної Петром і, за Єлисавети воно здобуло ще більше прав.

На одному із з'їздів старшини виголошено промову, відписи якої довгий час ходили по руках: «Про уліпшення стану Малоросії». Ця промова була показником політичних та суспільних змагань козацької старшини. ЇЇ автор журився занепадом войовничого духу в Україні, ідеалізував давні часи, коли були «сейми або генеральні ради». Ідеал автора – конституційно-парламентарний лад, в якому всі політичні права належали б українському шляхетству. Одним із найбільших лих сучасного ладу, на його думку, було те, що селяни мали право переходити з місця на місце, тому, мовляв, занепадає хліборобство, убожіють дідичі, держава не дістає належних їй податків і т. д. Потрібна судова реформа – треба зосередити суд в руках старшини.

Це прагнення закріпити за собою володіння маєтками та обмежити права селян було основним прагненням старшини. Під її впливом гетьман Розумовський значно обмежив права переходу селян.

Розумовський ввів реформи у війську: запроваджено муштру за зразком західноєвропейським, удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу.

Багато дбав Розумовський за освіту: в усіх полках заведено школи для обов'язкового навчання козацьких синів. Крім загальної освіти, введено спеціальну освіту військового зразку.

З самого початку гетьманування Розумовський вживав заходів, щоб заснувати університет в Батурині, що його гетьман хотів знову зробити столицею. Глухову надав він блиску: тут споруджувано гарні будинки, серед яких відзначався будинок Генеральної Канцелярії, прикрашений статуями. Сюди приїздила італійська опера, тут були кав’ярні, французькі пансіони для дітей старшини. Палац гетьмана був збудований в стилі королівських палаців з англійським парком. Але Глухів не задовольняв гетьмана: він хотів перенести столицю до Батурина над рікою Сеймом. Скасування гетьманства в 1764 р. поклало всьому край.

Проф. О. Оглоблин дає таку характеристику гетьманування Кирила Розумовського: «То була епоха, що з повним правом може бути названа ім'ям Розумовського. Це була доба останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави, доба економічного зросту Лівобережної України і буяння української національно-політичної думки, доба блискучого розквіту української культури та мистецтва. Маєстатична постать останнього гетьмана Старої України, який поводився як справжній володар, його далекосяжні династичні плани, блиск глухівської гетьманської резиденції, грандіозний план відновити українську столицю в Батурині, з його «национальными строениями», проект заснувати там перший університет на Україні, яскраві твори української національної історіографії, утворення поважного кола української патріотичної інтелігенції – все це було відповіддю старої Гетьманської України на ту навалу московського імперіалізму, яка невблаганно сунула на Україну, загрожуючи її державній автономії і кінець-кінцем – існуванню української нації та її культури».

Катерина скасувала гетьманство, але їй не вдалося затерти пам'ять про гетьманів. Як привид, виникала ця пам'ять, і час від часу Україна вимагала поновлення гетьманства. Змінялися бажані кандидати, але ідея не вмирала. Деякий час у колах української старшини вважали за кандидата Андрія Гудовича, а потім сина Катерини II, Павла, який увесь час правління матері залишався «не у дел», бувши осередком опозиції проти Катерини. Коли на престол вступив Павло, кандидатом стали вважати другого його сина, Костянтина, а регентом при ньому – А. Гудовича. Ще більше показово: 1767 р., коли Катерина II скликала «Комісію для складання нових законів» і дала право всім станам імперії вислати своїх депутатів з наказами для виборців, в Україні пролунав загальний клич: «Гетьмана!»

Було багато причин, які викликали ліквідацію гетьманства. Насамперед – зміни на царському престолі. 1761 р. померла цариця Єлисавета. Після її смерті короткий час правив її племінник, син гольштинського герцога, Петро III. Він припинив війну з Прусією, тим врятувавши її від загибелі, і, в інтересах своєї батьківщини, Гольштинії, розпочав війну з Данією. В Україні проголошено набір охотників для «гольштинського корпусу», до якого вступило кілька тисяч українців. Взагалі за правління Єлисавети і ще більше за Петра III Гольштин став відігравати в Україні помітну роль: чимало старшинської молоді служило при гольштинському дворі. Петро III виявляв симпатії до України, але в 1762 р. його зкинуто з престола і вбито. На престол вступила його жінка, німецька принцеса, під ім’ям Катерина II. Вона послідовно провадила принцип централізації управління і поспішала скасувати автономію окремих народів, що входили до складу Російської імперії. Першим мало бути, на її думку, скасовано гетьманство.

У таємній інструкції генерал-прокуророві князеві О. Вяземському писала вона так: «Малоросія, Ліфляндія, Фінляндія – провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна й вважати ці провінції за чужі, поводитися з ними, як з чужими землями, була б явна дурниця». Тому треба було лагіднішими способами привести до змосковлення цих земель. Це була програма Катерини II, якою вона керувалася.

Можливо, що прискорили скасування гетьманства події, які хвилювали старшину уже протягом кількох років. Це було питання про наступника гетьмана. За останні 110 років вже чотири рази виникали спроби створити спадкове гетьманство, але вони давали тільки негативні наслідки: спроби передати булаву спадковим наслідникам, синам Богдана Хмельницького, братові Дем'яна Многогрішного, синам Івана Самойловича, племінникам Івана Мазепи. На відміну від Мазепи, що мав тільки племінників, Розумовський мав синів.

Року 1761 в деяких політичних колах Петербургу виникла думка передати булаву після Розумовського Андрієві Гудовичеві, генерал-ад’ютантові та улюбленцеві Петра III. Цей проект, можливо, вплинув на дальші події: Розумовський з табору нового імператора перейшов до табору прихильників його дружини і сприяв переходові престолу до неї. З другого боку чутки про нового кандидата поглибили бажання старшини, яка була зв'язана тісніше з Розумовським, порушити питання про встановлення спадкового гетьманства. Написали петицію до Катерини II, в якій просили її затвердити гетьманську владу за нащадками Кирила Розумовського. А слідом за цією петицією незадоволені нею старшини склали протест проти передачі гетьманату родові Розумовських. Жодне з угруповань не уявляло собі, що гетьманство буде знищене.

Наприкінці 1763 р. Катерина II викликала Розумовського до Петербургу і поставила йому вимогу «добровільно» зректися гетьманства, що він і зробив. Року 1764 проголошено маніфест, в якому повідомлялося, що Кирило Розумовський добровільно зрікся свого посту задля «користі» народу. В Україні поновлювалося в третій раз Малоросійську Колегію з президентом в ранзі генерал-губернатора.

Таким чином, 1764 р. Катерина здійснила план, про який писала ще кілька років перед тим: зробити так, «щоб сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд». Кирило Розумовський дістав як компенсацію ранг фельдмаршала і значні маєтки в Україні. Але жив він після скасування гетьманства в Петербурзі або за кордоном, бо Катерина побоювалась, що особа колишнього гетьмана може викликати в Україні неспокій. Проте, позбавлений булави, примушений жити далеко від Батьківщини, Розумовський залишився українським патріотом, і пишний двір його став осередком, який залюбки відвідували українці.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]