43. Польське повстання 1863 р. В Україні та його вплив на український національний рух

Польське повстання 1863 р. визріло в надрах відповідних польсько-русинських організаціях. Ще 1860 р. на противагу українським «Громадам» польська етнічна молодь створила «Гміни». Усього засновано 5 гмін: Польську, Волинську, Українську, Литовську, Коронну.

Кожна з гімн включала в себе декілька сот чоловік. Полишити гміни було неможливим. У цьому випадку людина ставала ізгоєм в своєму середовищі. Усі гміни об'єднувалися в єдиний «Огун». На противагу «Громадам» польські «Гміни» претендували на право представляти інтереси не тільки польського, але і українського народу. На відміну від українських «Громад», які не мали чіткої політичної програми і займалися лише культурно-просвітницькою роботою, польські «Гміни» мали чітку політичну ціль: звільнити з-під російського ярма польські землі та утворити федеративне об'єднання Литви і Польщі.

Повстання, хоч і називалося польським, проте основні події розгорнулися на Правобережній Україні, а до його виру було залучено велику кількість української інтелігенції. Окрім Правобережної України повстанські спалахи спостерігались в Литві, Польщі та Білорусі. Як наслідок загинуло близько 30 тис. повстанців, 1500 урядових військ, а понад 150 тис. симпатиків повстання було заслано до Сибіру.

Після його придушення російський уряд на Правобережній Україні закрив усі польські школи, газети і навіть костьоли. Гонінь зазнали також і українці. Самодержавство вбачало в українській русі велику небезпеку для себе. Так, 1863 р. таємним циркуляром міністра внутрішніх справ Росії Валуєва було заборонено українську мову в книгодрукуванні, освіті тощо. Незабаром було розпущено і «Громади». «Основа» припинив виходити. Ціла наука українських діячів була покарана на заслання.

44. Роль «Просвіт» у становленні української національної свідомості

У зазначену добу українці Галичини здобули репутацію людей високоорганізованих і суспільно дисциплінованих, особливо в порівнянні з їхніми співвітчизниками на сході. Однією з причин того, що галицькі українці розвинули ці риси, була нагода застосовувати їх. Попри своє невигідне становище порівняно з поляками, після 1861 р. українці Австрії жили за конституційної монархії, що надавала їм набагато ширшу свободу слова та асоціацій, ніж це було можливим у Російській імперії.

Зростанню організаторської діяльності, яке спостерігалося в Східній Галичині наприкінці XIX - на початку XX ст., сприяв і ряд інших чинників. Західні українці зазнавали прямого впливу таких суспільно високодисциплінованих народів, як німці та чехи. Ще безпосередніше впливали на них поляки, які стали на шлях політики «органічної праці», спрямованої на зміцнення їхньої спільності шляхом мобілізації та розвитку економічних і культурних ресурсів. Якщо західні українці хотіли змагатися з поляками, вони з усією очевидністю повинні були б застосувати аналогічний підхід. Звідси й таке гасло народовців, як «Спирайся на власні сили». Нарешті, в 1880-х роках серед українців сформувався новий тип проводу, уособленням якого став громадський діяч. Цей провід здебільшого складали педагоги і особливо юристи – як ідеалісти, всім серцем віддані справі народного добробуту, так і прагматики, які намагалися пристосувати українського селянина до вимог тогочасного суспільства.

Провісником цієї нової течії стало товариство «Просвіта», засноване в 1868 р. народовцями. Керівником «Просвіти» був Анатоль Вахнянин. Присвятивши себе справі піднесення культурного й освітнього рівня селянства, це львівське товариство за допомогою сільських учителів і парафіяльних священиків поступово поширило по всій Східній Галичині мережу читалень і бібліотек. У них селян заохочували читати пресу (нерідко один письменний селянин читав цілому гуртові своїх неписьменних сусідів) і обговорювати політичні та соціальні питання. Популярність цих читалень зросла, коли з часом при них почали діяти хори, театральні трупи, гімнастичні товариства та кооперативи. Під кінець століття вони фактично стали суперничати з церквою та шинком. Це було великим внеском у піднесення політичної та національної свідомості селянства.

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вахнянин і особливо Олександр Огоновський, до 1914 р. товариство мало 77 регіональних відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його львівської філії й близько 200 тис. – у сільських читальнях. Здійснювалися також спроби організувати сільську молодь. На зразок чеських організацій у 1894 р. були засновані гімнастично-протипожежні товариства під назвою «Сокіл» та «Січ». Особливо діяльними виявили себе тут радикали, зокрема Кирило Триловський.

Ці юнацькі групи давали селянам нагоду не тільки брати участь у парадах, вони виховували схильність до дисципліни, співпраці, знань та розвивали почуття патріотизму. На 1914 р. вони налічували 974 місцевих відділення й понад 33 тис. членів. Зростання таких організацій свідчило про те, що народовці змогли перейти від діяльності в ефемерних часописах і малозгуртованих студентських групах 1860-х років до систематичної діяльності в масових організаціях, що були характерною ознакою 1890-х та початку 1900-х років. Конкуруючи з народовцями, у 1874 р. русофіли засновують Товариство ім. Качковського, але за чисельністю воно значно поступалося перед організаціями суперників.

Галицькі вожді з деяким запізненням зрозуміли, що, крім культурних потреб селянства, їм доведеться звертатися й до економічних питань. Через своє соціальне становище та психологію вони не виявляли великого інтересу до революційних методів, які набули такого поширення в Російській імперії, а натомість виступали за самодопомогу, тобто покращення долі селян шляхом створення кооперативів. Перша спроба мобілізувати селян для їхнього власного блага мала місце у 1870-х роках, коли духовенство розпочало кампанію проти пияцтва на селі. Масові сходи та обітниці, які давалися на них всією громадою, допомогли скоротити споживання алкоголю, а сама кампанія стала для церкви одним із перших найбільш конкретних її досягнень.

Згодом економічні заходи щодо селян очолила світська інтелігенція. Спочатку товариство «Просвіта» фінансувало кооперативні крамниці, склади та кредитові спілки. Але воно не могло забезпечити необхідну кваліфіковану допомогу та організувати спеціалізовані кооперативи. Цю потребу взявся задовольнити Василь Нагірний – піонер західноукраїнського кооперативного руху, який протягом 10 років займався вивченням досвіду швейцарських кооперативів. У 1883 р. він організував споживчий кооператив «Народна торгівля», що ставив собі за мету закуповувати й продавати великі партії продуктів, оминаючи посередників, а заощаджені гроші передавати селянам. За допомогою своєї організації Нагірний сподівався привчити українців до комерційної діяльності.

Поступово виникали інші кооперативи. У 1899 р., щоб навчати селян сучасних методів господарювання, Євген Олесницький заснував «Сільський господар», який у 1913 р. налічував понад 32 тис. членів. Однак найчисельнішими серед кооперативів були кредитові спілки. Деякі з них виникли ще в 1873 р., проте лише в 1894 р. із заснуванням спілки «Віра» вони отримали стабільну, добре відрегульовану основу. Даючи десятипроцентні позички, ці спілки, яких налічувалися сотні, швидко витіснили більшість лихварів. Ще одна важлива економічна установа з'явилася в 1895 р. у Львові – страхова компанія «Дністер». На 1907 р. вона мала 213 тис. клієнтів. Зростання кооперативів привело до організації в 1904 р. Центральної асоціації українських кооперативів, що мала близько 550 філій, переважно кредитових спілок, і 180 тис. членів. У 1909 р. на 40-ві роковини «Просвіти» діячі кооперативного руху скликали з'їзд (який зібрав 768 делегатів, здебільшого молодої світської інтелігенції), щоб визначити напрями майбутнього розвитку нації. Багато делегатів, охоплених надзвичайно оптимістичним настроєм, висловлювали думку про те, що українці нарешті стають господарями власної долі.

Важливим аспектом кооперативного руху, а також діяльності товариства «Просвіта» було сприяння розвиткові тісних гармонійних взаємин між селянством та інтелігенцією, чого не вдалося досягти інтелігенції Російської України. Успіхи народовців у згуртуванні мас забезпечили їм остаточну перемогу над русофілами, прибічники яких серед членів кооперативів складали лише близько однієї п'ятої числа українофілів. Нарешті, зростання кооперативів мало серйозні негативні наслідки для єврейської спільності: бойкотування алкоголю, кредитові спілки, споживчі кооперативи завдали дошкульного удару по євреях-шинкарях, лихварях і крамарях – і загострило тертя між українцями та євреями, часто спонукаючи останніх до еміграції.

Підбадьорена своїми організаторськими досягненнями серед селян, інтелігенція намагалася зміцнити своє становище і в міському середовищі. Об'єктом її уваги стала освіта, особливо середня та університетська. Як і належало сподіватися, українці були мізерно представлені на всіх освітніх рівнях. Зокрема в початкових школах вони мали вдвоє меншу кількість класних приміщень і вчителів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися у гімназіях та університетах, де поляки робили все можливе, щоб затримати зростання української освіченої еліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 % складали поляки й лише 16 % – українці (у 1854 р., до того як поляки встановили контроль над системою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим). Якщо поляки мали 30 гімназій, то українці – лише дві. У Львівському університеті українці навчалися головним чином на факультетах теології та права й складали близько 30 % загального числа його студентів, яке становило 1700 чоловік. У 1911 р. із майже 80 % викладачів професорів-українців було лише вісім. Тому не підлягало сумніву, що для підвищення свого культурного рівня українцям належало домогтися широкого доступу до вищої освіти.

Оскільки для відкриття гімназій потрібна була згода уряду, поляки та українці боролися за кожну школу на політичному рівні. До 1914 р. українцям удалося примусити уряд відкрити ще чотири гімназії, фінансованих державою. За той же період поляки відстояли для себе в кілька разів більше середніх і ремісничих шкіл. Усвідомлюючи, що уряд не задовольнить їхніх потреб, українці звернулися до громади й завдяки приватним внескам заснували ще вісім гімназій. Щоб допомогти студентам, особливо тим, котрі приїжджали із сіл, при гімназіях та університетах відкривали численні гуртожитки, утримувані приватним коштом.

Ще з більшою рішучістю поляки прагнули зберегти «польськість» освіти у Львівському університеті. Щоправда, час від часу їм доводилося йти на поступки. Так, у 1894 р. під тиском Відня вони неохоче погодилися на запровадження для українців ще однієї професорської посади (з історії), не підозрюючи, що це єдине призначення за своїми наслідками дорівнюватиме багатьом. Оскільки в Галичині не було кваліфікованих кандидатів, зайняти нову посаду запросили 28-річного учня Антоновича – Михайла Грушевського з Києва. З приїздом Грушевського до Львова в українській науці відкрилася нова ера.

Цей найвизначніший з усіх українських істориків починає видавати свою фундаментальну «Історію України-Руси», поставивши собі виразну мету дати історичне обгрунтування ідеї української державності. Майже без усякої сторонньої допомоги Грушевський реорганізовує Наукове Товариство ім. Т. Г. Шевченка у справжню академію наук. Незабаром Товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох славетних європейських учених. До 1913 р., крім численних інших публікацій, воно видало 120 томів своїх «Записок», що користувалися великим авторитетом. Його багата бібліотека й численні підсекції слугували школою підготовки нового покоління обдарованих учених.

Вражаючих успіхів було також досягнуто в літературі. Вони насамперед пов'язані з Іваном Франком – одним із провідних українських письменників. Поєднуючи непомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Франко творив у надзвичайній різноманітності жанрів – романи, повісті, психологічні та соціальні нариси, сатира, поезія, драматургія – у широкому діапазоні тем. Поряд з обов'язковими тоді описами селянських злиднів, у романах «Воа Сonstrictor» та «Борислав сміється» він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів. Поряд із психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей з'являються ретельно вималювані картини тюремного життя. А в його нарисах про деградуючу аристократію та інтелігенцію, що переживала своє становлення, проступає глибоке розуміння соціології. Франко був також блискучим ученим, відважним полемістом і, як ми пересвідчилися, видатним політичним діячем, якого часто не розуміла й кривдила його власна громада.

Іншими видатними західноукраїнськими письменниками були Василь Стефаник та Ольга Кобилянська. Перший уславився своїми короткими, але насиченими оповіданнями про трагічне життя селян. У творах Кобилянської знаходило відображення одвічне «прагнення краси» й «шляхетності духу». У царині мистецтв творили такі видатні художники, як Олександр Новаківський, Іван Труш та багато їхніх учнів, які користувалися підтримкою нового митрополита Андрія Шептицького й завдяки його субсидіям часто їздили за кордон. Оперний світ хвилювала своїми виступами всесвітньо відома співачка Соломія Крушельницька. Зокрема, її спів забезпечив успіх опері Пуччіні «Мадам Батерфляй».

Іншим свідченням розвитку українських культурних установ у Галичині був швидкий розквіт преси. Під умілим редакторським керівництвом Олександра Барвінського заснована у 1880 р. газета «Діло» поклала край пануванню у пресі русофілів і стала найбільш впливовою й популярною українською газетою. Щоб не пасти задніх, радикали та інші суперники народовців також заснували власні періодичні видання, створили різноманітні освітні товариства, професійні спілки, релігійні та молодіжні групи. На 1913 р. західні українці вже мали 80 періодичних видань, із них 66 у Галичині, а решта – на Буковині та Закарпатті.

45. Виникнення українських політичних партій наприкінці XIX – початку XX ст.

I. Соціалістична течія в українському визвольному русі

Утворення українських партій збіглося у часі з формуванням української політичної еліти. Першими з'явилися партії соціалістичного спрямування. Тривалий час вони домінували кількісно.

Політичні партії Галичини.

а) Русько – українська радикальна партія РУРП.

РУРП було засновано у жовтні 1890 р. у Львові . ЇЇ засновниками були Франко, Павлик, Левицький та інші. Це була перша українська партія європейського зразка. Вона мала свою програму та реєстроване членство. Програма партії базувалася на синтезі ідей європейського соціалізму з національною українською ідеєю. Партія вимагала запровадження політичних свобод, передачу землі селянам, а також розвитку кредитування сільських громад. Окрім згаданих політичних та економічних цілей, РУРП виступала за розвиток українського народу у складі Австро-Угорщини. Починаючи з 1891 р партія керувала вічевим рухом в Галичині. Наприклад, 1894 р вона провела крайове віче на підтримку політичних свобод, захист української мови, а також з вимогою скасування податків на пресу.

б) Українська соціал – демократична партія УСДП.

УСДП виникла в Галичині 1899 р. ЇЇ утворили частина радикалів і представників невеликих соціал-демократичних організації. УСДП була складовою частиною австрійських соціал-демократів. Лідерами УСДП були: Ганевич, Вітек, Бачинський. Партія орієнтувалася на теоретичні засади західноєвропейської соціал-демократії. Українські соціал-демократи ставили за мету розв'язання українського питання на політичному рівні. УСДП прагнула досягнути політичної самостійності українського народу та утворити вільну Українську державу.

Політичні партії Наддніпрянщини та Сходу України.

Українські політичні партії Наддніпрянщини на відміну від Галицьких створювалися за умов відсутності політичної свободи та антиукраїнської колоніальної політики. Їх поява відбувалася в багатьох випадках нелегально.

в) Революційна українська партія РУП.

РУП виникла в Харкові на початку 1900 р. Вона була першою українською політичною партією Російської імперії. Її заснували Антонович, Русов, Камінський, Міхновський. Місцеві організації РУПу («Вільні громади» діяли окрім Харкова у Києві, Полтаві, Чернігові, Лубнах і Львові). У 1902 р. в Києві відбувся перший з'їзд РУПу, а у 1903 р. її Київський осередок запропонував на обговорення «Нарис програми партії», в якому містилися вимоги повної автономії України. У партії розгорнулася дискусія, головним її питанням було: що обрати за пріоритет у політичній боротьбі? Пропонувалося обрати за головне або розв'язання українського національного питання, або вирішення суто соціально-економічних проблем. У 1904-1905 рр. дискусія набула надзвичайної гостроти. Через це було зірвано проведення чергового з'їзду РУПу, який планувалося скликати у Києві у грудні 1904 р. У січні 1905 р. частина партійців відкололася та утворила Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»), яка згодом увійшла до РСДРП. У грудні 1905 р. другий з'їзд РУП перетворив її на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДПР). З 1902-1905 рр. партія видавали друковані часописи «Гасло», «Селянин».

г) Українська соціал – демократична робітнича партія (УСДРП).

УСДРП виникла у грудні 1905 р. ЇЇ лідерами були Порш, Антонович, Петлюра та інші. Партія діяла на засадах Єрфутської програми німецької соціал–демократії. УСДПР виступала за ліквідацію самодержавства, перетворення Росії в демократичну республіку, надання Україні політичної автономії.

Партія обстоювала право української нації на культурне і політичне самовизначення, українізацію школи, громадського життя. УСДПР проводила активну пропагандистку компанію серед українських робітників і селян.