Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ekzamen_istoria.docx
Скачиваний:
42
Добавлен:
28.02.2016
Размер:
622.56 Кб
Скачать

8 Грудня 1989 р. Верховна рада урср прийняла Закон про мови в Українській рср, і таким чином українська мова отримала статус державної.

У складних та суперечливих умовах розгортання громадських рухів за демократизацію суспільства в Україні в кінці 1988 р. виникла ініціативна група – Рух на підтримку перебудови. До неї увійшли члени київської організації Спілки письменників України (І. Драч, Д. Павличко, М. Слабошпицький, П. Мовчан, Б. Олійник та ін.). Підготовлений ними проект Програми Руху мав загальнодемократичний характер і відображав інтереси найширших мас. Однак така позиція Руху викликала негативну реакцію компартійного керівництва, спрямовану на дискредитацію цієї організації. В гострих суперечках на сторінках преси та в інших засобах масової інформації, на зборах і мітингах зростали авторитет активістів Руху, активність його осередків у різних областях України й перетворення його в масову демократичну організацію. На установчому з’їзді Народного Руху України у вересні 1989 р. були затверджені Програма і Статут організації, обрані її керівні органи. Головною його метою було визначено побудову в Україні демократичного, гуманного суспільства, сприяння розвитку національно-державного будівництва, радикальному реформуванню економіки республіки. Природно, до Програми увійшли положення національно-культурного будівництва, надання українській мові статусу державної, відновлення діяльності Української православної та Української греко-католицької церкви.

Другі Всеукраїнські збори Народного Руху в жовтні 1990 року сформували вимоги організації щодо проведення демократичних виборів до Рад, всенародних виборів Президента України і реалізації положень Декларації про державний суверенітет України.

Народний Рух України як громадсько-політична організація та самодіяльні товариства пробуджували суспільну думку і сприяли формуванню багатопартійності в республіці. В міру демократизації суспільства Компартія втратила політичну монополію. Третій з’їзд народних депутатів СРСР у березні 1990 р. ухвалив постанову про вилучення з Конституції СРСР статті 6 про керівну й спрямовуючу роль комуністичної партії в радянському суспільстві. У вересні того ж року Президія Верховної Ради України ухвалила постанову «Про порядок реєстрації громадських об’єднань», що створило відповідну юридичну базу для існування багатопартійності.

16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала «верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Національно-демократичні сили боролися за надання Декларації про суверенітет статусу конституційного закону.

В цілому здавалося, що хоч партійний «істеблішмент» в Україні ставав дедалі сприйнятливішим до деяких аспектів горбачовської модернізації, він не поспішав змінювати свою національну політику. Так, зокрема, розпочинався для українців четвертий рік перебудови.

  1. Проголошення і розбудова незалежної України (президентство Л. Кравчука)

Шлях до проголошення незалежності нашої держави започаткувала Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Декларація проголосила «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Логічним продовженням Декларації про державний суверенітет став закон «Про економічну самостійність Української РСР», прийнятий 2 серпня 1990 р. Головними принципами економічної політики України було визнано власність народу України на національне багатство республіки та національний дохід, різноманітність і рівноправність форм власності та їх державний захист, децентралізацію власності і роздержавлення економіки, введення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу, національну митницю, захищеність внутрішнього ринку.

Консервативні комуністичні сили в радянському керівництві, які не погоджувалися з політикою перебудови, спробували використати складне соціально-економічне становище в країні, незадоволення мас, щоб повернути суспільство до попередніх порядків. З цією метою 19 серпня 1991 р. була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори: віце-президент СРСР Г. Янаєв, перший заступник голови Ради Оборони СРСР О. Бакланов, голова КДБ СРСР В. Крючков, прем’єр-міністр СРСР В. Павлов, міністр внутрішніх справ СРСР Б. Пуго, міністр оборони СРСР Д. Язов та інші – заявили, що у зв’язку з начебто хворобою Президента СРСР М. Горбачова його обов’язки переходять до Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС).

ДКНС оголосив про введення надзвичайного стану. Призупинилася діяльність всіх політичних партій (окрім КПРС), громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків, встановлювалася жорстка цензура над засобами масової інформації. У Москві, де відбувалися головні події, було введено комендантський час та введені війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС генерал В. Варенников разом із командуючим Київським військовим округом генерал-полковником В. Чичеватовим, зібравши командирів військових частин гарнізону міста, наказали виконувати всі розпорядження ДКНС. В. Варенников у розмові з Головою Верховної Ради УРСР Л. Кравчуком та Першим секретарем ЦК Компартії України О. Гуренком ультимативно зажадав підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму виступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки.

19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав співвітчизників не підкорятися волі заколотників, створювати організаційні структури активного опору, вдатися до Всеукраїнського страйку.

20 серпня Президія Верховної Ради УРСР прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Рада, не мають юридичної сили на території УРСР. Того ж дня Народна Рада –організована опозиція в республіканському парламенті – засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним.

19-22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України.

Головні події розгорнулися в Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралося тисячі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив Президент Російської Федерації Б. Єльцин.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, рішучі дії керівництва РСФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих військових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС привело до ганебного провалу заколоту 22 серпня 1991 р. ДКНС був розгромлений.

Президент СРСР М. Горбачов, який у дні заколоту був на Південному березі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася роль керівництва Російської Федерації, яке відіграло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні структури влади були паралізовані. Склалися винятково сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла історичний документ виняткового значення для долі українського народу – «Акт проголошення незалежності України». У ньому зазначалося: «Виходячи, з смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення».

За Акт проголосувало абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу заявилася нова самостійна держава – Україна.

Для підтвердження легітимності Акту проголошення незалежності від 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня того ж року республіканський референдум. Потреба в ньому була необхідна, щоб нейтралізувати політичні спекуляції противників української незалежності. Союзне керівництво на чолі з Президентом СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладення нового Союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як будуть розгортатися події.

На Всеукраїнському референдумі кожен громадянин мав чітко відповісти «так, підтверджую», або «ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Позитивно відповіли 90,92% громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування.

Завдяки результатам референдуму ні в кого не могло бути сумніву, чи хоче мати український народ свою самостійну державу. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності української держави, недопущення помилок, зроблених на двох попередніх етапах існування державності – у середині ХVІІ ст. і в 1917-1920 рр. Одночасно з референдумом, 1 грудня 1991 р. відбулися вибори Президента України. Їм передувала гостра політична боротьба, але з дотриманням демократичних норм і процедур. Кандидатів на посаду Президента було зареєстровано 7. У першому турі Леонід Кравчук отримав перемогу, за нього проголосувало 61,59% виборців.

5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента України. Цю посаду він обіймав до липня 1994 р.

Розпочався розвиток атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав: 4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отримав статус державного; 15 січня 1992 р. державним гімном України стала мелодія композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна»; 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила Тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

8 жовтня 1991 р. набув чинності Закон «Про громадянство України» згодом розпочався обмін радянських паспортів на українські.

7 листопада 1991 р. Верховна Рада затвердила Закон «Про державний кордон». А в грудні того ж року утворено Державний митний комітет України. Почалося формування прикордонної та митної служб.

У серпні 1991 р. Постановою Верховної Ради «Про військові формування на Україні» їй були підпорядковані усі війська, розміщені на території республіки. А 6 грудня 1991 р. був прийнятий Закон про Збройні Сили України, в якому офіційно проголошувалося створення власної армії та флоту. Поступово була створена правова база для реформування війська. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла «Військову доктрину України». Вона мала чітко виражений оборонний характер. Тому чисельність Збройних Сил була скорочена (якщо наприкінці 1991 р. вони становили 726 тис. чол., то наприкінці 1996 р. – 350 тис). Поряд із Збройними Силами Україна створила Національну гвардію (зараз вона, не існує, так як виконала своє призначення), частини спеціального призначення, Службу безпеки та інші силові структури держави.

Політична ситуація в Україні в перші роки незалежності залишалася напруженою. Президент Л. Кравчук проголосив програмні орієнтири своєї політики: розбудова незалежної, демократичної України; забезпечення народові достатку, прав і свобод; побудова соціально спрямованої економіки, що передбачає необхідність глибоких економічних реформ; роздержавлення та приватизація; забезпечення рівних умов господарювання всім його суб’єктам тощо. Та ейфорія швидкого й кардинального розв’язання суспільно-економічних та політичних проблем швидко минула.

Передусім, не було вироблено чіткої концепції державотворення, що сконцентрувало б зусилля широких мас народу. За грудень 1991 – квітень 1994 рр. Верховна Рада України прийняла кількасот законів, але за відсутності концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися нежиттєздатними і не забезпеченими відповідними механізмами впровадження.

Верховна Рада претендувала на всю повноту влади в країні. Але з запровадженням посади Президента розпочався непростий, а почасти – болісний процес розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Державний апарат став давати збої у центрі й на місцях.

З метою оптимізації структури влади у червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес затягнувся на довгі п’ять років, а продиктовані життям зміни раз у раз вносилися до Конституції 1978 р., яка залишалася чинною до 28 червня 1996 р. Таких поправок було майже 200.

Прагнучи зміцнити повноваження Президента, Л. Кравчук у лютому 1992 р. заснував Державну Думу України – консультативний орган при Президентові. Виникнення не передбаченого Конституцією органу влади, який перебирав на себе частину функцій Верховної Ради, викликав потужний опір. Під тиском Верховної Ради наприкінці 1992 р. Дума була ліквідована.

Не вдалося Л. Кравчуку зміцнити й створений навесні 1992 р. інститут представників Президента на місцях. То була спроба реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові. Але в березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах. Таке протистояння Президента і Верховної Ради було не на користь розбудові незалежної держави.

Внутріполітичне життя України характеризували розбіжності між полярними політичними силами. Дискусії точилися з таких ключових питань, як ринкова чи планова, соціалістична економіка, незалежна Україна чи відродження Союзу і т. п. Усе це знижувало ефективність діяльності Верховної Ради, уряду, місцевих органів влади.

У січні 1992 р. уряд Російської Федерації зняв державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, щоб якось захистити український ринок в умовах «прозорих» кордонів від напливу покупців із Росії, довелось іти вслід.

Непідготовлена лібералізація цін призвела до розвалу системи державного управління народним господарством, розриву економічних зв’язків, платіжної кризи, розкручування інфляційної спіралі, розбалансованості фінансово-кредитної системи, падіння виробництва, зубожіння населення.

Уряд В. Фокіна втратив довіру громадян і в жовтні 1992 р. був відправлений у відставку.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила прем’єр-міністром Л. Кучму. Головним недоліком роботи попереднього уряду новий прем’єр-міністр вважав втрату державного контролю за процесами в народному господарстві республіки. У пошуках ефективної моделі управління уряд Л. Кучми спочатку спробував відновити галузеве централізоване регулювання народним господарством, зокрема ввести держзамовлення на республіканському й регіональному рівнях, стабілізувати економіку, опираючись на державний сектор.

Але проголошені наміри реалізувати не вдалося, оскільки адміністративні заходи не були забезпечені необхідними економіко-правовими актами. Обвал економіки продовжувався.

Для виходу зі складного становища у народногосподарському комплексі країни прем’єр-міністр Л. Кучма в травні 1993 р. зажадав у Верховної Ради додаткових повноважень. Пропонувалося ввести спеціальний режим управління економікою країни, підпорядкувати уряду Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд держмайна, здійснити подвійне (в тому числі й з боку уряду) підпорядкування держадміністрацій на місцях, надати право Кабінетові Міністрів видавати декрети до травня 1994 р.

Президент Л. Кравчук виступив проти цих пропозицій, оскільки це звузило б його повноваження. Згідно з пропозицією Л. Кравчука, уряд мав очолити Президент, виконання окремих доручень якого покладалось б на віце-президента. До його повноважень належало б видання указів із законодавчо неврегульованих економічних питань.

Верховна Рада відхилила ці пропозиції, але і уряд теж не отримав надзвичайних повноважень. Ситуація зайшла в глухий кут. Становище в країні продовжувало погіршуватися. За цих умов 7 червня 1993 р. розпочався страйк шахтарів Донбасу, який перекинувся на інші галузі промисловості. Страйкарі висунули не лише економічні вимоги, а й політичні – надати Донбасу регіональну автономію, провести у країні референдум щодо довіри Президентові, Верховній Раді і радам усіх рівнів. Страйк досяг свого апогею 14-15 червня 1993 р. Ситуація ставала дедалі напруженішою.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]