28. Створення української козацької держави

Формування української національної держави у 1648-1657 рр. є дуже складною проблемою в українській історіографії. Піднявшись 1648 року на визвольну війну під проводом гетьмана Б. Хмельницького, український народ вигнав з рідної землі польську адміністрацію, що потягнуло за собою необхідність негайного створення власної національної держави.

ЇЇ організаторами стали козацька старшина та українська шляхта. Вони взялися за побудову своєї держави з перших же днів війни. Уже в травні 1648 року з багаточисельних джерел до Польщі почали находити відомості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство зі столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 року Б. Хмельницький повідомив комісарів польського короля про свій намір створити незалежну українську державу.

Перед українською державою відразу постали два основні завдання: внутрішнє - забезпечити нормальне функціонування економічної системи, правопорядку, захист українського народу; зовнішнє - захист незалежності і територіальної цілісності.

Ознаками прояву державної влади в Україні тоді були: органи публічної влади, територіальний поділ, введення своєї податкової системи.

Формування української держави здійснювалося в обставинах ведення бойових дій, що обумовлювало її форму, тобто: феодальна верхівка пристосовувала для виконання державних функцій вже готову, перевірену на практиці військово-адміністративну, полково-сотенну організацію козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об’єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для всіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні. Їй не була підвладна тільки церква. Мова йде про військово-адміністративну владу Запорізької Січі, яка стала моделлю відновленої української держави.

Зауважимо, що елементи української національної державності одержали правове оформлення та закріплення у Зборівському (1649 р.) і Білоцерківському (1651 р.) договорах, які гетьман Б. Хмельницький уклав з Річчю Посполитою.

Характерно, що повноваження органів публічної влади було покладено на органи управління реєстровим козацтвом. Система цих органів складалася з трьохступеневого урядів: генерального, полкового і сотенного.

Формально вищим органом влади у цей період вважалася Військова рада. Але вона не була постійно діючим органом й скликалася для розв’язання найважливіших питань життя України, ведення війни, обрання генерального уряду.

Реально вища влада належала генеральному урядові, повноваження якого поширювалися на всю територію України. Генеральний уряд – це гетьман і рада генеральної старшини при гетьмані.

Гетьман був главою України і мав титул «ясновельможний». Він наділявся широкими державовладними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Гетьман видавав універсали – загальнообов’язкові нормативні акти. Від нього також залежало скликання ради –військової і генеральної старшини. Він був головнокомандувачем і вищею судовою інстанцією. Першим гетьманом незалежної України став Б. Хмельницький. Проте польський король деякий час залишався сюзереном, а Б. Хмельницький – його васалом. Слід пам’ятати, що відносини сюзеренітету-васалітету – це вільна служба, і вона аніскільки не принижувала васала.

Як і в Запорізькій Січі генеральні старшини очолювали окремі галузі управління і мали титули «вельможні». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їх матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана. Генеральний бунчужний був головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з’єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми справами, йому підпорядковувалася канцелярія. Генеральний суддя (с початку один, а згодом - двоє) очолював вищий судовий орган - апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів.

Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом української держави.

На місцях правили полкові і сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову і сотенну старшину. Полкова рада первісно мала велику владу. При необхідності вона могла перешкодити свавіллю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

У великих містах правили виборні міські старшини, а в селах – сільські отамани. У великих упривілейованих містах влада належала магістратам.

Україна мала своє військо, чисельність якого постійно коливалася. Загалом у 1648-1654 рр. армія гетьмана Б. Хмельницького сягала 300 тис.

Територія української держави наприкінці війни охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу і складала приблизно 200 тис. кв. км. Б. Хмельницький називав її за старою назвою – Руська земля, Русь. Столицею української козацької держави часів визвольної війни був Чигирин.

Колишні польські воєводства, звідки було вигнано польську адміністрацію поділялася на полки та сотні, які з літа 1648 року вважалися територіальними одиницями й охоплювали не тільки козаків, а й усе населення, яке проживало на їх території. Наприклад, за Зборівським договором землі вільної Наддніпрянської України ділилися на три воєводства - Київське, Брацлавське і Чернігівське. Вони поділялися на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. полків було вже 20. Отже, українська козацька держава мала полково-сотенний устрій, де полк був головною адміністративною одиницею.

Зауважимо, що сама Запорізька Січ складала самостійну адміністративно - територіальну одиницю.

На думку українських істориків, полково-сотенний устрій – це істотний елемент саме української державності, притаманний їй єдиній. Тільки в Україні полково-сотенна організація зосереджувала військову, адміністративну та судову владу. Вона проіснувала понад 130 років, коли російський царизм знищив українську державність.

Для матеріального забезпечення державного будівництва було запроваджено податкову систему. Податки платило все населення України, за винятком реєстрових козаків. У цей час в країни пробували запровадити власну грошову систему.

Українська держава створювалася на основі ідеології української національної державності, що вже склалася. Ця ідеологія виходила не тільки з розуміння необхідності розбудови власної держави, але й усвідомлення здібностей та можливостей українського народу створити таку державу. Козацтво, яке було провідною силою національно-визвольної війни 1648-1657 р., обрало концепцію «козацького панства», козацької держави, яка базувалася на ідеях козацької соборності.

Б. Хмельницький намагався синтезувати ідеї козацької соборності з традиціями старої українсько-руської державності. Звідси виходило його прагнення утворити Руське князівство.

Особливості української державності полягали ще і в тому, що тут існувала виборність народом органів публічної влади, роль колективних органів (рад). Це нагадувало республіканські форми правління. Політичну організацію, що склалася на звільненій українській території 1648-1657 рр., сучасники називали українською козацькою державою і Військом Запорозьким, або Хмельниччиною. Більшість вчених використовують назву Гетьманщина.

Іноземні держави розглядали Україну як повноправного суб’єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею в договірні стосунки. У 1648-1657 рр. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв’язки з Валахією, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною, Угорщиною, Московією. У ті ж роки Україна встановлює зв’язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Зауважимо, що формування української держави у 1648-1657 рр. не завершилося через відсутність сприятливих умов. Молода країна знаходилася в оточенні агресивних сусідів, що не давало гарантії збереження самостійного державного існування.

Справжнім випробуванням для української державності стали Переяславські домовленості і «Березневі статті»1654 р. Україна самотужки не могла протистояти Польщі і захистити здобутки національно - визвольної війни, початої 1648 р. Безвихідь геополітичної ситуації штовхала гетьмана Б. Хмельницького у бік Москви.

Після смерті Б. Хмельницького 1657 року починається занепад української держави, який був спричинений як внутрішніми факторами (боротьба різних угрупувань козацької старшини за владу в Україні), так і зовнішнім втручанням в українські справи з боку Московії, Польщі і Туреччини. У 1660 р. сталося ще одне лихо в країні - склалися передумови розколу України, які остаточно сформувалися у 1663 р. Держава розкололася (в тому числі і через втручання Московії і Польщі) на Лівобережну і Правобережну частини. Колись єдину Україну було поділено по Дніпру. Верхівка Правобережної України більше схилялася до Польщі, Лівобережної – до самодержавної Московії. Відцентрові тенденції набули організаційно - державного оформлення, тому українська держава як єдиний суспільно - політичний організм перестала існувати. На її теренах формувалися два державних утворення з окремими урядами, військами, фінансами, політикою тощо.

Протиприродність розділу Лівобережжя і Правобережжя була очевидною. Українці не бажали миритися з ним і проголошували об’єднання цих земель, коли була змога, хоча б на короткий час: у 1668 р. – при гетьмані П. Дорошенко, у 1676 р. – при І. Самойловичи, наприкінці 1704 р. – при І. Мазепі. У дійсності населення цих земель підтримувало постійні зв’язки (родинні, економічні, культурно-мовні, політичні).

29. Руїна

Численні напади польських військ, турків, кримських татар, намагання московського уряду обмежити права української держави, гострі соціальні суперечності, народні повстання, боротьба старшинських угруповань – все це вело до руйнування міст і сіл України, підриву її економіки, запустіння цілих районів України.

Руїна – це доба української історії від початку розколу України на Лівобережну і Правобережну і до 1687 р. У цей час ішов процес запеклої внутрішньої боротьби за владу між різними угрупуваннями козацької старшини, втручання зовнішніх ворожих сил (Московія, Польща, Туреччина, Кримське ханство) в українські справи, руйнувалися основи української державності.

Московія, як і обіцяла, почала війну проти Польщі у 1654 р. Війна закінчилась у 1656 р. Віленським перемир’ям між Польщею і Московією, яким московський цар порушив Переяславські домовленості і зрадив Україну. За спиною гетьмана московський цар підступно уклав мир з Польщею. Б. Хмельницький розраховував разом з Московією відвоювати усі українські землі, але цього не сталося. Як наслідок – почалися суперечності між Б. Хмельницьким і Московією. Український гетьман вирішив розірвати з Москвою як з ненадійним, підступним сусідом. Хмельницький уклав угоду з Швецією і продовжував війну з Польщею. Московія в цей час воювала зі Швецією.

27 липня 1657 р. у Чигирині помер Б. Хмельницький – одразу ж загострилася внутріполітична обстановка в Україні. Смерть Хмельницького застала українців у нещасливий момент. Напівсформоване українське суспільство, яке оточували хижаки-сусіди й роздирали внутрішні проблеми, охоче прийняло його провід. Але для наступників Хмельницького, які не мали його популярності й престижу, виявилося набагато важче здобути широку підтримку. Вже перше питання – про гетьманського наступника – не вдалося вирішити без ускладнень. Намагаючись заснувати на Україні династію козацьких правителів, Хмельницький влаштував так, щоб після нього гетьманом обрали його сина Юрія. Проте незабаром 16-річний хлопчина (як і старшина) сам переконався, що не готовий правити в такий переламний момент. Тому в 1657 р. гетьманом обрали одного з найближчих прибічників Хмельницького – генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського.

ЮРІЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (ПЕРШЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ) (1657 р.)

Юрій залишився гетьманом лише один місяць, він сам відмовивя від гетьманату в серпні 1657 р. Після того Старшинська Рада в Чигирині тимчасово передала булаву Іванові Виговському, а Генеральна Рада, з участю, крім козаків, міщан та духовенства, 26 серпня 1657 р. в Корсуні підтвердила його обрання. На тій Раді були посли від Швеції, Польщі, Семигороду, Австрії, Туреччини, Криму, Молдавії і Волощини. Л. Окіншевич вважає, що Виговський був лише регентом, але М. Петровський, Д. Дорошенко, І. Крип'якевич та Б. Крупницький вважали його за правочинного гетьмана.

ІВАН ВИГОВСЬКИЙ (16 57-1659 р).

Іван Виговський був одним із найрозумніших і найосвіченіших козацьких ватажків. Він походив із православного шляхетського роду Київщини і вчився у славетній Могилянській колегії. У 1648 р., перебуваючи на службі у польському війську, він потрапив у полон під Жовтими Водами. Оцінивши його освіченість та досвід, Хмельницький відпустив його на волю. Виговський приєднався до козаків і незабаром був призначений генеральним писарем. Новий гетьман швидко виявив свою прихильність до старшини. У зовнішніх стосунках він схилявся до заснування незалежного українського князівства. Проте Україна була надто слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому Виговський зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. З цією метою він зміцнює зв'язки з Польщею.

Виговський мав намір будувати типову для середньовіччя аристократичну республіку, що посилювало охлократичні тенденції в масах, послаблювало центральну владу, стимулювало безчинства старшини. В економічній політиці замість польської шляхти панувала українська. Швидко рід Виговських став найбагатшим в Українi.Напружені стосунки склалися у Виговського з Запоріжжям.

У перший половині 1658 р. гетьман погодився на вимоги царя про передачу до складу Росії деяких білоруських міст, призначення воєвод не лише до Києва, але й деяких інших великих українських міст. До літа 1658 р. Виговський намагався владнати стосунки з Москвою, щоб з допомогою російських воєвод вивести з реєстру антигетьманські сили.

У Москві були впевнені, що Україна остаточно злилась з нею, а її повернення під протекторат польських королів неможливе. Саме ця впевненість спонукала до спроб обмежити права України, взяти під контроль її зовнішню політику, збір податків, розмістити воєвод i військові гарнізони в Києві та інших містах. Такі дії Москви підштовхнули Виговського до рішення про повернення до складу Польщі.

Якщо верхи козацтва і духовенства підтримували зближення з Польщею, то проти цього активно виступали народні маси, що з підозрою ставилися до всякого порозуміння між козацькою старшиною та польською шляхтою. До затятих ворогів такого зближення належали запорожці на чолі з Яковом Барабашем, а також козаки Полтавського полку під проводом Мартина Пушкаря – полковника, що мріяв стати гетьманом. У той час як Виговський сподівався розіграти проти царя польську карту, московіти, вмить відчувши загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві, стали підбурювати народ проти гетьмана. Наприкінці 1657 р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658 р. дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Виговський. Пушкар разом із 15 тис. повстанців загинув на полі бою, а Барабаша пізніше схопили і стратили. Це стало пірровою перемогою для гетьмана – українці заплатили за братовбивчу боротьбу ціною близько 50 тис. життів.

Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. Велику допомогу йому подавав український аристократ Юрій Немирич, який довгий час навчався в Європі й підтримував ідею суверенного «Руського» князівства, незалежність якого спиралася б на міжнародні гарантії, як у Голландії чи Швейцарії. Але Виговський, що готувався до війни з Московським царством, не мав достатньої сили, щоб наполягати на визнанні поляками незалежності України. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат.

За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство, що поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалася широка автономія. Гетьман відповідав лише перед королем і мав власне військо, суди, скарбницю та монетний двір. Польським військам заборонялося вступати на територію князівства без запрошення гетьмана. Гарантувалися традиційні права козацтва, і щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків мала прийматися до шляхетського стану. Поляки пішли на важливі поступки в релігійних питаннях: на території князівства скасовувалася Берестейська унія, а православні діставали в Речі Посполитій рівні з католиками права. Нарешті, на Україні планувалося заснувати два університети, а також стільки шкіл та друкарень, «скільки буде потрібно».

Хоч Гадяцька угода викликає серед істориків захоплення своїми потенційними наслідками для історії України, Польщі та Росії, її реальний вплив був мізерним, оскільки вона лишилася невиконаною. Ще навіть до її підписання Україну окупувало величезне, майже 150-тисячне московське військо під командуванням князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками – поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1659 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. Російський історик Сергій Соловйов так описував її наслідки: «Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію, цар Олексій Михайлович з'явився перед своїм народом у жалобному вбранні і Москву охопила паніка... Ходили поголоски, що цар збирався перебратися до Ярославля за Волгою і що Виговський наступає прямо на Москву». Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. На Україні продовжували перебувати московські залоги; напад запорожців на Крим змусив союзників Виговського – татар – повернутися додому; на Полтавщині знову спалахнули заворушення. Кілька промосковських полковників звинуватили гетьмана в тому, що «він продає Україну полякам», і повстали. Це було останнім ударом. У жовтні 1659 р., не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі.

ЮРІЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (ДРУГЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ) (1659-1663 рр.)

«Чорна рада» під Фастовом 27 вересня 1659 р. обрала гетьманом Юрія Хмельницького, але відсутність у нього твердої політичної волі, неврівноваженість характеру зробили його знаряддям у руках старшинських угруповань.

Перевага перейшла на бік Москви. Сподіваючись, що ім'я батька допоможе згладити внутрішні конфлікти, старшина обирає гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького. Обраний на Раді в Германівці, Юрій Хмельницький був висунутий старшиною антипольського напрямку, яка схилялася до зміцнення союзу з Москвою. Новий гетьман був людиною невеликої освіти, мовчазний, позбавлений чару Богдана, але впертий і завзятий. Головним дорадником Юрія був генеральний осавул Іван Ковалевський, якого старий гетьман призначив на його опікуна. Близько стояли Луцький полковник Петро Дорошенко та кошовий отаман І. Сірко.

Юрій зі старшиною вирішили наладнати відносини з Москвою і добитися від неї поширення прав для України, приєднання північної Чернігівщини, частини Білоруси, заборони воєводам втручатися у внутрішні справи країни, свободи дипломатичних стосунків. Все це було оформлене в статтях, відомих під назвою Жердевських.

Юрій вислав посольство з П. Дорошенком на чолі, яке передало князеві Трубецькому Жердевські статті, але Трубецькой їх не прийняв. Він запросив Юрія зі старшиною до Переяслава, де Генеральна Рада знову обрала його на гетьмани. Тероризований Трубецьким, Юрій прийняв, замість Жердевських статей – нібито статті Богдана Хмельницького. Насправді статті 1654 р. були в Москві доповнені й перероблені, при чому в них проведено принцип повного підкорення України Москві, а митрополита Київського – Московському патріархові (про митрополита в редакції 1654 р. не було навіть згадки). Текст статей, затверджених на Переяславській Раді 1659 року, кардинально різниться від тексту статей 1654 року і є грубою підробкою! М. Грушевський в «Історії України-Руси» писав: «замість автентичних статей, московські дяки підсунули українській стороні довільну переробку-фальсифікат».

Трагедія дальшої історії України була в тому, що цей сфальсифікований документ 1659 р. став єдиним офіційним текстом т. зв. «Статей Богдана Хмельницького», і на ньому підписувалися згодом усі гетьмани. Надрукований він в «Полном Собрании Законов Российской Империи».

Згідно з цим фальсифікатом гетьмани, після обрання, повинні були їхати на поклін цареві; не мали права вести дипломатичні стосунки; Рада не могла без дозволу царя усувати гетьмана; гетьман не міг без згоди царя призначати та звільняти полковників; він не мав права виступати в походи і повинен був іти з військом, куди накаже цар; козацькі залоги мали вийти з Білої Руси; митрополит Київський повинен був визнати владу Московського патріарха.

Все це стероризований московськими боярами ствердив своїм підписом Юрій Хмельницький, який поняття не мав про дійсні статті Богдана Хмельницького.

Московський уряд не рахувався з Юрієм Хмельницьким. Воєводи втручалися в управління, роздавали на свій розсуд землі, московські залоги грабували населення, уряд через голову гетьмана вів переговори зі старшиною. Гетьманська влада Юрія стала номінальною. Зростало незадоволення людності.

У 1660 р. між Москвою та Польщею знову вибухнула війна за владу над Україною. Коли царські війська потрапили в оточення до поляків під Чудновом на Волині, Юрій зі старшиною не поспішали допомагати їм. Натомість молодий гетьман вступив у переговори з поляками, й коли росіяни зазнали нової страшної поразки під Чудновом, Юрій погодився на повернення України до складу Речі Посполитої. В цей момент і без того хаотична ситуація ускладнилася ще більше. На Правобережжі, де отаборилися Хмельницький з поляками, влада гетьмана лишалася незмінною, проте на Лівобережжі, що перебувало під контролем царя, козаки виступили проти Хмельницького, обравши наказним гетьманом Якова Сомка. Окупована польськими та російськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами й чварами між політичними фракціями, Козацька Україна розділилася на дві окремі частини, кожна на чолі з власним гетьманом. Доба Руїни сягнула тепер свого апогею.

Протягом 1661-1663 рр. громадянська війна розгорілася з новою силою.

Після загибелі під Ржашевом та Каневом майже 8 тисяч козаків Ю. Хмельницький у січні 1663 р. відрікся від булави. Боротьбу за гетьманську булаву розпочали Я. Сомко, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошенко, П. Тетеря, І. Брюховецький, В. Золотаренко. На передній план виступали регіональні інтереси старшинської верхівки, а не ідея загальнонаціональної єдності. Лівобережна еліта, підтримувана представниками царя, дедалі більше відривалася від правобережної.

У січні 1663 р. на раді в Чигирині гетьманом Правобережжя стає П. Тетеря (Моржковський), якого підтримували кримські татари. На Лівобережжі найбільш реальними кандидатами на булаву були наказний гетьман Я. Сомко і І. Брюховецький. За згодою царя 17-18 (27-28) червня 1663 р. під Ніжином відбулася «чорна рада». Гетьманом Лівобережжя було обрано І. Брюховецького, який обiцяв приборкати експлуататорськi апетити «золотожупанникiв», поліпшити життя збіднілого козацтва, міщанства й посполитих. Його суперники пізніше були заарештовані й страчені.

Таким чином, перший етап громадянської війни 1658-1663 рр. завершився територіальним розколом України, що породило наступний виток боротьби за владу. Колись єдина українська держава розпалася по Дніпру на Лівобережну й Правобережну, з протилежною орієнтацією на зовнішні сили. У кожному регіоні різни групи населення теж мали протилежну орієнтацію, що надавало визвольній боротьбі особливої трагічності й складності.

Московія і Польща поділили між собою українські землі Андрусівським перемир’ям (1667 р.) і так званим «Вічним миром» (1686 р.).