Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ekzamen_istoria.docx
Скачиваний:
43
Добавлен:
28.02.2016
Размер:
622.56 Кб
Скачать
  1. Політика гетьмана Івана Мазепи (1687-1709 рр.)

Видатний український гетьман Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в XVI ст. оселилися на Білоцерківщині. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського і брав участь в укладанні Гадяцького договору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 р. була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря. До смерті в 1707 р., була дорадницею сина-гетьмана, що свідчить про її високу культурність та освіту.

Іван Мазепа народився, правдоподібно, 1639 р. Він дістав добру освіту в Києво-Могилянській колегії, а потім в Єзуїтській колегії у Варшаві. Після того був довший час при дворі короля Яна-Казимира. Король висилав його для вивчення гарматної справи до Франції, Німеччини та Італії, де доповнював він свою освіту.

Вернувшись до Варшави, Мазепа не раз виконував відповідальні доручення короля: їздив до Виговського (1659 р.), до Юрія Хмельницького (1660 р.), до Тетері (1663 р.). Був прихильником ідеї Гадяцької унії.

Року 1663 Іван Мазепа покинув королівську службу і 1669 р. опинився в Чигирині, у гетьмана П. Дорошенка, де присвятив себе українській справі.

У Дорошенка Іван Мазепа дістав ранг генерального осавула. Він виконує важливі дипломатичні доручення гетьмана: в 1673 р. їздить до Криму; до гетьмана І. Самойловича в справі об'єднання України; в 1674 р. – до Криму та Туреччини. Запорожці взяли були Мазепу в полон, але кошовий Сірко врятував його і видав Самойловичеві.

То був час, коли до лівобережного гетьмана переходили видатні діячі Правобережної України, зневірившись у політиці Дорошенка. Це були: Лизогуби, Ханенки, Кандиба, Гамалій, Скоропадські, Кочубей, навіть Дорошенки. До них приєднався і Мазепа. Він здобув довір'я Самойловича, став близьким до нього та його родини, навіть посвоячився з ним. Мазепа мав вплив на гетьмана і брав участь в його політиці. З доручення гетьмана майже щороку їздив до Москви у важливих справах. Наприклад, у 1689 р. із застереженням з приводу «Вічного миру» з Польщею. Він зав'язав у Москві близькі стосунки з князем В. Голіциним, фаворитом царівни Софії, фактичним керманичем московської політики, одним із найкультурніших людей Москви XVII ст.

Взагалі в 1680-их рр. Мазепа став одним із найбільш впливових діячів Лівобережжя. Офіційно він мав ранг генерального осавула, але значення його було ширше. До цього треба додати, що він мав надзвичайний особистий чар, уміння приваблювати людей різного характеру, і це допомагало йому підносити престиж гетьманської держави та влади гетьмана.

Іван Мазепа був найпопулярнішою особою на раді під Коломаком. Він мав тоді вже 50 років і був людиною з величезним життьовим та політичним досвідом, здобутим довголітньою участю в управлінні України під булавою двох видатних гетьманів: Дорошенка та Самойловича. Крім того значно поширило його кругозір перебування в Західній Європі, зокрема у Франції часів Мазаріні.

Але який би не був цей досвід, становище, в якому опинився І. Мазепа, як гетьман, було дуже складне, і треба було мати також надзвичайний дипломатичний хист, щоб протягом понад 20 років вести корабель України по розбурханому морю анархії та руїни.

Обрання Мазепи 1687 р. гетьманом України зв'язане було з підписанням нових, «Коломацьких статей». В основу їх покладено «Глухівські статті» Д. Многогрішного з року 1669, але пороблено при тому багато додатків на користь Москви. Так, у пакті XX застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову, як і в сфальсифікованих московським урядом «Переяславських статтях» року 1659, заборонено Україні вести дипломатичні зносини з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманській резиденції – Батурині – для постійного контролю над гетьманським урядом (пакт XVII). Цілком новий пакт (XIX) трактував про взаємини між Україною та Московщиною. Заборонялося «голосов испущать», що «Малороссийский край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви в Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв’язків між двома народами (важливе є, що сказано тут чітко про два народи), зокрема – сприяти шлюбам між москалями та українцями.

Коломацькі статті вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але цей пакт не був реалізований.

О. Оглоблин пише: «Коломацька угода була безперечним успіхом Москви в її історичному наступі на Україну і лише державний геній і глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилися не чинними».

Серед тяжкої спадщини Самойловича дістав Мазепа чорноморську проблему, розв'язувати яку треба було в інтересах Москви, а не України. Невдача походу 1687 р. надала сміливості татарам, які почали знову чинити напади на Україну. Українські полки під командою полковника Іллі Новицького 1688 р. не лише успішно оборонялися від татар, а й самі громили їх.

Тим часом Москва готовилась до нового походу. В березні 1689 р., під командою князя Голіцина, рушило на Крим 120-тисячне військо. На Коломаку приєдналися до нього українські полки під проводом Мазепи. Ця величезна армія, перемагаючи труднощі походу, примушуючи татар відступати, 20 травня дійшла до Перекопу, але другого дня несподівано відступила. Причини цього відступу залишилися неясними. Сучасники казали, що татари підкупили Голіцина. Наслідки цього походу були трагічні для уряду царівни Софії: вони прискорили падіння Софії та Голіцина і перехід влади до царя Петра І.

Факт, що Мазепа, не зважаючи на дружні відносини з Голіциним, не потерпів під час перевороту, свідчить про його надзвичайне вміння пристосовуватись до людей та обставин.

Досвід двох невдалих походів показав, що для того, щоб здобути Крим, треба опанувати Чорноморське узбережжя. Почалися походи на долішній Дніпро, на Очаків. У походах на Очаків та Гази-Кармен в 1690 році та на Акерман року 1691 брали участь лівобережні полки разом з правобережними із полковником Семеном Палієм на чолі. Року 1692 знову ходили на Гази-Кармен, а року 1694 – на Очаків та Буджак.

Року 1695 відбувся перший похід московського війська на Азов. З ним ішли й козаки під командою наказного гетьмана Івана Обидовського, Мазепиного небожа. Сам гетьман з московським військом у той час атакував Гази-Кармен та інші турецькі фортеці над Дніпром. Завоювання їх мало велике значення для України, а ще більше для Азовської кампанії: року 1696 був здобутий Азов, і Московщина вийшла над Азовське море, хоч Керченська протока залишилася ще в турецьких руках. Не зважаючи на успішні спільні виправи московських і українських сил, Очаків не був взятий. Військові походи через Україну руйнували її, багато людей гинуло в боях.

Року 1699 Мазепа писав до царя, що за 12 років гетьманування відбув він 11 літніх та 12 зимових походів. Однак наслідки їх не відповідали жертвам. Дійсно «Священна Ліга» мало чого добилась, і 1699 р. Австрія та Польща підписали з Туреччиною мирний договір в Карловицях, а 1700 р. Москва з Туреччиною в Константинополі: на 30 років Москва дістала Азов та інші укріплення на північному березі Азовського моря; турецькі фортеці над Дніпром мали бути зруйновані; військовий престиж Московщини піднісся: року 1698 Молдавія та Валахія визнали зверхність Москви.

Україна нічого не досягла. Навпаки, вона багато втратила: зобов'язана Коломацькою угодою брати участь в зовнішній політиці Москви, вона мусила давати людей не лише для військових виправ, але й для суднобудівництва, копання окопів тощо. Головне ж було те, що Україна втрачала незалежність і втягувалася у політику Москви, як її власна територія.

Таке становище дуже шкодило Мазепі, якого сучасники вважали за прихильника Москви. Насправді гетьман став заручником тяжкої ситуації, в якій він опинився внаслідок Коломацької угоди та імперської політики Москви щодо України.

На тлі зовнішніх воєн зростало в Україні соціальне та економічне напруження. Люди порівнювали сучасне життя з тим, що було «під ляхом», називали Мазепу «вітчимом» України. До того ж не припинялися повстання, що почалися з розрухів у війську під Коломаком, якими зустріло козацтво обрання Мазепи. Повстання було жорстоко придушено. Війни вимагали грошей і тому треба було збільшувати податки. Селяни тікали на Запоріжжя, де був головний осередок опозиції проти політики Мазепи, або на Слобожанщину. З 80-их років вони з Лівобережжя знову почали були переходити на Правобережжя, де поновлено козаччину. Мазепа вживав заходів, щоб заспокоїти народ: встановлено як норму дводенну панщину, на будування фортець виряджалося не селян, а козаків, але цього всього було замало.

Ще більше місце у внутрішній політиці займала опозиція різних груп старшини. Вже була мова про сильну опозицію проти антитурецької політики Москви, а разом з нею й України. Особливо сильна вона була серед старшини та купецтва південних полків. Невдалі війни 1687 та 1689 років розпалювали почуття незадоволення політикою гетьмана.

Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією і вимогами Москви, погіршувало те, що серед старшини було багато свояків і приятелів Самойловича, з його небожем Михайлом Самойловичем на чолі. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковниками своїх родичів, людей, відданих йому.

Першим значним об'єднанням опозиції був «блок», як назвав О. Оглоблин, полтавської старшини, на чолі якого стояв генеральний писар, кандидат опозиції на гетьмана, Василь Кочубей. 1691 р. старший канцелярист Генеральної Військової Канцелярії, Петро Іваненко (Петрик), свояк Кочубея, подався на Запоріжжя, там був обраний на військового писаря і повів агітацію проти Москви та гетьмана. 1692 р. він їздив до Криму, де вів переговори від імені «Князівства Київського, Чернігівського, всього Війська Запорозького та народу Малоросійського» і уклав угоду з кримським урядом. Проф. О. Оглоблин припускає, що вся та акція була відома не лише вищій старшині – Кочубеєві, тестеві Кочубея та Петрика, Жученкові, а навіть і гетьманові. Політична програма Петрика була проста: відібрати Україну від Москви за допомогою татар. Цей договір надзвичайно цікавий. Він свідчить про існування в тих часах виразної концепції державної самостійної соборної України, – концепції, яка була цілковитим запереченням Переяславського договору 1654 р. і ідейно підготовляла виступ Мазепи 1708 р..

Акція Петрика не мала успіху, бо її не підтримало Запоріжжя, з якого вийшло лише кількасот «голоти». Проти Петрика, якого обрано на гетьмана, виступило кілька полків, сам гетьман і московські війська. Петрикові союзники, татари, почали грабувати населення, виводити ясир, викликаючи обурення людності. Петрик відступив до Перекопу. Старшинська опозиція була розгромлена. Декого (М. Самойловича) – заслано, інших – позбавлено урядів (посад). Невдалі були й інші походи Петрика, який став гетьманом Ханської України – між Бугом і Дністром.

Ще складнішою була справа з Правобережною Україною. Польський уряд вживав заходів, щоб залюднити Правобережну Україну, що залишалася пустою після кровопролитних воєн та втечі населення. Перші спроби були невдалі. Степан Куницький неспроможний був викликати довір'я населення. Люди не вірили польським обіцянкам. Тоді з ініціативи нового польського короля Яна Собеського, який добре знав козаків, 1685 року поновлено козаччину. На гетьмана призначено Андрія Могилу. Територію поділено на чотири полки: Богуславський (полковник Самійло Самусь-Іванович), Корсунський (полковник Захар Іскра), Брацлавський (полковник Андрій Абазин) та Білоцерківський (полковник Семен Палій). Серед цих полковників визначався Палій.

Семен Паливода (Палій) народився десь біля 1640 р., мабуть, в міщанській родині; походив з Борзий, де мав садибу та гай: мав непогану освіту. Наприкінці 70-их років пішов на Запоріжжя, де відзначився адміністративними здібностями та сміливістю. Там здобув собі прізвище Палій.

Року 1686 Семен Палій зі своїм полком переселився на Правобережжя, на Фастівщину. Незабаром він осадив багато міст і став фактичним володарем території – Паліївщини, що охоплювала все Правобережжя від Полісся до «Дикого Поля». Цілі села визнавали його владу й «покозачувалися». Палій притягав до себе людей з цілої України тим, що вів невпинну боротьбу з панами. До нього йшли люди з Польщі та Молдавії. Росли села, міста, поля знову засівалися збіжжям. В цих володіннях Палія, не зважаючи на універсали короля, які застерігали права панів на землю та працю селян, фактично скасовано дідичні права. Зберігалися лише права київських монастирів. Деякі панські прибутки Палій переніс на себе. Взагалі він руйнував економічну базу польського панування на Україні. Польська шляхта скаржилась на Палія. Магнати раз-у-раз учиняли наїзди, руйнували села, вбивали селян. Палій влаштував коло Фастова удільну область і заявив претензії на ввесь край до Случа. Року 1694 Палій майже все Полісся привернув під свою владу.

Року 1689 поляки арештували Палія під Немировом і ув'язнили в м. Підкамені, але завдяки допомозі козаків йому пощастило звільнитися і повернутися до Фастова.

Для Палія не залишалося сумнівів, що перемогти Польщу можна тільки об'єднавши Лівобережну та Правобережну Україну. Про це він ще 1688 р. писав Мазепі і воєводі Ромадановському, але царський уряд не давав згоди ні на прийняття Паліївщини, ні на допомогу йому проти поляків. Москва не хотіла псувати відносин з Польщею. Уряд пропонував Палієві персональний захист: перейти з частиною козаків на Запоріжжя, а відти до Гетьманщини. Від цього Палій рішуче відмовлявся, не бажаючи покидати своїх людей на поталу полякам. У той час Палій був потрібний Польщі для захисту від турецьких та татарських нападів, і в цій боротьбі він мав великий успіх. 1690 р. ходив він на Кизи-Кермен, року 1691 – на Акерман, 1692-го на Очаків, 1693-го – знову на Кизи-Кермен, 1694-го – знову на Очаків. Всі ці походи здійснювались спільними силами правобережних та лівобережних полків і були дуже успішні. Вони ще більше підкреслювали конечність об'єднання Правобережної та Лівобережної України. До цього прагнули керманичі обох частин України – і Мазепа, і Палій.

Проте, на практиці справа об'єднання України натрапляла на великі труднощі не лише в політиці Москви, яка не хотіла загострювати відносин з Польщею. Не міг щиро прагнути цього й Мазепа, поки на чолі Правобережної України стояв Палій: на перешкоді стояли ідеологія обох вождів і тактика їх боротьби. Мазепа прагнув збудувати в Україні станову державу, створити зі старшин упривілейований стан, щоб спертися на них, а не на широкі маси народу. Мазепа брав за зразок сучасні західноєвропейські аристократичні держави з абсолютними монархіями. Палій – навпаки – спирався на народні маси, селянство, що тікаючи з Лівобережжя з неймовірною швидкістю залюднювало Паліївщину. Настрій правобережного селянства, що вело боротьбу зі шляхтою, перекидався на Лівобережжя, як іскри з вогнища, і це лякало Мазепу. Соціальна політика Мазепи викликала постійні конфлікти з Запоріжжям, яке ввесь час було в опозиції проти гетьмана. На Запоріжжі укладались плани, небезпечні для Мазепи. В 1693 р. запорожці казали: «Як буде Палій гетьманом, то зможе управитися з усією начальною старшиною і буде при ньому, як було за Хмельницького». Ця загроза суперництва була цілком реальна. Палій спирався на рядове козацтво, на селян, яких переводив на козацтво, на міщан. Він мав тісні зв'язки з православним духовенством і робив монастирям щедрі надання, переважно млини. 1701 р. коронний гетьман Потоцький попереджав шляхту, що Палій «намагається йти слідами Хмельницького, що він запалив смолоскип хлопської війни».

Політичні обставини змінилися не на користь Палія. 1699 р. підписано Карловицький договір. Поділля повернулося під польську владу, поновлено права володіння землями, і польська шляхта посунула на Поділля, Брацлавщину та південну Київщину. Селянство мало знову відбувати панщину, міщанство було обмежене в правах (не мало права мешкати в Кам'янці). Сейм 1699 р. ухвалив розпустити козаччину: полковникам під загрозою кари смерті наказано негайно розпустити козаків і повернути королівське, шляхетське та церковне майно. Польські полки рушили на Паліївщину. Коли посланці гетьмана Яблоновського з'явилися до Фастова з вимогою виконати його наказ, Палій відмовився. «Я оселився у вільній Україні, і Речі Посполитій нема ніякого діла до цього краю. Тільки я, справжній козак і вождь козацького народу, маю право порядкувати тут», – сказав він.

У вересні 1700 р. 4-тисячна польська армія з гарматами атакувала Фастів, але була відбита. Палій готується до боротьби з Польщею, гуртує правобережних козаків, зноситься з Лівобережжям, з Запоріжжям. Почалися селянські повстання на Поділлі, на Брацлавщині, Київщині. Самусь проголосив селянам вічну волю від панського гніту. Козацтво визнало Палія своїм ватажком. У 1702 р. Самусь розгромив польське військо під Бердичевом: поляки втратили 2.000 чоловік. Того ж року козаки зайняли всю Брацлавщину та частину Поділля. Здобута була твердиня поляків на Правобережжі – Біла Церква.

Багато козаків ішло з Лівобережжя на Правобережжя, не зважаючи на жорстокі кари. Почалися повстання в Переяславському полку. Особливо гостро настроєні були на Запоріжжі: запорожці загрожували йти на Гетьманщину, бити старшину. Мазепа характеризував це так: «Не такі страшні запорожці, як те, що за малим не вся Україна тим же запорозьким духом дихає».

Зрозуміло, що в таких умовах не міг Палій мати допомоги від царя і гетьмана. Москва вела війну зі Швецією в союзі з Польщею. Замість підтримки, московський уряд вимагав від Палія та Самуся, щоб вони припинили боротьбу. А тим часом поляки почали перемагати: зазнав поразки Самусь на Брацлавщині, під Ладижином перемогли поляки, спалили місто, взяли в полон і замордували Абазина. Почалася жорстока помста населення знову тікало. Лише Київщина трималася в руках Палія. Року 1704 повстання селян охопили все Правобережжя.

Року 1704 Мазепа вступив до Київщини. Незабаром Палій був заарештований разом з його ближчими співробітниками. Інші визнали владу Мазепи. Палія заслано до Сибіру.

На Правобережжі почалася влада Мазепи, бо Польща, знесилена війною зі шведами, які окупували значну частину її, була неспроможна боротися за Правобережну Україну. Мазепа доводив цареві, що під час війни зі Швецією конче потрібно вдержати гетьманське володіння на Правобережжі. Мазепа збільшив число полків з 4 до 7, залишив декого зі старих полковників і призначив нових, переважно з правобережної старшини. Він почав запроваджувати той самий суспільно-економічний лад, який був на Гетьманщині: надавав землі старшині та монастирям тощо.

Так під булавою гетьмана Івана Мазепи на короткий час об'єдналися Лівобережна і Правобережна Україна. Діяльність Мазепи була обірвана подіями 1708-1709 рр.

Взаємовідносини між Україною і Москвою за гетьманування Мазепи набули з самого початку царювання Петра І особливого характеру. Вже була мова про те, що Мазепа мав значний авторитет в Москві за правління царівни Софії. Цей авторитет був пов'язаний з його особистими добрими, може навіть дружніми відносинами з фаворитом царівни, керівником держави, князем В. В. Голіциним, що був один із найбільш освічених людей Московщини і, природно, що міг знайти спільну мову з гетьманом. Більше несподіваним може здаватися те, що після падіння Софії та Голіцина Мазепа не тільки не потерпів, як близька до них людина, але й здобув пошану молодого, свавільного, малокультурного, але талановитого царя Петра.

Мазепа, в міру можливості, використовував довір'я царя для України. Він остерігав Петра від союзу з Польщею, мавши на увазі небезпеку, яку ніс такий союз для України, зокрема для об'єднання Лівобережжя та Правобережжя. Трагедія Мазепи полягала в тому, що, ясно розуміючи інтереси України, він повинен був, на підставі Коломацьких статей, виконувати вимоги Москви в її дипломатичних та мілітарних планах: Україна повинна була брати участь у війні з Кримом і Туреччиною, супроти бажання української старшини, переважно південних полків.

Примусова участь в політиці царя робила Мазепу непопулярним серед старшини, яка вважала, що він запобігає ласки у царя. Цим настроям сприяли нагороди, що їх діставав він від царя: коштовні подарунки, року 1700 за заслуги під час турецької війни – орден св. Андрія Первозваного; 1707 р., за клопотанням Петра І, дістав він від австрійського цісаря титул князя Священної Римської імперії. Чимало старшини дістало московські ранґи стольників. Мазепа часто бував у Москві і придбав там у Меншикова пишний палац. Мав гетьман дружні зв'язки з багатьма з вищих московських бояр – Шереметьєвим, Головкіним, Д. Голіциним та ін. Це викликало закиди українського суспільства в «промосковській політиці» гетьмана. На Запоріжжі вважали Мазепу не батьком, а «вітчимом України».

Петрик казав, що душа Мазепи в Москві, а в Україні тінь його. Така думка старшини, тієї частини суспільства, яка мала бути найближче зв'язаною з гетьманом в політичній діяльності, зв'язувала його руки і примушувала усамітнюватись та затаювати свої плани.

Самітність гетьмана з найбільшою яскравістю виявилася під час війни Московії зі Швецією, так званої «Північної війни», що своїми наслідками стала величезною катастрофою для України, хоч причини, які викликали її, були далекі від інтересів України. Головною причиною тієї війни було прагнення Московської держави здобути вихід до берегів Балтійського моря, що належали Швеції. Проти Швеції створена була коаліція держав, до якої входили Данія, Московщина та Польща, король якої Август ІІ був одночасно курфюрстом Саксонським. Року 1700 данські війська ввійшли у Гольштинію, що була в союзі зі Швецією, а польські війська зайняли Ліфляндію і обложили Ригу. На допомогу їм ішли московські війська.

Але шведський король Карл XII несподівано напав на Данію, змусив її вийти з коаліції і укласти мировий договір. Не знаючи про це, московські війська почали облогу шведської фортеці Нарви, але 19 листопада 1700 р. Карл XII розбив їх ущент. Поразка московських військ сталася так раптово, що українське військо, яке йшло до Нарви під проводом наказного гетьмана Івана Обидовського, не встигло дійти до призначеної цілі. Воно обмежилось частковими нападами на шведські кордони, а після смерті Обидовського, на початку 1701 р., повернулось в Україну.

Карл ХП скерував усі свої сили на Польщу і тим дав час Петрові І реформувати та збільшити армію, забезпечити її новими гарматами та зброєю. 1701 р. московські і українські війська знову виступили на допомогу польсько-саксонським силам. З року 1703 почалися успіхи Петра: він здобув Нотебурґ і Ніеншанц, де заснував Петропавловську фортецю – майбутній Санкт-Петербург, року 1704 здобув Дерпт і Нарву. Вся Інгрія опинилась під владою московського царя.

За той час Карл XII зайняв значну частину Польщі. Серед польських магнатів почалася боротьба: одні підтримували короля Авґуста II, інші – з Сапігою на чолі, перейшли на бік Швеції і обрали в 1704 р. на королівський престол Познанського воєводу Станіслава Ліщинського. Польща поділилася на дві ворожі частини. Підтримували Авґуста П московські та українські війська з гетьманом на чолі. У 1705 р. Петро зайняв Курляндію, Литву.

Ця війна, нічого не даючи Україні, коштувала багато сил: був забитий полковник Стародубський Михайло Миклашевський, помер у полоні полковник Переяславський Мирович. Петро будував багато укріплень, в тому числі нову фортецю в Києві, біля Печорського монастиря, і все це важким тягарем лягало на українське населення. Руйнували його постійні переходи московських військ, які вимагали харчів, фуражу, коней, волів. Петро не рахувався з військовим укладом України: українські частики мусили виступати під командою московських начальників, а не гетьмана. В Москві виникали думки взагалі скасувати козацькі порядки і навіть віддати Україну князеві Меншикову, або англійському герцогові Марльборо. Все це свідчить про те, яка величезна небезпека загрожувала Українській державі.

Україна опинилася між двох вогнів, і хто б із противників не переміг – український народ втрачав свою державу. В разі перемоги Петра й Августа П – безперечно, Україну поділили б між Польщею і Москвою. В разі перемоги Карла XII і Станіслава Ліщинського – вся Україна, як союзник Москви, опинилася б під владою Польщі. В обох випадках годі було сподіватися, що вона збереже навіть автономію. Ситуація була трагічна і виходу з неї, здавалося, не було, якщо Україна залишатиметься в передніших відносинах з Москвою. Єдиним шляхом спасіння було визволення з-під московської влади, і при тому заздалегідь, до закінчення війни й укладення мирного договору.

Про це думав Мазепа, думали й інші представники старшини. В зв'язку з тим виникли дві концепції, які мали багатьох прихильників серед старшини: перша – створення Великого Князівства Руського у федерації з Річчю Посполитою; друга – союз з Кримом і Туреччиною для боротьби за незалежність Української держави. Перша концепція, пов'язана з Гадяцькою угодою 1658 р., мала найбільше прихильників серед старшини північної та центральної України, переважно правобережного походження. То були: генеральний обозний Ломиковський; полковники: Миргородський – Д. Апостол, Прилуцький – Д. Горленко, Лубенський – Д. Зеленський, Стародубський – М. Миклашевський та ін. Ця концепція незалежно від наслідків війни нібито забезпечувала політичні інтереси України, гарантувала об'єднання Правобережної та Лівобережної України, а разом з тим була в інтересах старшини. Вона мала прихильників і серед польських, а головне литовських магнатів, навіть серед прихильників Августа П. 1703 р. розпочав у цій справі М. Миклашевський переговори з литовсько-польськими магнатами, і тоді вироблено форму створення Великого Князівства Руського на засадах Гадяцької унії. Взагалі в часи Шведської війни старшина уважно перечитувала пакти Гадяцької угоди, як згадував пізніше П. Орлик. Про ці плани говорилося в Варшаві і в Швеції.

Друга концепція – Кримська – на думку її прихильників, забезпечувала повну незалежність України від Польщі та Москви. Традиції її вели від Хмельницького, Дорошенка, Петрика. Вона була популярна переважно серед старшини Південної України, передусім – Полтавського полку. Головними представниками її були: генеральний суддя Василь Кочубей, Полтавський полковник Іскра (вони були одружені з рідними сестрами, дочками колишнього Полтавського полковника Жученка) та Кость Гордієнко, кошовий отаман Запоріжжя. О. Оглоблин припускає, що по суті Мазепа, як правобережець сам і як прихильник Дорошенка, не був противником обох концепцій, але він не вірив у можливість існування навіть уявного Великого Князівства Руського.

Плани Мазепи були ширші: він хотів створити незалежне «особоє княженіє». Про це одноголосно твердили московський офіційний «Дневник» бойових дій 1708-1709 рр., сам Петро І у промові до війська перед Полтавським боєм, Гнат Галаґан, П. Орлик, історіограф ХVШ ст. Голіков, а також полонені в Батурині.

Не втаємничуючи нікого зі старшини, за винятком генерального писаря П. Орлика, Мазепа, всупереч вимогам Петра, затримав Волинь та Київщину і з ініціативи Ліщинського розпочав 1704 р. переговори з королем Станіславом Ліщинським. Допомагала в цих переговорах княгиня Дольська, особисто знайома з Карлом XII, рідна тітка короля Станіслава Ліщинського, з якою покумився Мазепа в Дубні. На початку 1708 р. переговори Мазепи з Ліщинським завершилися формальною угодою, за якою Україна, як велике князівство, входила б до складу Речі Посполитої за гарантією короля шведського.

Але договір з Польщею, за виразом проф. Оглоблина, залишався тільки дипломатичним інструментом, вигідним для Мазепи. Головна увага гетьмана була скерована на союз зі Швецією. Альтранштадтський мир, внаслідок якого Август зрікся престола і Польща розірвала союз з Москвою, розв'язав руки Карпові XII і дав змогу розпочати похід на Москву. Справа ускладнювалася тим, що Мазепа повинен був зберігати таємницю не лише від старшини, але також і від Польщі, яка не погодилася б на незалежність Української держави.

У складному вузлі подій, які насувалися на Україну в 1705-1706 рр., був ще партнер, роль якого довгий час не згадували дослідники, почасти може тому, що він був добре засекречений. Це була значна група московського дворянства, опозиційного супроти політики Петра, що пізніше була зв'язана з драмою царевича Олексія, закатованого Петром. Довгий час панувала думка, що та група складалася з, так би мовити, «старовірів», людей, прихильних до старої Москви, реакціонерів, противників реформ Петра. Нові дослідження, головно В. Ключевського та Н. Юнакова, виявили, що серед тієї опозиції було чимало людей з європейською освітою, які своїми поглядами значно випереджали царя. З такими людьми Мазепа мав давні дружні зв'язки, які розпочалися ще за часів Софії та В. В. Голіцина. Серед них були: фельдмаршал Б. П. Шереметьєв (обидва – Мазепа і Шереметьєв, були кумами княгині Дольської), Д. Головкін та інші. Вони високо цінили Мазепу і ставилися прихильно до його намагання звільнити Україну. На цю опозицію розраховував і Карл XII, який хотів детронізувати Петра так, як то зробив з Августом II. Знав про це і Станіслав Ліщинський.

Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706 р. Очевидно, тоді й була укладена угода між Швецією і Україною. П. Орлик у «Виводі прав України», написаному у 1712 р., подав такий зміст цієї угоди: Україна має бути вільною державою, Українським князівством, Мазепа – довічним князем, або гетьманом. Після його смерті стани мають обрати наступника, король шведський має захищати Україну від ворогів.

В той же час Мазепа, затаюючи переговори з Карлом XII, веде переговори з Станіславом Ліщинським про федерацію України з Польщею. Ліщинський мав визнати Мазепу князем Чернігівським на правах васала Речі Посполитої. Мазепа старався забезпечити для України допомогу збоку Криму, Туреччини, Молдавії, Валахії, православних патріархів Сходу.

Справу Мазепи гальмували і примушували до конспірації настрої старшини. Хоч незадоволення політикою Петра І було загальне, в колах старшини зростало також незадоволення політикою Мазепи, його прагнення до абсолютизму. Такій політиці гетьмана протиставлялися тенденції старшини, яка прагнула участі в правлінні. Незадоволення підсилювали чутки, нібито Мазепа хоче зробити гетьманство спадковим, передавши булаву племінникам: спочатку Обидовському, а після його смерті – Войнаровському.

Час від часу до Москви приходили доноси на Мазепу, при чому душею акцій старшини проти гетьмана був Василь Кочубей, генеральний писар, а з 1707 р. – генеральний суддя, з дочкою якого, Ганною, був одружений Обидовський.

На початку 1708 р. Кочубей і полковник Полтавський Іскра повідомили Петра про таємні зносини Мазепи з Польщею. Почалося слідство. Мазепа давав можливість Кочубеєві та Іскрі втекти до Криму, але вони не захотіли, сподіваючись довести Петрові «зраду» гетьмана. Петро не дав їм віри, і після страшних тортур Кочубея та Іскру страчено в липні 1708 р.

Ця подія мала величезне значення для майбутнього. Хоч Петро І виявив повиє довір'я до Мазепи, гетьман не міг почувати себе спокійним. Він відкрив впливовішим із старшини свої плани зірвати з Москвою. Крім Орлика, що, як згадано, був утаємничений раніше, то були: Ломиковський, Горленко, Апостол та Зеленський. І вони схвалили його план. Можливо, знав про це й митрополит Йоасаф Кроковський.

Щоб розвіяти можливу підозру Петра, Мазепа взяв активну участь у придушенні повстання донських козаків, яке підняв був Булавин, хоч вони мусіли б бути природними союзниками в боротьбі України проти Москви.

Стан був безвихідний: Україна була заповнена московським військом. Серед старшини не було єдності, і прихильники Кочубея були дуже численні. Серед селянства та козаків вибухали заколоти, що їх викликали здирства московських воєвод, тяжка війна реквізиції, будівельні та земляні праці.

Нещасливий збіг обставин вирішив справу України. Карл XII вирішив іти на Москву, щоб детронізувати Петра. Мазепа ретельно заготовляв провіант, військові запаси в своїй столиці, Батурині, в Новгород-Сіверському та Полтаві. Карл XII мав величезну як на ті часи армію, понад 70.000 вояків, але вона була поділена: 16.000 з генералом Левенгауптом на чолі були в Ліфляндії, 12.000 з генералом Лібекером – у Фінляндії і 8.000 з генералом Крассав залишилися в Польщі. Король сам вів 35. 000. Крім того він чекав на допомогу Польщі, Криму, Мазепи.

Московська армія захищала шляхи на Новгород, Псков. Карл XII вирішив піти через Смоленськ або Брянськ. Але шведи опинилися в тяжких умовах: населення, примушуване московськими військами, кидало двори, нищило всі запаси. Шведи голодували. 28-29 вересня Левенгаупт, що вів артилерію та обоз з 7.000 возів, був розбитий військом Петра під Лісною, при чому шведи втратили половину війська, всю артилерію та обоз.

По суті, та поразка вирішила дальшу долю походу. Карл XII розгубився: відрізаний московськими військами від бази, він залишився без артилерії. До цього приєдналася друга катастрофа: Карл хотів був іти на Стародуб-Брянськ, але генерал Лагеркрона, що мав зайняти Стародуб, заблудив у дорозі, а тим часом Стародуб, Мглин, Почеп, Погар зайняли московські частини. Тоді Карл XII вирішив іти на Лівобережну Україну.

Вступ шведських військ на територію України був страшним ударом для Мазепи, і він примушений був взяти безпосередню участь в подіях. На той час з 10 українських полків лише 3 були в Україні – Миргородський, Лубенський та Прилуцький; Полтавський був ще на Дону, Київський та Гадяцький – на Правобережній Україні – для допомоги польським союзникам Москви, а 4 полки – Стародубський, Чернігівський, Ніжинський та Переяславський – в Білорусі, в розпорядженні московських командирів. Залишалися ще 3 компанійські та 4 сердюцьких полки. Гетьман просив допомоги у Петра І, але той, порушуючи Коломацькі статті, відмовився захищати Україну від шведів.

Петро вимагав від Мазепи вислати козаків на Сіверщину. Московське військо пішло всередину України для «захисту та постраху народу». До Батурина наближався Меншиков з кіннотою. 24 жовтня 1708 р. Мазепа з генеральною старшиною, 9-ма полковниками та 4.000 козаків виїхав з Батурина. 28 жовтня його прийняв Карл ХІІ. Отже, 1708 р. Мазепа відкрито перейшов на бік шведського короля. Залишається незрозумілим, чому Карл XII не прийняв Мазепу як тільки він приїхав? Чому не вислав він негайно війська на оборону Батурина, коли була ще можливість випередити Петра? Ці питання залишаться нез'ясованими в шведській і в українській історіографії. Можливо, що король з самого початку був розчарований: він сподівався, що Мазепа прибуде з більшою кількістю людей.

Справа ускладнювалася тим, що стиснутий з усіх боків, Мазепа не міг своєчасно підготовити серед української людності громадської думки: після закликів боротися зі шведами, не тільки селяни, а навіть старшини не знали, що шведи прийшли не як вороги, а як «визволителі».

Перехід Мазепи до шведів застав Петра І в Новгород-Сіверському. Біля царя були увесь вищий склад армії – Меншиков та Шереметьєв, керівні члени уряду: канцлер Головкін, його помічник Шафіров та колишній посол у Польщі, князь Г. Долгорукий. Це значно полегшувало акцію царя й давало йому можливість діяти з блискавичною швидкістю.

До цього часу в історії панувала думка, що перехід Мазепи був несподіванкою для Петра І. Треба погодитися з гіпотезою, що її висловив проф. О. Оглоблин, – що «ця несподіванка, хоч може в якійсь формі, передбачалася вже раніше», і ніколи повного довір'я збоку Петра до гетьмана не було.

Петро І розгорнув енергійну діяльність. Вже 27 жовтня він видав перший маніфест до українського народу, в якому сповіщав, що Мазепа «беззвестно пропал». Він наказав негайно з'явитися старшині, полковникам і «прочим» на нараду, і, якщо виявиться «невірність» Мазепи, обрати нового гетьмана. 28 жовтня Петро І видав другий маніфест, в якому повідомляв про «зраду» Мазепи, про його мету передати «Малоросійську землю» знову під польське володіння, а церкви віддати уніатам. Себе цар виставляв лицемірно як захисника українського народу і, з демагогічною метою, скасував деякі податки, які Мазепа наклав нібито на свою користь. Вищим духовним особам: митрополитові Йоасафові Кроковському, Чернігівському архієпископові Іванові Максимовичу, Переяславському єпископові Захарієві Корниловичу та полковникам обіцяно при тому «високу милість». Так розпочалася пропагандивна діяльність Петра І, яку Б. Крупницький влучно назвав «війною маніфестів». Петро І все зробив, аби спаплюжити ім’я І. Мазепи, посіяти в серцях українців ненависть до славного гетьмана, який боровся за незалежність України. Для цього використовувалося все: брехня, підкупи, залякування, вбивства.

Одночасно Петро дав наказ Меншикову знищити столицю гетьманів –Батурин, де залишалася понад 23-тисячна українська залога. Маючи артилерію, запаси пороху і харчів, Батурин міг триматися довгий час, поки не підійшли б на допомогу шведи, – такий був розрахунок Мазепи. Оборона Батурина була доручена сердюцькому полковникові Дмитрові Чечелеві. Дійсно, ні намови Меншикова та Д. Голіцина, що підійшли з 10-тисячним військом, ні наказ Петра не захитали його оборонців. Під час облоги, на пропозицію Меншикова здати місто та обрати нового гетьмана, старшина й козаки твердо, рішуче відмовилися. «Пока де швед из здешних рубежей не виступит, по то время й гетмана им вибирать невозможно», – так писав Меншиков цареві. З цієї відповіді видно, що навіть у Батурині не уявляли суті відносин Мазепи зі шведами.

Зрадив оборонців полковник, згодом Прилуцький полковий обозний, Іван Ніс, який показав москалям таємний підземний хід. 2 листопада Меншиков з військом увійшов до Батурина. Усе населення, включно з немовлятами було по-варварському катоване і вигублене місто спалено. Так учинено згідно за наказом Петра Меншикову: «Батурин другим на приклад сжечь весь». Приклад цей примусив здригнутися всю Україну. Про звірства в Батурині писали й чужинці (прусський посол Кайзерлінґ та англійський Вітворт), і росіяни (Новгородський літопис, листи Меншикова Петрові), і українці (Лизогубівський літопис).

Трагедія Батурина була тільки початком довгого ряду трагедій, що їх перенесла Україна. Терор охопив всю країну. Почалися слідства й жорстокі кари на всіх, хто був причетний чи запідозрений у причетності до справи Мазепи. В Лебедині, на Слобожанщині, при царській квартирі діяла слідча комісія, яка з жорстокими тортурами допитувала людей. Жах ширився по містах і селах, населення яких поспішало засвідчити перед московським урядом свою лояльність: Прилуки, Лубни, Лохвиця, сотні Лубенського, Миргородського, Прилуцького полків. Петро охоче приймав численні доноси. Прихильників Мазепи чекали кари, заслання, конфіскація майна, яка поширювалася і на їх родичів. А тих, хто робив доноси, нагороджувано чинами, маєтками, конфіскованими у жертв. Глибока деморалізація охопила Україну, де кожний тремтів за своє життя, за життя рідних.

Негайно після переходу Мазепи до шведів розпочато підготовку до обрання нового гетьмана. Ще в жовтні 1708 р., коли Мазепа хворів, Петро намітив був наступника йому в особі Стародубського полковника Івана Скоропадського. Це був один із видатних полковників і однодумець Мазепи, що користався його повним довір'ям. Випадково він був відрізаний зі своїм полком від Мазепи, оточений московським військом і не мав іншого виходу, як засвідчити свою лояльність Петрові. Петро не довіряв Скоропадському, але не мав іншого кандидата на гетьмана. Спочатку він хотів був запропонувати Данила Апостола, полковника Миргородського, але той був з Мазепою в шведському таборі. Мати за гетьмана якусь невідому, другорядну особу Петро не бажав, і тому знову мусів зупинитися на Скоропадському.

Перед обранням нового гетьмана вжито різноманітних заходів для дискредитації Мазепи: його «персону» виставили на глум у Глухові, і кат зірвав з неї ордени, а герб та шаблю поламав. Після того «персону» повішено. Того ж дня у Глухові в присутності царя, членів московського уряду, нового гетьмана Скоропадського та старшини українське духовенство з митрополитом Йоасафом Кроковським на чолі оголосило прокляття Мазепи. На другий день цар видав маніфест, що оголошував Мазепу «боговідступником». З аналогічними посланнями звернулися до пастви інші українські ієрархи. В Москві проголошено Мазепу зрадником і 12 листопада 1708 р. виконано такий самий обряд церковної клятви – анафеми, при чому обряд цей виконував Мазепин друг, «місцеблюститель» патріаршого престолу, Стефан Яворський. Усе це мало великий вплив на широкі маси населення, тим більше, що в агітації згадувалося, що Мазепа хотів передати церкви протестантам або уніатам.

«Всі засоби терору, психічного і фізичного: пропаганду, обіцянки, погрози, цивільні церемонії й церковні обряди, зневагу і знущання, кари й найжорстокіші тортури і страти, меч і вогонь, – все кинула Москва в 1708 р. проти гетьмана Мазепи та його однодумців, а заразом і проти всіх прагнень українського народу до волі й незалежності», – такими словами характеризує О. Оглоблин стан України в кінці 1708 р.

Україна була поділена на дві частини: одну – меншу – окупувало шведське військо, а друга – більша – перебувала під владою гетьмана Скоропадського, фактично – Москви. Справдились побоювання Мазепи: терен війни перенесений був на Україну.

Непідготовлена заздалегідь людність зустрічала шведську армію, як взагалі зустрічають окупантів: здебільшого вороже. Розташувавшись на зимові квартири, шведи вимагали продуктів, фуражу. Це викликало опір серед населення, а на опір шведи відповідали репресіями. До цього треба додати постійну, вперту агітацію московських агентів та терор супроти тих, кого московський уряд вважав «мазепинцями». Зима була надзвичайно сувора і шведська армія терпіла від браку помешкань і одягу, що викликало хвороби. Шведам доводилося з боєм брати Пирятин, Смілу, Веприк, Зіньків, які не впускали їх до себе.

Становище Мазепи погіршувалося. Багато старшин втекло до Петра (Д. Апостол, полковник Миргородський, генеральний хорунжий І. Сулима, компанійський полковник Г. Галаґан, Корсунський – А. Кандиба та інші. Це деморалізувало рядове козацтво, що також розбігалось. Залишилися неповні сердюцькі та компанійські полки. Спроби шведів поширити терен війни на схід, на Слобідську Україну, були невдалі. Шведи плюндрували міста, села, знищили Краснокутськ, Городню, Коломак, Котельну, Мурафу, Колонтаїв, Олешню. Наслідки для них були фатальні: почалася проти шведів партизанська війна.

На партизанські дії шведи відповідали репресіями, які викликали ще більший спротив населення. Таким чином сили шведської армії витрачалися на боротьбу з народом, на допомогу якого розраховував Карл XII, ідучи походом в Україну.

Мазепа ввесь час провадив широку дипломатичну діяльність. Він властиво був позбавлений можливості вести військові акції: провід був у руках Карла XII, а крім того українського війська було небагато. Мазепа намагався створити антимосковську коаліцію з Туреччини, Криму, Молдавії, Валахії, Трансільванії, донських козаків, кубанських черкесів, калмиків, казанських татар, башкирів. Це, за словами О. Оглоблина, «був епохальний план подолання московської могутності, утворення непереможної греблі проти московського імперіалізму».

Мазепа – і тільки він один – міг створити цю коаліцію, бо він добре знав московський імперіалізм і мав досвід у західноєвропейській політиці. Він розумів, що поневолені народи були дійсними ворогами Москви, а не шведи і не поляки, з якими вона могла порозумітися. Йому було ясно, що шведська армія, виснажена і відрізана від своєї бази, не зможе сама подолати московську армію, забезпечену людськими й матеріальними резервами. Тому він сподівався підняти проти Москви Туреччину та Крим, а також Запоріжжя та дончаків з Некрасовим на чолі. Гетьман розсилав довірених людей (Д. Горленка, К. Мокієвського, В. Чуйкевича, Ф. Мировича, Ф. Нахімовського та ін.) до різних держав, але практичні наслідки з того були невеликі: Туреччина і Крим вичікували і, обіцяючи участь, відтягували акцію; Станіслав Ліщинський розпочав невдало похід і затримався на Поділлі. Наслідками цих переговорів була, з одного боку, можливість після Полтавської катастрофи знайти захист в Туреччині, а з другого – зорганізувати Прутський похід у 1710 р.

Найбільшим дипломатичним успіхом старого гетьмана було приєднання 8.000 запорожців з кошовим Костем Гордієнком на чолі. Це було великою подією: протягом всього гетьманування Мазепи Запоріжжя стояло в опозиції до гетьманського уряду. В березні 1709 р. Запорізька Рада вислала до Мазепи та Карла XII делегацію. З королем був підписаний договір, за яким Запоріжжя пристало до шведсько-українського союзу, а він зобов'язався не укладати миру з Москвою, поки не визволить Україну та Запоріжжя з-під московської влади. Це був тріумф політики Мазепи. Успіх її позначився негайно: укладено військову угоду з Кримом, і Мазепа дістав 8.000 першорядного війська; наслідком були також протимосковські повстання в Полтавському полку та в частині Слобожанщини. Між Ворсклою і Ореллю діяло 15.000 повстанців. «Здесь большой огонь розгорается», – писав генерал Ренне Петрові в березні 1709 р.

Відповіддю на приєднання запорожців з кошовим Гордієнком до Мазепи було знищення Запоріжжя. На початку березня 1709 р., за наказом Москви, прибули до Запоріжжя козаки з полку Данила Апостола і почали провадити агітацію проти Гордієнка. Але місія їх не вдалася і вони ледве втекли. Тоді у травні 1709 р. з'явилось на Січ російське військо під командою полковника П. Яковлева та компанійського полковника Г. Галаґана, яке зруйнувало її. Меншиков, головний ініціатор зруйнування Січі, писав Петрові: «живьем взято старшини й казаков с 300 человек», яких наказав він «по достойности казнить». Кошовий отаман Степаненко писав гетьманові Скоропадському: «голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано і інші тиранські смерті завдано, мертвих із гробов многих не тилко товариства, но і чернецов одкопувано, голови оним утинано, шкури луплено і вішано». Січові будинки спалено, взято артилерію, амуніцію. Зруйновано також Переволочну, запорізьку фортецю над Дніпром біля гирла Ворскли та флот. Після того російське військо спустилося Дніпром наниз і там хапало й нищило запорожців, що пішли на промисли, не знаючи навіть про події на Україні. В Москві тріумфально відзначили знищення «розбійницького гнізда».

Жорстоке зруйнування Запоріжжя викликає різні спроби пояснити його мотиви. У всякому разі, не можна казати про потребу знищення Січі та загального вимордування запорожців включно з промисловцями у Дніпрових плавнях, знущання з похованих покійників. Масово вигублено тих запорожців, що з тих або інших причин не пішли з Гордієнком до Мазепи. Пішли з ним тільки 8.000 чоловік, решта не поділяла його ставлення до Мазепи і не пішла. Якраз вони були в нелюдський спосіб закатовані. Причина була інша: Запоріжжя було головним джерелом, осередком вільнолюбних прагнень українського козацтва, і Петро використав нагоду, щоб знищити цього найстрашнішого ворога. Сповнилися передбачення запорожців – що коли москалі виженуть запорозьке військо з Січі, то «на вічні часи всі українські люди будуть Москві невольниками, чого давно держава Московська бажає».

Розгром Запоріжжя справив гнітюче враження в Україні. Населення різних сіл знову почало відходити від Мазепи та шведів, чому сприяло вороже ставлення до шведів. Зима була люта, шведи дуже терпіли від холоду і втратили багато коней. Допомога не приходила: польський король Станіслав Ліщинський зі шведським генералом Крассав затрималися на Поділлі в боротьбі з московським військом. Шведські війська Крассава примушені були відступити до Висли. Турки і татари вичікували дальшого розвитку подій і не спішили на допомогу шведам. Карл XII вирішив дати генеральний бій під Полтавою.

Полтава мала велике значення для ходу кампанії. Вона стояла на схрещенні шляхів із Запоріжжя, Криму, Туреччини, Правобережної України, Дону, Московщини. Хто володів Полтавою, володів Південним Лівобережжям. Крім того в Полтаві були великі запаси харчів, фуражу, одягу, які зробив ще Мазепа. Проте, Полтава визнала владу Скоропадського, і в ній стояла велика московська залога, яку Петро все збільшував. Спроби взяти місто штурмом або облогою були невдалі. Карл ХП вирішив закінчити справу генеральним боєм.

Сили противників були нерівні. Петро мав разом з українськими полками Скоропадського понад 50.000 вояків з 72 гарматами. У війську Скоропадського був повернений із сибірського заслання Білоцерківський полковник Семен Палій, тепер в ранзі полковника Охочекомонного полку. Користі від Палія не було, але він стояв на видному місці, на коні, як символ колишньої слави. Українські полки не брали безпосередньої участи в бою, служачи резервом для діючої частини армії. Шведів було не більше як 25.000, а більша частина їх артилерії загинула під Лісною. Крім того бракувало набоїв, запаси яких залишились в Батурині. Військо було втомлене суворою зимою та безнадійністю загальної ситуації. За шведською славетною армією не стояло резервів. Вона була відрізана від батьківщини, стояла на чужій території, оточена ворожим населенням. В таких умовах тільки чудо могло врятувати шведів, і вони вірили в чудо, в щасливу зірку свого короля. На лихо, легковажний і необережний Карл XII за кілька днів до бою поїхав оглядати форпости і був тяжко поранений в ногу.

Шведська армія опинилася між двох вогнів: Полтава – з одного боку – і велика московська армія – з другого. Карл XII сподівався розпочати бій 29 червня, але дістав повідомлення, що Петро почне наступ 28 червня. Тоді він вирішив почати бій 27-го, передавши командування генералові Реншільдові. Короля привезли на поле бою на ношах. Війська Мазепи та запорожці, розташовані біля с. Пушкарівки – з одного боку – не давали можливості полтавській залозі приєднатися до московської дійової армії, а з другого – захищали шведську армію від обхідного маневру ворожих військ.

На світанку 27 червня шведи почали наступ на земляні укріплення, але, не зважаючи на хоробрість, здобути їх не змогли. Карл XII вирішив обійти ці укріплення – і знову зазнав невдачі. Втраті були дуже великі і це примусило шведів відступити до Будищенського лісу, щоб перешикуватись там. О 9-й годині ранку почався рішучій бій, в якому перевага виявилась на боці московських сил. Артилерія засипала шведів дощем ядер, відповідати на який шведи не могли, і тому кинулися в рукопашний бій. Але їх спіткало нове нещастя: гарматне ядро розбило ногу Карла XII. Він знайшов у собі сили сісти верхи, але коня під ним забито. Король упав на землю і його винесли непритомного з бою. Це викликало серед шведів паніку. Страшним натиском та ураганним вогнем артилерії московське військо примусило їх відступити, залишивши табір та масу полонених. За ці вісім годин перевернулася сторінка історії: сталася найбільша катастрофа в історії не тільки України, а й всієї Європи.

Перемога Петра І була несподівана навіть для нього самого. На полі бою залишилося 10.000 шведів забитими: в полон взято 3.000 і з ними фельдмаршала графа Реншільда і першого міністра графа Піппера. Дісталися до рук переможців велика здобич та архів. Московське військо втратило забитими та пораненими коло 4.500 чоловіка.

Сп'янілий успіхом, Петро І на деякий час забув про те, що не вся шведська армія в його руках. Користаючи з цього, Карл XII, Мазепа і кілька старшин, Гордієнко з запорожцями та рештки шведської армії відступили на південь. 30 червня вони дійшли до Переволочної, сподіваючись переїхати човнами Дніпро і податися до Криму. Але виявилося, що під час розгрому Переволочної знищено майже всі човни. Тільки Карл XII, Мазепа з почетом та невелика частина війська встигли переправитися на правий берег Дніпра. Решта шведського війська, під командою генерала Левенгаупта, здалася Меншикову, який гнався за ним з кіннотою. В полон дісталося ще 16.000 шведів з 28 гарматами. Фактично армія Карла XII перестала існувати.

Фатальну роль відіграв в історії походу Карла XII на Україну Левенгаупт, програвши під Лісною, чим по суті була перерішена доля походу. Він здався в полон з 16.000 війська, славетною піхотою Карла XII тоді, як ще не була виключена можливість перемоги над значно меншою чисельно кіннотою Меншикова та козаками Скоропадського.

Величезна література присвячена Полтавській катастрофі. Російські, українські, а останнім часом шведські історики писали і пишуть про цю подію, по-різному її висвітлюючи. Але безперечне одне: вона поклала межу в історії Московської та Української держав. Полтавська катастрофа, за словами М. Грушевського, «дала царству Російському не тільки рішучу перемогу в Східній Європі, але пхнула його на стежку імперіалізму, екстенсивної політики, нових завоювань і прилучень на цілі століття». Для України це була колосальна катастрофа. Визвольні плани її зруйновані. Але ім'я Мазепи залишилося для дальших поколінь символом боротьби за незалежність України.

6 липня 1709 р. Мазепа і Карл XII були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. З Мазепою були тільки Орлик з родиною, Ломиковський, Войнаровський, Горленко, Мирович, Герцик, Гордієнко і ще кілька старшин.

Гетьман прибув до Бендер уже зовсім хворий і не вставав з ліжка. Сили шведів не були вичерпані: Карл XII чекав нових військ із Швеції і хотів продовжувати війну з Петром. Мазепа вірив у можливість укласти коаліцію держав для боротьби з Москвою.

21 вересня 1709 р. в Бендерах упокоївся Іван Мазепа. Поховано гетьмана спочатку біля Бендер, а пізніше перенесено його останки до монастиря в Галаці. З ним зійшов зі світу один із найвидатніших діячів України, людина виняткових адміністративних та дипломатичних здібностей. Він прагнув створити з України незалежну державу західноєвропейського типу, з абсолютною владою правителя — гетьмана чи князя. Україну хотів він піднести на високий рівень культури. Українська Колегія за його гетьманування була підвищена на рівень Академії. Пишні будови, блискучий стиль «мазепинського барокко» прикрашали не тільки Київ та Чернігів, але й інші міста. Багаті дари в монастирі розносили славу України та її гетьмана. Зла доля поставила його супроти Петра І, що також прагнув піднесення своєї держави і що в цьому двобою вийшов переможцем.

  1. Конституція Пилипа Орлика. Обмеження російським самодержавством української державності

Смерть гетьмана Івана Мазепи була новою катастрофою для України. Старий, хворий, прикутий до ліжка, пін залишався гетьманом до кінця, силою свого авторитету стримуючи групу українців, що подалася на еміграцію, від морального розкладу і впливаючи авторитетом свого ймення на молодого короля Карла XII.

По смерті гетьмана почався серед емігрантів неспокій. Він залишив великі скарби в золотих монетах, коштовностях, гетьманських інсигніях. Поки був живий гетьман, ніхто не цікавився природою та походженням цих скарбів, бо за старими традиціями гетьман не робив різниці між «приватом» і «фіском». Після його смерті постало питання: хто має їх успадкувати? Чи вони належать державі, як державний фонд, чи персонально гетьманові і мають перейти до його єдиного спадкоємця, небожа Андрія Войнаровського.

Спеціальна, так звана Бендерська комісія, що складалась з польського генерала Станіслава Понятовського, шведського канцлера Генріха Мюллера, камергера Клінгерштірна і радника фон Кохена вирішила, на підставі свідчення родича Войнаровського, управителя Мазепиних маєтків Бистрицького, що Мазепині скарби є його приватною власністю. Пізніше Бистрицький написав був листа Карлові XII, в якому засвідчив, що подав неправдиві зізнання. Але було вже запізно. Скарби дістав Войнаровський, і в значній мірі тим була визначена дальша доля еміграції, яка залишилася без ніяких засобів.

5 квітня 1710 р. обрано на гетьмана генерального писаря Пилипа Орлика. Це був один із найвидатніших діячів ХVІІ-ХVІІІ ст., самовідданий український патріот, який все життя присвятив боротьбі за незалежність України. Він походив із чеського роду, одна лінія якого подалася до Польщі. Він народився 1672 р. на Віленщині, вчився в Києво-Могилянській колегії і був учнем славетного вченого Стефана Яворського, що був пізніше «місцеблюстителем» патріаршого престолу в Москві. Орлик працював у Генеральній Військовій Канцелярії, де його пізнав й оцінив Мазепа. З 1700 р. став він генеральним писарем і одним із найближчих і найбільш довірених людей гетьмана. Він належав до нової формації Мазепиних співробітників, не зв'язаний з родовою старшиною (крім шлюбу з дочкою Полтавського полковника Герцика) і всім був зобов'язаний своїм здібностям та гетьманській ласці. Довгий час він єдиний був утаємничений в політичні плани Мазепи й залишився вірним йому до смерті.

Обрання на гетьмана в 1710 р. не було тільки почестю для Орлика воно було великим тягарем, тим більшим, що не дістав він нічого зі скарбів Мазепи і ввесь час повинен був витрачати власні гроші.

В день виборів Орлика (1710 р.) схвалена була державна конституція під назвою «Конституція прав і свобід Запорізького Війська». Основний пункт її — проголошення незалежності України від Польщі та Москви. Другим пунктом було встановлення козацького парламенту який мав скликатися тричі на рік. Крім Генеральної старшини до нього мали входити представники від Запоріжжя та по одному представникові від кожного полку

Козацький парламент обмежував владу гетьмана і робив з України конституційну державу. Карл XII підтвердив схвалену конституцію і став гарантом незалежності України. Ця конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної верстви України, та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, була «вікоповним пам'ятником української державно-політичної думки», – так характеризує Бендерську конституцію О. Оглоблин.

Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками може користатися гетьман. Конституція приділяла увагу також становищу міщан, посполитих та козаків – «людей убогих». В цілому була вона перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом і, за виразом О. Оглоблина, була «другою поразкою гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі».

До цього можна додати, що поява її негайно після Полтавської катастрофи може в значній мірі пояснити, чому саме плани великого гетьмана зазнали поразки: вона свідчить, що він не мав під собою твердого ґрунту, не мав середовища, на яке міг спиратися, не мав і тієї сили, яка могла б примусити всі середовища схилятися перед нею.

Гетьманування Пилипа Орлика пройшло поза Україною, але в боротьбі за її незалежність. Перші роки після Полтавської катастрофи Карл XII і Орлик присвятили широкій дипломатичній діяльності: Карл XII – у Царгороді, Орлик – в Криму, переконуючи Схід, що Москва – спільний ворог. 1710 р. був підписаний союзний договір між козаками і кримським ханом, яким він визнавав незалежність України і зобов’язувався не припиняти війни з Москвою без згоди гетьмана. Донські козаки мали залежати від гетьмана. Григорій Герцик, генеральний осавул, їздив на Кубань, до султана Кубанського та донських козаків з Некрасовим на чолі. Гірші наслідки мали переговори з поляками, які не погоджувалися передати Правобережжя Україні.

В листопаді 1710 р. Туреччина проголосила війну Московщині. В поході брали участь великі сили. Крім кримського хана, йшов його син. Кубанський султан. Метою походу було заволодіти Воронежем, де були корабельні, але цієї мети не досягнено. Татари забрали ясир і повернулись до Криму.

На початку 1711 р. вийшла на Правобережну Україну нова коаліція: Орлик, Гордієнко з запорожцями, польське військо під проводом Понятовського та Буджацький султан, також син Кримського хана. Союзники досягли Білої Церкви, але здобути її не змогли: буджацькі татари зрадили і, забираючи ясир та плюндруючи міста й села, пішли на свої землі. Орлик і запорожці примушені були повернутися до Бендер, до своєї штаб-квартири.

Року 1711 Петрова армія досягла Прута, але там її оточили татари, турки, поляки й українці. Становище Петра, здавалося, було безвихідне, але йому вдалося відкупитись. На підставі мирового договору Туреччина дістала Азов, а Петро І зрікся Запоріжжя та Правобережної України. Шведи не дістали нічого. Неясні вирази договору дали можливість по-різному його тлумачити, і Орлик доводив, що Москва повинна була уступитися з Лівобережної України. Туреччина розпочала нову війну з Москвою, але Петро знову відкупився, заплативши 100.000 «червоних» за те, що Туреччина признала йому права на Лівобережну Україну. Визнання Туреччиною в 1712 р. Орлика володарем Правобічної України не дало нічого: Правобережжям заволоділа Польща.

Року 1714 Орлик виїхав з Карлом XII до Швеції. Після того жив він то в Німеччині, то знов у Туреччині, в Салоніках. Все своє життя присвятив екзильний гетьман Україні, намагаючись переконати європейських діячів, яку велику небезпеку несе для Європи зміцнення Москви. Після закінчення Північної війни Московське царство перетворилося на Російську імперію із столицею на берегах Неви, Санкт-Петербургом. Ця імперія з самого початку виявляла імперіалістичні нахили, і жертвою їх стала Україна. Російська імперія вважала себе спадкоємницею Московського царства. Орлик намагався створити коаліцію європейських держав проти Росії – із Швеції, Туреччини, Криму. Особливі надії покладав він на Францію, король якої, Людовик XV, одружився з дочкою Станіслава Ліщинського. В проектах коаліції Орлик брав до уваги Гетьманщину, Буджацьку Орду, Січ, донське козацтво, астраханських та волзьких татар.

30-річна діяльність екзильного гетьмана не мала практичних наслідків, але він багато зробив в ідеологічному відношенні: поширив в Європі ідею незалежної України, потрібної для Європи, для європейської рівноваги проти щораз сильнішої Росії. Праця Пилипа Орлика і його сина, генерала французької армії Григора Орлика, була важлива і з іншого погляду: вони створили традицію мазепинців-емігрантів, апостолів Української Незалежної Держави, які довгий час лякали могутню Російську імперію.

Негайно після того, коли Петро І дізнався про перехід Мазепи до Карла ХП, він наказав обрати нового гетьмана. Вибір його зупинився на Івані Скоропадському. Це був один із найвидатніших полковників часів Мазепи, його щирий однодумець. Навіть обраний гетьманом, він ніколи не називав Мазепу «зрадником», як було прийнято в офіційній мові, а уживав назви «бувший гетьман» або «пан антецесор». Ці дрібні риски дають промовисту характеристику нового гетьмана та його моралі.

Іван Скоропадський, коли його обрано гетьманом, мав понад 60 років. Походив він з Правобережжя, але перейшов на Чернігівщину і зробив блискучу кар'єру завдяки своїм дипломатичним здібностям. В 1709 р. мав усі права вважатися за одного з найповажніших полковників. Таким чином, обрання його на гетьмана, проведене під тиском Петра І, було цілком нормальним, і, якщо не було б цього тиску, його однаково обрали б «вільними голосами» старшини, бо мав тільки одного суперника – Чернігівського полковника Павла Полуботка.

Гетьманування І Скоропадського (1708-1722 рр.) припало на період швидкого зростання могутності Московської держави, яка офіційно перетворилася в Російську імперію, і приниження Української держави.

Треба було багато такту, вміння лавірувати між тріумфуючим переможцем, який не приховував уже свого бажання остаточно знищити Українську державу і прагненням врятувати рештки державності.

Щоб уявити собі труднощі, які стали перед Скоропадським, треба познайомитися з листом російського князя Голіцина до канцлера Головкіна. Цей лист подає політичну програму російського уряду супроти України. «Задля нашої безпеки, – писав Д. Голіцин, – треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами. Треба, щоб у всіх полках були полковники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі їхні справи будуть нам відкриті».

Згідно з традицією Скоропадський після обрання звернувся до Петра І з проханням затвердити «статті». Цар відмовився, посилаючись на воєнні обставини. Після полтавської катастрофи Скоропадський знову звернувся до Петра з проханням підтвердити права та вольності України і ще з такими проханнями: 1) щоб українські козаки в містах залишалися під командою своєї старшини, а не московських офіцерів; Петро відмовив; 2) щоб повернули Україні гармати, що їх взято в Батурині, – відмовлено; 3) щоб московські воєводи не втручалися у внутрішнє управління України; 4) щоб не обтяжували населення постоями московських військ. Підсумок того всього був такий: український народ не отримав нічого.

Натомість Петро І призначив стольника Ізмайлова, брутальну людину, міністром при гетьмані і дав йому дві інструкції – таємну і явну. В таємній інструкції наказував міністрові-резидентові стежити за гетьманом, прислухатися до розмов старшин та козаків і про все доносити. Гетьманську столицю перенесено до Глухова, на самий кордон з Московією.

Незабаром Ізмайлова відкликано і призначено на міністра-резидента Протасьєва, який своєю брутальністю перевищував Ізмайлова.

Петро обіцяв амністію старшині, що повернеться від Мазепи, але після полтавської перемоги цю амністію скасував. Чуйкевича, Максимовича, Зеленського, Кандибу, Кожуховського, Гамалію та інших «мазепинців» заслано до Сибіру, а маєтки їх конфісковано. Не рахуючись з правами України, Петро сам призначав полкову та сотенну старшину. На полковників Стародубського, Чернігівського, Ніжинського були призначені москалі. Призначав він на різні посади сербів, німців, волохів; роздавав маєтки, конфісковані у «мазепинців», росіянам та іншим чужинцям. Призначені поза гетьманом, усі ці люди не рахувалися з ним, а визнавали тільки владу царя. Вони переселяли з Московії кріпаків і тим вносили кріпацтво, якого в Україні не було. Жодні скарги на них не мали наслідків. Так, на полковника Гадяцького призначено серба Милорадовича; на полковника Прилуцького – Гната Галагана, який допоміг зруйнувати Січ; на полковника Новгород-Сіверського – колишнього священика Лісовського. Багато українців також, минаючи гетьмана, діставали посади та маєтки безпосередньо від царя. Значення та влада гетьмана сходили нанівець, руйнувалася система державної влади Гетьманщини.

Петро вживав усіх заходів, щоб ослабити Україну. Десятки тисяч людей – козаків та посполитих – виряджалося на спорудження фортець, копання каналів біля Ладозького озера (тому такі примусові роботи називали в Україні «канальськими»), будування нової столиці Санки-Петербурґу на фінських болотах, тяжкому, особливо для українців, кліматі. Вони ж будували укріплення над Каспійським морем, над Тереком, на Кавказі, копали канал між Волгою і Доном, коло Царицина. Кожного року, на місце померлих, покалічених козаків, висилали нових – і знову тисячі їх умирали з холоду, голоду та епідемій, а додому верталися каліки. Тяжко підрахувати, скільки втратила Україна своїх людей, своєї молоді. На ладозьких каналах загинуло 30% усіх, що там працювали. Мабуть, не буде помилкою поширити цей обрахунок на загальну кількість усіх працівників. До цього треба додати вислання козаків на війну з Персією. 1721 р. – під Дербент, а особливо в так званий Гилянський похід, де загинуло їх величезне число не від куль, а від хвороб. За офіційними відомостями в 1725 р. з 6.800 козаків тільки 646 повернулося додому.

Одночасно, коли козаки та посполиті гинули на роботах, їхнє господарство руйнувалося: йшла реквізиція коней, волів, збіжжя, а по селах стояли російські полки на повному утриманні населення. Наслідком цієї політики Україна за 20 років після упадку Мазепи збідніла. Це стали помічати навіть московські воєводи, які перекидали один на одного відповідальність за зубожіння. Ця політика мала й моральний наслідок: протягом 20 років козаків уживали як звичайних чорноробів, і козацький, військовий дух їх почав підупадати. На це скаржився в 1735 р. фельдмаршал Мініх.

Українська старшина бачачи, як політичний провід виходить з її рук, щоб зберегти своє становище, звертає увагу на економічний стан: поширює земельні посілості, забезпечує себе робітними руками, включається в торгівлю.

Торговельні інтереси наприкінці XVII і на початку XVIII ст. зв'язували Україну з Польщею, Німеччиною та Туреччиною, а не з Московщиною. Петро І вирішив спрямувати українську торгівлю на Московщину, і тому з 1701 р. лише туди наказано було вивозити деякі продукти; року 1711, коли завойовано Ригу, дозволено вивозити продукти до Риги; року 1714 додано дозвіл вивозити й до Петербургу. Всі ці обмеження дуже гальмували експорт. Ще гірше було з імпортною торгівлею: Петро примушував купувати певні товари на російських фабриках і забороняв ввозити їх з-за кордону. До цього треба додати регламентацію торговельних шляхів, якими треба було везти товари, і тяжку митну політику. Все це руйнувало українську торгівлю.

Деморалізація дедалі більше охоплювала вищі верстви суспільства. Гетьман втрачав свій авторитет, і не тільки чужинці, але й українці, звертаючись до московських бояр, виходили цим брудним шляхом на поверхню життя – здобували вигідні посади і маєтки. Гетьман не почував себе в силах вести з ними боротьбу. Російське начальство охоче приймало скарги на українську старшину та на самого гетьмана, і Петро І цинічно грав роль «захисника» гнобленого старшиною народу.

Року 1722 засновано так звану Першу Малоросійську Колегію (1722-1727 рр.) із шістьох московських старшин з президентом-бриґадиром Степаном Вельяміновим на чолі. Вона мала приймати від населення скарги на українські суди.

Таким чином Малоросійська Колегія позбавляла гетьмана навіть тієї влади, яка йому залишалася. Старий гетьман І. Скоропадський пробував був протестувати, але марно. Він не переніс численних принижень і знущань з боку російських чиновників і незабаром – 3 липня 1722 р. – помер.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]