2. Зародження та еволюція проукраїнських племен

На останньому етапі існування Великої Скіфії на території сучасної Польщі поміж Віслою і Одером та в басейні Західного Бугу утворилося племінне об’єднання пшеворської культури (II ст. до н.е. – IV ст. н.е.). До його складу входили германські племена лугіїв і слов’янські племена венедів. Венеди – перша назва слов’ян. Слов’ян під такою назвою згадували в своїх творах старогрецькі та староримські письменники – Геродот, Софокл, Тацит, Птолемей та інші. На початку н.е. венеди мешкали поміж Одером і середнім Дніпром.

Майже одночасно з пшеворською культурою формувалась і зарубинецька культура (III ст. до н.е. – II ст. н.е.). Спочатку вона займала територію Середнього Подніпров’я, частину Правобережного Полісся. Тут мешкали праукраінські племена. У складі зарубинецького племінного об’єднання поряд із іншими слов’янськими народами беруть свій початок і українці.

Приблизно на I ст. н.е. зарубинецькі племена досягли такого високого рівня розвитку та етнічної визначення, що почали виділятися із племінного об’єднання венедів. З часом це призвело до їх занепаду. Так утворились племена склавинів і антів. Склавини проживали в основному за межами України в межиріччі Дністра і Дунаю. Анти у середини IV ст. вже мали велике державне об’єднання, яке в період розвиту займало лісостепову зону він Дону до Румунії і далі на Балкани.

Чеський історик Любар Нідерле вважав антів за волинян, а російський історик В. Ключевський – за дулібів, тобто за слов’ян. Слов’янами антів вважав і О. Шахматов, а М. Грушевський називав антів предками українців.

Союз антських племен у різні часи об’єднував поліетнічне населення. До нього входили як слов’яни, так і неслов’янські племена. Проте етнічну основу союзу становили жителі лісостепу України, нащадки зарубинців. На думку того ж О. Шахматова, анти розмовляли мовою близькою до мови Київської Русі. У VII ст. назва «анти» остаточно зникає, а її замінює назва «слов’яни».

3. Східні словяни в давнину: суспільна і політична організація

Професор Валерій Семененко вказує, що з 15 відомих великих племінних об’єднань VII-VIII ст., більша частина пов’язана з територію сучасної України. Це такі племені об’єднання: поляни, бужани, волиняни, деревляни, сіверяни, дуліби, уличі, тиверці, білі хорвати.

На думку радянського археолога Олександра Спіцина, археологічні пам’ятники дають можливість чітко окреслити ареали розселення східнослов’янських племен, а також звести східнослов’янські племена до 3-х груп:

1. Новгородські словени, кривичі;

2. Радимичі, в’ятичі, частково сіверяни;

3. Поляни, волиняни, деревляни, дреговичі.

Основною суспільної організації східних слов’ян в давнину були рід і плем’я. Рід – це велика родина, яка мешкає в своєму дворищі у відокремленій оселі, має спільне майно, пов’язана між собою кровними узами та спільними інтересами. Рід має свої традиції, шанує предків і виховує молоде покоління. Умовно рід можна зобразити схематично так:

Рід → родини (середні за віком)

→ родини (молоді за віком)

Суспільна еволюція східних слов’ян в давнину умовно виглядає так: Родина - рід - плем’я - племені об’єднання.

Суттєвою рисою суспільного ладу східних слов’ян VII-VIII ст. була наявність сільської (територіальної) общини – «миру», «верві» - як союзу індивідуальних господарств (малих сімей), у власності яких знаходилося житло, а також знаряддя і продукти праці. Водночас у рамках територіальної общини існувала колективна власність на землі, які періодично перерозподілялися між окремими родинами.

Склад родин, що входили до територіальної общини, їхня майнова неоднорідність, а також захоплення багатими родинами прилеглих до общини земель призводили до подальшого соціального розшарування в общині. Поступово оформлювалася приватна власність у заможних членів общини. Це формувало соціальну верхівку суспільства, яка присвоювала собі право збирати серед членів общини частину продуктів на загальні потреби общини і розпоряджатися ними. Згодом цей феодальний звичай перетворився у регулярний збір данини на користь феодалів. Місцем проживання феодалізуючої знаті («луччіх людей») у VIII-IX ст. були укріплені «гради».

Приблизно в VI-VIII ст. виникли великі племенні об’єднання – союзи племен. Передусім, такі процеси відбулися на землях полян. Вони були породжені розвитком торгівлі.

Союзи племен були вже етнополітичними об’єднаннями, своєрідними протодержавами. З часом у VIII-IX ст. вони еволюціонували у значно ширші і дещо чіткіше політично окреслені об’єднання «союзи союзів», «надсоюзи». Тогочасні арабські джерела розповідають про три з них:

1. Куявія – це київська (полянська) земля з центром у Києві;

2. Славія - це землі ільменських племен, де головним містом з X ст. був Новгород;

3. Артанія – це землі Рязані, Чернігова, Тмутаракані та інші.

4. Виникнення Руської держави.

Наприкінці V ст. було засновано Київ. Він став центром політичного та економічного життя полянських та інших східнослов’янських племен. Саме поляни були тим ядром, довкола якого згодом об’єдналися інші східнослов’янські племена в єдину Київську державу. Формування державності у східнослов’ян відбувалося протягом VIII-IX ст. Процес політичної консолідації східних слов’ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої відносно єдиної Руської держави з центром у Києві. Під владою Києва об’єдналися два великих слов’янських політичних центри – Київський і Новгородський. За літописом це сталося 882 р. Ця дата вважається роком утворення Руської держави, а її першим князем став Олег.

Виникнення Руської держави з центром у Києві було закономірним наслідком внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян. Процес їхньої політичної консолідації зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною, етнічною, культурною спільністю східних слов’ян тощо. На думку М. Грушевського два чинники виявилися вирішальними у державотворчих прагненнях східних слов’ян: війна і торгівля.В племінних союзах, які утворювалися, перш за все, для війн і оборони, великого значення набував військовий ватажок. Він обирався з числа досвідчених і вправних вояків племені. Військовий ватажок витіснив на задній план інших старійшин («луччіх людей»). З сильних і хоробрих воїнів, які постійно брали участь у військових походах, формувалася княжа дружина. Військові ватажки і його дружинники забирали собі більшу і кращу частину здобичі. Тоді ж спостерігається існування і боротьба первісних демократичних закладів народні збори – віче і ради старійшин та військової демократії. Вона характеризувалася тим, що поступово народні збори перетворювалися на збори воїнів, які підтримували, перш за все, свого ватажка. Останній здобував все більше влади за рахунок інших старійшин. Так ішов процес перетворення органів суспільного самоврядування на державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління – князівство. В князівствах органи суспільного самоврядування згодом трансформувалися в органи панування. Цим самим завершувалося оформлення державного ладу, важливою ознакою якого була поява особливої, несумісної з інтересами населення, відокремленої від нього публічної влади, що володіла спеціальним апаратом управління і поширювалася на окрему територію. Військовий ватажок великого союзу племен ставав управителем – князем, – титул якого був спадковим. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників. Торгівля також відіграла вирішальну роль, тому що полянськими землями по Дніпру проходив важливий тоді торгівельний шлях «із варяг в греки». Досить часто племена знать виступала як великі купці. Вона була зацікавлена в подальшому розвитку торгівлі, бо мала з цього значні прибутки. Розвиток торгівлі могла забезпечити лише централізована держава з єдиними законами і апаратом управління. У процесі формування давньоруської держави можна простежити 4 етапи :

1. Княжіння східних слов’ян;

2. Утворення первісного ядра давньоруської державності – Руської землі;

3. Формування південного та північного ранньодержавних утворень;

4. Об’єднання цих утворень в Руську державу з центром у Києві.

У своєму розвитку Руська держава пройшла 2 основних етапи:

1. Кінець IX-XI ст. Київська Русь була ранньофеодальною державою, де відбулося становлення феодального суспільно-політичного ладу. Тут завершився процес складання політичної єдності Русі, встановленні державні кордони, утворено і вдосконалено апарат влади. Наприкінці Х – перший половині XI ст. Русь-Україна вступила у період свого розквіту. У другій половині XI ст. проглядається тенденція до феодальної роздробленості.

2. Кінець першої третини XII ст. до розпаду Русі.

Це етап феодальної роздробленості Руської держави (України-Руси).

5. Діяльність перших князів Київської держави (Олег, Ігор, Ольга, Святослав)

Великий князь київський Олег (882-912 рр.)

Утвердження Олега в Києві 882 р. стало вирішальним кроком на шляху державного будівництва східних слов’ян й мало надзвичайно важливі політичні наслідки. Це був перший на Русі двірцевий переворот, внаслідок якого було скинуто місцеву династію Києвичів, а владу захопив варяг-чужинець. З приходом Олега руську Північ в особі Новгорода було об’єднано з руським Півднем в особі Києва, який проголосили столицею Руської держави. Якщо до Олега Руська земля була федерацією племен, то з цього моменту вона стала на шлях централізованої держави із самодержавною формою правлення. Олегові вдалося підкорити 11 східнослов’янських племених об’єднань (поляни, деревляни, сіверяни, радимичі, в’ятичі, хорвати, дуліби, тіверці тощо). Збирання і консолідація руських земель здійснювалася силою. Приєднані землі відразу одержавлювалися за рахунок впровадження системи данини, судочинства та адміністрації. Насильно створене нове державне об’єднання не стало міцним й організаційно завершеним. Могутні племені союзи намагалися зберегти автономію, щоразу піднімаючі повстання.

Великий князь київський Ігор (912-945 рр.)

Наступником Олега став на київському престолі син Рюрика Ігор. Князювання Ігоря мало чим відрізнялося від Олегового. Він продовжує об’єднання руських племен. Так непокорніх деревлян і уличів, які не хотіли йому сплачувати данину, він підкорив за допомогою зброї. Ігор приєднав до Київської держави велику територію між Дністром і Дунаєм. У часи князя Ігоря відбулася певна консолідація Руської держави. Під його владою було вже 20 «світлих князів» руських, які вважалися його намісниками. Великого значення набуває збір данини з підкорених племен, який починався в листопаді і продовжувався аж до квітня. Цим актом київський князь засвідчував політичну та економічну зверхність над підлеглими.

Велика княгиня київська Ольга (945-964 рр.)

Після вбивства деревлянами князя Ігоря залишився малий син Святослав. Правління державою перейшло до його вдови Ольги. Вона стала повноправною княгинею-правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де вибухали повстання проти центральної влади. Протягом 20 років Ольга правила мирно й тихо, надаючи дипломатичним крокам вирішальну роль в розв’язанні проблем. За княжіння Ольги політична структура Київської Русі набула більш чітких обрисів. У порівнянні з часами Олега держава Ольги стала консолідованішою. Формується адміністративна система, організовуються опорні пункти князівської влади в землях племенних княжінь, регламентується розмір данини – переважно у формі полюддя. Отже, далекоглядні й цілеспрямовані дії Ольги мали вирішальний вплив на процес одержавлення племенних княжінь, перетворення їх земель на державну територію Київської Русі, що стабілізувало внутрішню ситуацію. Ольга закладала нові міста, села, погости і призначала в них правителів. Вона об’їхала всю державу. Ольга була першою, хто спробував ввести порядок щодо данини та оподаткування людності. Так данина було поділено на три частини: дві йшли до Києва, а третина – на Вишгород, місто Ольги. В цьому видно намагання виводити ідею поділу між державами прибутками і власністю княгині. І, нарешті, Ольга прийняла християнство, дата якого ще й досі дискутується (955 р.).

Великий князь київський Святослав (964-972 рр.)

Наступником Ольги став її та Ігоря син Святослав. Він воював протягом усього свого правління, і його походи охоплювали грандіозну за масштабами територію Східної Європи та Західної Азії. Святослав зовсім об’єднав східнослов’нські племена в одній державі, поширив владу на в’ятичів, фінські племена Волги і Оки, у 965 році знищив могутній Хозарський каганат, що свого часу обкладав даниною східнослов’янські племена. Тепер безпосередній шлях на Схід було відкрито, і можна було зав’язувати нові торговельні зносини. До 969 р. Святослав реорганізував управлінческу систему. Проте військова політика князя Святослава значно ускладнила політичну ситуацію в Київській державі. Князь вважав своїм головним завданням зміцнення військової могутності держави, натомість мало переймався проблемами внутрішнього життя країни. Численні військові походи постійно відволікали людей від господарських справ та коштували чималих матеріальних ресурсів. Матеріальні витрати катастрофічно позначилися на економічному житті держави, погіршилася демографічна ситуація. Поширилися відцентрові сили в племінних землях. Антихристиянський терор Святослава теж не сприяв нормалізації становища. Унаслідок цього почався розпад Київської держави та посилення в ній варязького елемента. Ситуація погіршувалася численними набігами печенізьких орд та постійним втручанням в київські справи Візантії. Після загибелі Святослава не залишилося ні спільної централізованої влади, ні державної єдності.Таким чином, дбаючи про зміцнення своєї влади, захист території, перші київські князі виходили не з ідеї створення могутньої держави (їх політична свідомість ще не сягала такого рівня), а передусім намагалися приростити свої багатства. Адже київський князь був найзаможнішим купцем, його залоги збирали данину, силою забезпечували порядок.

Водночас Русь другої половини X ст. мала, хоча й обмежені, але стабільні ознаки державної організації:

1) інкорновано до її складу основні східнослов’янські землі (початок XI ст. S 1.1 млн. кв. км, населення 4,5 млн.);

2) регламентовано данину, створено державний апарат у київських дружинників;

3) діяло усне звичаєве право (звід норм під назвою «Закон Руський»);

4) існувала стратегія зовнішньої політики, зорієнтована на Візантію;

5) рівень консолідації доволодимирової Русі був недостатнім, а управління нею було малоефективним.

6. Політичний устрій України – Русі доби Київської держави

Київська держава за формою правління вважалася ранньофеодальною монархією, де не було чіткої центральної влади. У ІХ-ХІІІ ст. влада зазнала значної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна форма державності. Її суть була в тому, що княжа дружина була засобом примусу, управління, збору данини, захисту країни, тощо. Найсильніші загони дружинників було зосереджено в ядрі Київської держави – середньому Подніпрові. Стосунки між князем і дружиною були своєрідними: дружині не можна було наказувати, її треба було переконувати.

Княжа дружина складалася, в основному, з варягів-чужинців. Це означало, що в певний історичний період київські князі (Олег, Ігор) істотно залежали від настроїв і політичних уподобань чужинців. Уже княгиня Ольга у державних справах була більш незалежною від дружинників.

Правителі другої половини X ст. князі Святослав і Володимир діють як справжні дружинні князі. Уже дружина мусила до них прислуховуватись. Однак в епоху Володимира, дружинна форма правління почала відходити в минуле. Княжа дружина витісняється з політичного життя та апарату управління і виконує в основному військові функції.

У добу піднесення Київської держави (правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого) формується централізована монархія. Носієм монархічної влади був великий князь. Він був главою держави і мав надзвичайно великі повноваження. У військових і цивільних сферах йому допомагали численні помічники-підлеглі. Великого князя оточували «думці» – члени княжої ради з числа великих бояр.

У період феодальної роздробленості одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі вирішував тоді не великий князь, а найвпливовіші місцеві князі. Загальнодержавні рішення ухвалювали на князівських зібраннях.

Систему влади складали:

Князь – Боярська рада – Народне віче

На місцях державну владу уособлювали князі, які мали власні «столи» у землях, уділах і волостях. Як правило, це були сини Великого князя, або його родичі. Вони виконували ті ж функції, що і Великий князь, але в межах відведеної території. На місцях також відбувався процес поступового переходу від дружинної форми управління до дворсько-вотчиної. Згодом влада місцевих князів значно зменшується. Отже, політичний лад тодішньої України-Русі складали:

1) київський князь і київська знать;

2) військо;

3) влада і право.

7. Суспільний лад Київської держави (І половина ІХ – І третина ХІІ ст..)

Характерною особливістю було те, що диференціація суспільства була завершена на момент розпаду держави. На чолі суспільної піраміди був Великий князь. Нижче – княжа дружина (княжа дружина – це приватноправовий союз, збудований на спільності огнища і хліба, пана разом зі слугами). Княжа дружина виступала, як урядовий орган, де старші дружинники були урядовцями (бояри). Разом з боярами засідали «градські старці», які представляли місцеве населення.

Княжий двір був місцем ухвалення урядових рішень, його очолював дворецький. Він керував усіма справами княжого двору. Уже у ІХ ст. згадуються канцлери і покладники. Загалом княжа дружина ділилася на старших і молодших дружинників.

Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя. Урядовці відповідали тільки перед князем. Перше місце в князівській урядовій ієрархії належало канцлеру-печатнику, який відповідав за державну печатку, а також виступав зі складними дипломатичними дорученнями, виконував деякі військові функції.

Наступним головним урядовцем був тисяцький. У передкняівський період їх обирала людність, але згодом вони перетворилися на князівських урядовців. В окремих випадках, тисяцькі навіть заступали князя під час його відсутності.

Тисяцькі знаходились у великих містах. За тисяцькими ішли сотські, десятські. Усі вони мали військово-адміністративні функції, а почасти і фінансові.

Судові функції виконували княжі тіуни та посадники. Нижчі урядові судові посади – вирники, метальники, мечники, отроки. Це була верхівка суспільної піраміди.

Серед залежних верств населення Русі були смерди (селяни). Хоч смерди зберігали певну свободу від феодалів, в окремих випадках, вони потрапляли в їх цілковиту залежність. Так з числа смердів виділялися закупи. Закупи – це селяни, які у феодала взяли в борг якусь позичку. Досить часто зустрічалися рядовичі. Це смерди, що уклали з феодалами договір («ряд») на виконання якихось робіт. Ізгої – це селяни, яких вигнали з общини і які не мали права користуватися общинними землями та промислами. Найнижча соціальна верства – холопи (напівраби). Окреме місце посідали церковні люди – священики, монахи і всі ті, хто жив і залежав від церкви.