30. Боротьба пропольських, промосковських і протурецьких таборів в Україні (друга половина хvіі ст.)

Після розколу України на Лівобережну і Правобережну, починаючи з 1663 р., в кожній з цих частин обирали власного гетьмана. Вони були політично залежним від своїх закордонних сюзеренів. Правобережні гетьмани залежали від польського короля, а Лівобережні – від московського царя. В той же час гетьмани обох берегів Дніпра прагнули приєднати до себе протилежну частину українських земель.

Правобережні гетьмани

ПАВЛО ТЕТЕРЯ-МОРЖКОВСЬКИЙ (1663-1665 рр.)

Обраний на гетьмана Правобережної України Павло Тетеря походив з київської шляхти. Під час повстання 1648 р. він перейшов до Богдана Хмельницького, одружився з його дочкою і став одним із найближчих його співробітників. Був полковником Переяславським. Він мав зв'язки в Польщі і, діставши булаву, радив королеві об'єднати всю Україну. Король зробив останню спробу завоювати Лівобережну Україну. Велике польсько-українське військо, з татарами, дійшло до Глухова, все руйнуючи на своєму шляху, але Глухова не здобуло і вернулось на Правобережжя. Не вдалося й гетьманові Лівобережної України Брюховецькому приєднати Правобережжя. Тетеря, розбитий одним із ватажків-повстанців Дрозденком, покинув Україну і перейшов до Польщі.

Тим часом на Лівобережжі також ішла боротьба. Наказним гетьманом став Яким Сомко, брат першої дружини Богдана Хмельницького. Він був представником заможної старшини і проти нього були рядові козаки, що мали свого кандидата Василя Золотаренка, полковника Ніжинського, брата третьої дружини Хмельницького. 1663 р. в Ніжині зібралася «Чорна Рада», в якій взяли участь, крім козаків, міщани та селяни. На цій Раді обрано на гетьмана запорізького кошового отамана Івана Брюховецького. Сомка та Золотаренка страчено.

ПЕТРО ДОРОШЕНКО (1665-1676 рр.)

Після Тетері в 1665 р. на короткий час гетьманська булава опинилася в руках гетьмана Степана Опари, якого висунули татари. Але Генеральна Рада обрала на гетьмана полковника Черкаського Петра Дорошенка, онука гетьмана Михайла Дорошенка і з 1648 р. співробітника Богдана Хмельницького. Петро Дорошенко був «чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України», – так характеризував його. М. Грушевський.

Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської та польської влади і об'єднати її. А щоб досягнути цю мету, вважав за найкраще спертися на Туреччину та Крим. Султан обіцяв визнати Україну від Перемишля до Севська.

На початку Дорошенко мусів визнати польський суверенітет, бо в більших осередках України стояли польські залоги. Крім того треба було боротися з претендентами на булаву: полковник Брацлавський Дрозденко оголосив себе гетьманом. З великим напруженням Дорошенко здобув Брацлав. Кількість прихильників Дорошенка зростала. Основною силою його були сердюки – наймане військо.

Року 1666, користаючись з ослаблення Польщі внаслідок повстання проти короля, Дорошенко. За допомогою татар завдав польському військові під проводом Маховського нищівної поразки біля Брацлава. Польські історики порівнювали значення цієї поразки з розгромом під Жовтими Водами та Корсунем. Року 1667 Дорошенко з військом з 24.000 козаків та з кількома десятками тисяч татар обложив польську армію в Галичині біля Підгайців. Але запорожці, під проводом кошового отамана Сірка напали на Перекоп і татари, Дорошенкові союзники, уклали з поляками сепаратний мир. Дорошенко примушений був визнати підданство Польщі. Трохи компенсував його успіх на Лівобережжі року 1669, але новий наступ поляків звів той успіх нанівець, а обрання Многогрішного гетьманом остаточно захитало справу об'єднання України. Року 1668 Дорошенко на Раді склав умови турецького протекторату: звільнення України від Висли до Путивля.

У 1668-1669 роках гетьману Петрові Дорошенку вдалося знову об’єднати Правобережну і Лівобережну Україну під свою булаву.

Тяжкого удару завдали Дорошенкові запорожці, висунувши проти нього претендента на гетьмана – Петра Суховія, якого визнали татари. Цілий рік боровся Дорошенко з Суховієм. Ще гірше стало, коли в Умані проголосили гетьманом Уманського полковника, Михайла Ханенка. Боротьба з ним була дуже тяжка.

Року 1669 Дорошенко пробував домовитися з Польщею, використавши коронування нового короля, Михайла Вишневецького. Дорошенко вимагав автономії в межах воєводств: Київського, Чернігівського та Брацлавського і скасування унії. Тим часом Ханенко просив лише автономії для козаків. Польський уряд затвердив гетьманом Ханенка.

Почалася вперта війна з Польщею. На допомогу Дорошенкові прийшли турки з султаном. Року 1672 зайнято Поділля й укладено мирний договір в Бучачи: Польща зреклася прав на Поділля, яке стало турецькою провінцією, і на козацьку Україну, яка стала самостійною державою під протекторатом султана. Польща зобов'язалася платити Туреччині щороку контрибуцію – по 22.000 червінців. Бучацьку угоду польські історики вважають за найганебшу в історії Польщі. У 1673 р. польський гетьман Ян Собєський дав реванш, розбивши турків під Хотином, але Україна на ньому нічого не виграла.

Поділля і частина Галичини з Чортковом стали турецькою провінцією. Турки обертали храми на мечети, грабували міста, забирали людність у полон. Дорошенко дістав зруйновані Брацлавщину та Київщину, звідки населення тікало на Запоріжжя, Гетьманщину, Слобожанщину, обвинувачуючи його за те, що закликав турків і татар. Улюбленець народу, він утратив його любов і довір'я, не зважаючи на те, що завжди у внутрішній політиці рахувався з народом. Найближчим дорадником гетьмана був митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський, який перебував в Чигирині. Духом його «гетьман живе і Україна», – так характеризував митрополита тогочасний єпископ Львівський Йосиф Шумлянський.

Тим часом лівобережний гетьман Іван Самойлович намовив московський уряд використати ситуацію: війну поляків з турками, смерть короля Михайла Вишневецького та підготовку в Польщі до елекції нового короля – і розпочати війну з Дорошенком. Коли московсько-козацькі війська перейшли Дніпро, Черкаський і Канівський полки перекинулись на їх бік. Інші загони билися завзято, але сили ворога перемогли. У березні 1674 р. Самойлович скликав у Переяславі Генеральну Раду, на якій обрано його гетьманом обох боків Дніпра. Самойлович обложив Дорошенкову столицю Чигирин, але на допомогу прийшли турки та татари, і він повернувся на Лівобережжя.

Турки, татари, дорошенківські загони нищили на Правобережжі міста та села, які піддалися Самойловичеві і Ханенкові. Умань спалено, а все її населення вирізано.

Король Ян Собеський вирушив із своїм військом проти турків і зруйнував Брацлавщину. Тисячі людей знищено, забрано в полон. Хто був в силах – тікав. «Україна оберталася в пустелю, засіяну людськими кістками, наповнену руїнами й згарищами», – так характеризував Правобережжя дослідник доби гетьмана Дорошенка, проф. Д. Дорошенко.

Петро Дорошенко сам розчарувався у своїй політиці. До того ж залишився він без дорадника: 1675 р. помер митрополит Нелюбович-Тукальський. Дорошенко вирішив зректися гетьманства, передати булаву Генеральній Раді в Чигирині, а клейноди надіслав до Москви. На вимогу царського уряду він удруге здав гетьманство на руки Самойловича та Ромадановського і пішов на «почесне заслання»: спочатку був призначений за воєводу до В'ятки, а потім жив до смерті (1698 р.) в наданому йому селі Ярополчі під Москвою.

Так трагічно склалося життя одного з найвидатніших гетьманів який прагнув вибороти за всяку ціну незалежність України. Туреччина не допустила об'єднання України під владою Самойловича і поставила гетьманом знову Юрія Хмельницького.

ЮРІЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (ТРЕТЄ ГЕТЬМАНУВАННЯ) (1677-1681 рр.)

Юрій Хмельницький після свого зречення був ченцем, архімандритом з ім'ям Гедеона, якийсь час перебував у в'язниці в Мальборку, в Прусії, та Едичкульській в'язниці, у Туреччині. Турки звільнили його і посадили як «Князя Сарматського, Малої Русі-України і вождя Війська Запорізького». Спочатку, завдяки його імені, багато людей стало повертатися до нього.

З допомогою турків Юрій здобув сильно укріплений Самойловичем Чигирин; з великим трудом Хмельницький з турками взяли його, але то були вже самі руїни. Свою столицю Юрій влаштував у Немирові, на Поділлі.

Самойлович закликав населення переходити на Лівобережжя, а тих, хто не хотів – переганяв силою. Це був так званий «великий згін».

Юрій не спромігся створити міцної влади. Незрівноважений, підзорливий, позбавлений реальної влади, він відштовхував від себе людей жорстокими карами і тортурами. Навіть близьких співробітників він стратив. І нарешті турки усунули його самого.

Турки передали країну Молдавському воєводі Іванові Дуці, і той почав колонізувати її, закликаючи утікачів вертатися та приваблюючи нових переселенців різними обіцянками. Спочатку люди охоче верталися на старі місця, але цей поворот припинили поляки. Року 1681 укладено в цій справі угоду спочатку між Польщею та Москвою, а потім між Москвою та Туреччиною. На підставі «вічного миру» Москви з Польщею, Київ відійшов до Лівобережної України, а вся земля між Дніпром і Богом мала залишитися пусткою.

Було санкціоновано пустиню в самому серці багатого краю, там, де була колиска його історичного життя, там, де був осередок держави Богдана Хмельницького. Ця пустиня була немов надгробним пам'ятником на могилі визвольних змагань народу, який волів зруйнувати свій край і засіяти його власними кістками, ніж добровільно скоритися такому політичному й соціальному ладові, який не відповідав його поглядам».

Року 1683 Польща зробила спробу залюднити Правобережну Україну: поновила козацтво, призначила на гетьмана Степана Куницького, колишнього Дорошенкового співробітника, доручивши йому скликати населення, але 1684 р. козаки його забили і обрали Андрія Могилу.

Лівобережні гетьмани

ІВАН БРЮХОВЕЦЬКИЙ (1663-1668 рр.)

Це був яскравий представник доби Руїни. Він був добрим промовцем, умів впливати на юрбу, був типовим демагогом. В політичних поглядах був палким прихильником Москви і вважав царя за єдиного володаря України. Був антиподом Тетері, що вважав за господаря України польського короля.

Року 1665 Іван Брюховецький поїхав до Москви, став боярином, одружився з московкою княгинею Долгорукою і зрікся на користь Москви прав України, залишивши тільки станові права козаків. Було збільшено залоги московські, всі податки перейшли до Москви. Гетьман не мав права вести стосунки з іншими державами. Брюховецький просив навіть прислати митрополита з Москви.

Поступки Брюховецького викликали в Україні обурення. Навіть управитель Київської митрополії Мефодій (Максим Филимонович), що був раніше прихильником московської влади в Україні, обурився. Ігумени київських монастирів заявили воєводі Шереметьєву, що вони, якщо приїде з Москви митрополит, «замкнуться в своїх монастирях», мовляв, «краще смерть прийняти, ніж бути в Києві московському митрополитові». Справа на цьому затрималася.

Тим часом прибули московські урядовці переписувати населення та накладати податки. Переповнював чашу терпіння договір, укладений Москвою з Польщею 1667 р. в Андрусові без участи українських представників. За цим договором Правобережна Україна переходила до Польщі, а Лівобережна – до Москви. Київ на два роки залишався під владою Москви, а після того також переходив до Польщі. Січ була поставлена під протекторат обох держав.

В Україні почало ширитися загальне незадоволення проти московських порядків і Брюховецького. Побоюючись повстання, гетьман вирішив змінити орієнтацію і в 1668 р. скликав Раду старшин, на якій заявив, що єдиний порятунок – вигнати московських воеводів і просити протекції Туреччини. До Царгороду поїхали посли з пропозицією прийняти підданство України на умовах васальної залежності. Султан на це згодився. Брюховецький залишився у Києві як васальний князь. Від Кримського хана прийшли на допомогу татари. Почалося повстання проти Москви.

Тим часом гетьман Правобережної України Петро Дорошенко в січні 1668 р. також скликав Раду, на якій ухвалено не визнавати зверхності Москви та Польщі, а віддатися під протекцію султана. Султан і на це дав згоду. Дорошенко з своїм військом переправився через Дніпро і пішов проти Брюховецького. Рух його був тріумфальний. Народ вітав Дорошенка і переходив на його бік. Коли він наблизився до Опішні, де був табір Брюховецького, козаки збунтувалися проти Брюховецького й забили його. Дорошенка проголосили гетьманом обох боків Дніпра. Це був момент найбільшої слави Дорошенка. На короткий час (1668-1669 рр.) Україна знову об’єдналася в єдину державу.

Проте цей тріумф не був тривкий. Наступали московські війська. Населення Чернігівщини побоялося поривати з Москвою. Несподівано почали наступ поляки. Дорошенко спішно подався на Правобережжя, щоб організувати оборону. На Лівобережжі він залишив наказним гетьманом полковника Чернігівського Дем'яна Многогрішного. Але згода між ними тривала недовго. Року 1669 Многогрішного обрано на гетьмана Лівобережної України, і Україна знову поділилася на дві частини.

ДЕМ’ЯН МНОГОГРІШНИЙ (1669-1672 рр.)

Дем'ян Многогрішний прийняв титул «гетьмана Сіверського». Становище його було складне: Дорошенко його не визнав, Сіверщина була фактично в московських руках. Не зважаючи на це Многогрішному пощастило домовитися з московським урядом, бо в Москві знали про загальне незадоволення в Україні і стали поміркованішими у своїх вимогах. Наслідком цього в Глухові підписано «статті» — договір Москви з Україною. Згідно з договором московські воєводи мали залишитись тільки в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі. Компетенція їх була звужена тільки до командування московськими залогами. Вони не мали права втручатися у внутрішні справи та суд. Всі податки впливали до гетьманської скарбниці. На з'їзди, які стосувалися України, вона могла висилати своїх депутатів. Число війська встановлено на 30.000. Цей договір укладено як між двома державами. В цьому була велика заслуга Многогрішного. Звичайно, це було не все, чого він добивався, але все ж таки це була автономія Лівобережної України.

Під владу Многогрішного вступили полки – Прилуцький і Переяславський. Замирився з ним і Дорошенко. Вони були однодумці в політичних справах, головно у відношенні до Москви.

Бувши гетьманом Лівобережної України-Гетьманщини, як називали Д. Многогрішний, намагався встановити порядок і спокій. Він приборкував повстання, головним чином, за допомогою «компанійців» – найманого війська. Також боровся зі старшинською олігархією. Він сам призначав та зміняв полковників, сотників, без суду їх карав, накладав податки на старшину, духовенство. В тих умовах тільки твердою владою можна було повернути лад. Завдяки йому «Гетьманщина скінчила часи Руїни і ввійшла в новий період миру й добробуту», – характеризує правління Многогрішного І. Холмський.

Самовладність, різкість Многогрішного, його абсолютизм викликали незадоволення старшини. Можливо, обурювало також старшину бажання гетьмана закріпити владу за своїм родом. Так, у 1671 р. він призначив наказним гетьманом свого брата Василя. Проти Многогрішного почали творити змову, писали доноси до Москви. 1672 р. гетьмана з усією родиною ув'язнено і після тортур заслано на Сибір, де в страшних злиднях довгі роки прожив цей перший політичний засланець з України.

Постать Дем'яна Многогрішного звернула на себе мало уваги дослідників, бо її заслоняли блискучіші: Дорошенко, Самойлович, Мазепа. Протягом трьох місяців правила старшинська олігархія, намагаючись обмежити владу наступного гетьмана. Свої вимоги старшина провела на Раді в Козачій Діброві, біля Путивля, де зібралася, щоб обрати гетьмана та поновити договір з Москвою. На гетьмана обрано генерального суддю Івана Самойловича.

ІВАН САМОЙЛОВИЧ (1672-1687 рр.)

Це була людина освічена, з широким світоглядом, талановитий політик і безперечно патріот, що прагнув незалежної України, але в той же час умів добре ладнати з Москвою.

Усунувши Многогрішного, старшина, обираючи Самойловича, поставили ряд умов, які обмежували владу гетьмана. Самойлович прийняв їх і провадив лінію старшинської верстви, надаючи державі аристократичного характеру. Він не скликав Загальної Ради, а обмірковував усі справи з Радою Старшин. Створив інститут бунчукових товаришів, до якого входили переважно сини старшин, що перебували в близькому оточенні гетьмана. За його правління, яке тривало 15 років, зформувалася гетьманська держава з монархічним характером.

Іван Самойлович намагався об'єднати всі українські землі і боровся проти тенденцій Запоріжжя вести окрему політику. Він старався підкорити Правобережну Україну. Крім того, притягнув під свою булаву правобережних полковників – у 1674 р. передав йому булаву Ханенко, в 1676 р. – Дорошенко. Після того Самойлович став іменуватися «гетьманом обох сторін Дніпра.

Щоб поширити кордони України, Самойлович радив цареві заявити Польщі претензії на Західну Україну, Волинь, Підляшшя, Поділля, Підгір'я, Червону Русь, які завжди були частиною України. Він намагався також приєднати до України Слобожанщину, яка була заселена українцями. Обидва домагання не мали успіху. З Москвою Самойлович довгий час жив у згоді. Там виховувалися його сини, свою доньку він одружив з боярином Ф. Шереметьєвим. Він погодився, щоб київський митрополит прийняв висвяту від московського патріарха. Але й цей мудрий та обережний гетьман загинув від руки Москви.

Розходження Самойловича з царем спричинила московська політика супроти Криму. На початку 1680-их рр. Австрія, Венеція, Польща, Ватикан та Москва почали укладати антитурецьку, а разом з тим антикримську коаліцію. Запрошено представника і від України, але Самойлович відмовився від участи в «Священній Лізі», побоюючись, що знищення татарського ханства може пошкодити в подальшому ході подій незалежності України, яка буде оточена московськими володіннями. Взагалі Самойлович був проти зближення Москви з Польщею і перестерігав царя відносно Польщі. Всупереч бажанням далекозорого гетьмана, року 1686 підписано «вічний мир» Москви з Польщею. Лівобережна Україна та Київ відійшли під владу Москви.

Року 1687 почалася війна проти мусульманського світу. Австрія, Польща та Венеція мали вдарити на Туреччину, а Москва – на Крим. Перспектива війни з Кримом була дуже непопулярна серед української старшини, в лавах якої було багато колишніх «дорошенківців». Не розкриваючи дійсних причин, Самойлович марно пробував переконати московський уряд, що похід великої армії влітку через спалені сонцем степи буде пов'язаний з великою небезпекою.

Похід почався в квітні 1687 р. Московське військо йшло під командою В. Голіцина, фаворита правительки царівни Софії, а українське військо провадив сам гетьман. Не доходячи до Січі, над р. Карачокрак, Голіцин несподівано наказав військам повернути назад. Лише 40 тисяч московського та українського війська під командою Неплюева та гетьманича Григорія Самойловича пішла на Запоріжжя. Причини відступу Голіцина залишаються неясними. Офіційну версію – брак паші для коней – сучасники спростовували, бо паші було досить. Причини були глибші. Можливо, що, знаючи про нехіть старшини гетьманича Григорія і самого гетьмана супроти походу – Голіцин побоявся заганятися далеко в степи. Однак, треба було перекласти на когось відповідальність за невдачу, і для цього використано останній донос старшини на гетьмана.

«Останній» – бо доносів було багато, але московський уряд «не давав їм руху». Увесь час правління Самойловича старшини скаржилися на його самовладність, на те, що уникав він скликати Ради, роздавав посади своїм родичам, начебто брав хабарі. Закидали старшини гетьманові й те, що він був не козак, а «попович». А головною причиною незадоволення було намагання Самойловича перетворити Гетьманщину на спадкову монархію. Спочатку хотів був він передати владу старшому синові, Семенові, а після його смерти – молодшому, Якову (з середнім, Григорієм, батько не жив у злагоді).

у доносі, поданому Голіцину, обвинувачували гетьмана в зраді Москви, у зв'язках з татарами. Донос підписала стара, заслужена старшина, серед неї – Дунін-Борковський, Кочубей, Лизогуб, Забіла, Гамалій та інші.

Військо стояло над р. Коломаком, коли з Москви прийшов наказ про арешт гетьмана та гетьманича. Старого Самойловича з родиною заслано до Тобольська, а його сина Григорія, після тортур, страчено в Севську. Величезні гетьманські скарби поділено на дві частини: половину взято до Москви, а половину передано до військового скарбу.

На першу вістку про заарештування Самойловича козаки відповіли розрухами: в Прилуцькому та Гадяцькому полках побили старшину, в інших – пограбували її.