3.3 Основні політичні концепції міжвоєнного періоду

Ідеологія державності відродилася під час першої світової війни і революційних подій 1917–1920 років, а після цього розвивалася головним чином в еміграції, тому що в умовах Радянської України, особливо після її входження до складу СРСР, такої можливості не було. Історична складність цього періоду відобразилася в різноманітті підходів до проблеми державності, однак домінуючою залишалася проблема незалежності, критеріїв історичної оцінки тієї чи іншої форми державного правління.

В цілому за світоглядним чинником в українській політичній науці можна виділити такі напрями: демократичне народництво (український соціалізм), лібералізм, націонал-демократизм, консерватизм, націонал-комунізм, інтегральний націоналізм. Проте основною проблемою для всіх напрямів залишилася проблема української державності, яка вирішувалася головним чином за трьома варіантами: республіканська Україна у складі федерації; незалежна Україна з конституційною монархічною (гетьманською) або з республіканською владою.

Виходячи із цього, В.А. Потульницький диференціює українську політологію цього періоду на три основних напрями: новонародницький, консервативний і національно-державницький.

Новонародники (М. Грушевський, Р. Лащенко, С. Шелухін) залишалися на позиціях народництва, однак їхня ідеологія істотно відрізнялася від народництва XIX ст. У концепції державного будівництва вони розробляли історичний аспект культурної і державної творчості української нації, етнополітичних характеристик українського народу і його сусідів.

Прихильники новонародницького напряму вважали вищими критеріями історичної оцінки української державності закріплення прав народу і забезпечення його добробуту. Вони обґрунтовують теорії федералізації, федералістичних традицій в Україні і на цій основі можливість її об'єднання з тими країнами, із якими вона підтримувала історичні зв'язки (Литвою, Білорусією, Росією, Словенією, Словаччиною, Хорватією, Чехією), вважаючи, що федерація сприятиме зміцненню української державності. Головні засади, на яких слід будувати українську державність, на їхню думку, такі:

• опора на власні, історично притаманні українському народові цінності: право народу, демократизм, безкласовість, розуміння народу як територіального об’єднання всіх громадян, що проживають в Україні, незалежно від їх національності, класової приналежності, віросповідання й мови;

• право народу в цілому і кожної окремої людини є вищим за право держави;

• пріоритет інтересів трудового народу в Україні, домінанта звільненої від експлуатації капіталом праці, пріоритет соціальних інтересів над національними;

- форма державного правління в Україні - президентська або парламентська республіка.

Для консерваторів (В. Липинський, С. Томашівський, В .Кучабський) характерним було обстоювання ідеї пріоритетності інтересів держави над інтересам нації, тому що, як вони вважали, без держави немає і нації, а є тільки народ в етнічному розумінні. Найбільш прийнятною формою державного правління в Україні вони вважали конституційно-монархічну. Консерваторів об'єднували три загальні ідеї:

1. критичне ставлення до ліберально-демократичних основ суспільного ладу;

2. визнання провідної ролі держави в суспільно-економічному житті;

3) пошук нових методів організації державного порядку і суспільних відносин, що спиралися б на представництво всіх класів.

Націонал-державницький напрям в українській політології (С. Дністрянський, С. Рудницький, О. Ейхельман та ін.) базувався на ідеї безумовного визнання права кожної нації як історичної спільноти на власну автономію і державну незалежність. Головним критерієм історичної доцільності тієї або іншої форми державного будівництва вони вважали інтереси нації та держави за домінування суверенності нації над суверенністю держави. Вчені цього напряму, обґрунтовуючи концепцію української національної держави і права народного самовизначення, спирались на свої пошуки в галузі національно-визвольного руху українського народу, його давні демократичні традиції. Концепцію національної держави вони будували у формі внутрішнього об'єднання народів (С.Дністрянський), федерації земель (О Ейхельман), балтійсько-чорноморської федерації (С. Рудницький).

Захищаючи право українського народу на самовизначення в межах своєї власної території, вони вбачали в ідеях демократії та республікансько-демократичної державності основу життя української нації, що спрямовує народ на боротьбу з територіальними зазіханнями інших держав.

Таким чином, у політичній думці України в цей період розвивалися ідеї федералізму і суверенітету, утвердження людини як самодостатньої цінності, обґрунтовувалася неповторність і своєрідність українського руху національного відродження й т. ін.