15.2. Соціальна політика держави і охорона здоров’я у сучасному світі

Одним із найважливіших напрямів внутрішньополітичної діяльності сучасної держави є соціальна політика. До сфери цієї політики включається захист працездатного населення у плані забезпечення його роботою, своєчасною і відповідною до праці заробітною платою; фінансування і розвиток освіти, підготовка кадрів, медична допомога та охорона здоров’я в цілому, культосвітня діяльність; забезпечення відповідного рівня життя для непрацездатної частини суспільства (пенсіонерів, інвалідів, тимчасово безробітних, особам, які продовжують навчання); компенсації втрат внаслідок природних катастроф, стихійних лих тощо.

У цілому ж, на наш погляд, соціальну політику можна визначити як діяльність держави з організації та регулювання соціальної сфери з метою задоволення соціальних потреб, забезпечення соціальних гарантій і соціального захисту громадян країни.

Склалося декілька підходів до визначення спрямованості цієї політики, що пояснюється, власне, різним розумінням обсягів державних соціальних гарантій і соціального захисту, джерел фінансування і функціонального призначення. Так, ліберали переконані в тому, що соціальна політика покликана забезпечити стабільність, пом’якшення протистояння в суспільстві за рахунок державного бюджету. Консерватори віддають перевагу стимулюючій функції соціальної політики, для чого держава повинна створити, насамперед, правові умови самозабезпечення населенням соціальних потреб. На їхню думку, державні соціальні гарантії тільки шкодять суспільству, тому що об’єктивно породжують утриманство і тенденцію до зловживання соціальною допомогою.

Соціал-демократична концепція передбачає активну діяльність держави із забезпечення рівності індивідуальних можливостей громадян у задоволенні соціальних потреб; з цією метою – здійснення політики вирівнювання їх доходів, стримування майнової диференціації суспільства.

Соціалісти-марксисти вважають головною функціональною спрямованістю цієї політики максимально можливий соціальний захист людини, який не залежить від трудової діяльності індивіда, розширюється в міру зміцнення економіки, створює умови для її всебічного розвитку.

У всіх цих підходах охорона здоров’я в цілому і медична допомога зокрема є найважливішою складовою частиною соціальної політики.

Відповідно до концепцій соціальної політики склалися і типи організації систем охорони здоров’я в країнах ліберальної, консервативної, соціал-демократичної і комуністичної (соціалістичної) політичної орієнтації. Головні ознаки, за якими слід розрізняти види державної політики в галузі охорони здоров’я (ДПОЗ), такі:

• співвідношення державної і приватної форм медичного обслуговування;

• можливість доступу до одержання медичних послуг для всіх громадян країни;

• наявність або відсутність державної програми охорони здоров’я;

• розмір державного фінансування медичної галузі (за умовами, що прийняті країнами Європейського Союзу, – 78,8 %).

Ліберальна модель ДПОЗ передбачає порівняно низькі витрати держави на охорону здоров’я (у США – 41,4 %). Більшість поширених форм медичного обслуговування базується на індивідуальному (добровільному) та колективних видах страхування, яке здійснюють комерційні компанії разом із роботодавцями та працівниками. Проте майже 40 % населення не забезпечені цим видом страхування. Тому з 1965р. у США існують дві державні програми медичної допомоги малозабезпеченим групам – «Медикейр» і «Медикейт». З 2010 р. В США прийнято закон про розширення державного медичного обслуговування населення.

Консервативна модель ДПОЗ – найдавніша (із 80-х років XIX ст.) європейська модель, типовим представником якої є Німеччина. В основу її покладено обов’язкове медичне страхування. Фонд страхування створюється за рахунок рівних внесків найманих робітників і роботодавців. Частка держави у фінансуванні медичної галузі сягає 72 %. Особливістю цієї моделі є те, що вона зберігає нерівність вартості послуг і, як наслідок – нерівний доступ до них населення.

Соціал-демократична модель ДПОЗ заснована на пануванні державної системи медичних закладів і домінуючому, (понад 90 %) фінансуванні медичних послуг за рахунок держави; державній системі медичного страхування, яка зосереджує близько 90 % коштів у державному і місцевих бюджетах. Типовим зразком цієї моделі є скандинавські країни.

Соціалістична (комуністична) модель була характерною і найбільш розвиненою в колишньому СРСР і в більшості інших соціалістичних країн. Вона характеризувалася практично повною державною системою медичних закладів і державним фінансуванням як практичної діяльності з охорони здоров’я, так і медичної науки та підготовки кадрів.

Гарантувалася необхідна безкоштовна медична допомога для кожного громадянина країни, що у зв’язку із зростанням чисельності населення і його захворюваності, погіршенням екології і посиленням негативного впливу інших чинників на здоров’я вимагало дедалі більших витрат із держбюджету і бюджетів місцевих органів влади. В умовах зниження ефективності суспільного виробництва ця система виявилася неспроможною задовольняти зростаючі потреби охорони здоров’я і нелегально частина вартості медичних послуг поступово перекладалася на населення. Розпочата було робота зі створення системи медичного страхування з відомих причин не була завершена.

Ефективність кожної моделі не можна оцінити однозначно. Приміром, ліберальна модель для забезпечення можливості одержання медичної допомоги потребує, щоб у структурі оплати праці, у витратах роботодавців на робочу силу була закладена значна частина коштів, які дозволили б оплатити медичні послуги, а це обумовлює подорожчання товарної продукції. При низькій зарплаті одержання медичної допомоги стає практично неможливим. Хоча ця модель, як ніяка інша, спонукає людину до здорового способу життя, піклування про своє здоров’я.

Консервативна модель дає змогу розширити можливості одержання медичних послуг населенням. Але їх дорожнеча в умовах росту безробіття, яке завжди супроводжується ростом захворюваності, створює непомірне навантаження на бюджет і значно обмежує можливості фінансування медичних послуг. А це автоматично веде до соціальної напруженості і, як правило, збільшення податків на працюючих. Зростання вартості медичних послуг і обмеженість страхових фондів примушує задіювати і кошти хворих

Соціал-демократична і соціалістичні моделі найповнішою мірою відповідають інтересам більшості суспільства і особливо тих, хто не в змозі оплачувати медичні послуги. Проте їх широка доступність потребує зростаючих витрат держави, а це можливо тільки при переважанні темпів росту ефективності виробництву над темпами росту потреб у системі охорони здоров’я. Нині це не завжди можливо навіть у країнах із високорозвиненою економікою.

Виходить, що ідеальних моделей ДПОЗ у світі не існує і створити їх на практиці неможливо. Отже, необхідно удосконалювати, розвивати сформовані системи таким чином, щоб у максимально можливій мірі задовольняти потреби населення даної країни і людства в цілому у захисті здоров’я. Тому що в сучасних умовах спочатку непомітна хвороба в якомусь незначному регіоні може швидко перетвориться на загрозу всьому людству (СНІД), а епідемії – без організації державної боротьби з ними – на глобальну проблему. Отже, при будь-яких моделях розробка і здійснення державної політики і державних програм охорони здоров’я дедалі більше стає об’єктивною необхідністю і невід’ємною функцією держави.