9. Язичницька Русь та візантійська християнська культура.

Основою слов’янського язичництва є обожнювання сил природи, віра в духів. На різних історичних етапах язичники поклонялися різним богам. На першому – вампірам і берегиням, на другому – роду і роженицям, на третьому – молилися Перуну.Також було багато інших різних божеств, що населяли ліси, води, поля.

До того, як християнство було остаточно введено на Русі, воно мало вже тисячолітню історію. Політеїзм змінювався монотеїзмом. І хоча християнство насаджувалось часто і мечем на Русі, воно насправді мало пристосувальний характер. Тобто язичницькі мотиви у ньому залишилися. Слов’янським богам було надано християнські свята, використовувася річний цикл язичництва – денб бога Ярила став трійциним днем, день Перуна – днем Іллія Пророка, що їздить по небу на вогняній колісниці. Певна подібність релігій була в правопорядку, ідеології непорушності влади земного князя.

Храмове будівництво використовує язичницькі символічні елементи. Досить популярним був мотив ящура-коня, собако-птиці – прототив Семаргла, потрійне сонце – тривимірна позиція ранку, дня та вечору, співаючі півні, вовки, які кусають одне одного. Також є ці елементи і в прикрасах – змійовики, діадема, колти, браслети-наручі. Символіка дерева-життя, ігрища, фантастичні птахи та звірі.

Нові служителі християнства і сам не завжди дотримувались положень християнства, а після служби йшли та проводили поганські звичаї. Навіть жертвування новому богу або на храм божий є очевидною аналогією язичницьких жертвоприношень. Шлюбне дійство залишилось майже таким самим. Похорони, святки так само. Згодом, звісно, все це змінюється.

Але через Візантію рано з’являється любов до монашества, поширення грецької мови, і, щонайважливіше – іконографії.

10. Давньоруські філософи-книжники.

"Книжником" за часів Київської Русі називали людину, яка володіла знаннями. Всякий філософ теоретичного складу обов'язково був "книжником", однак не кожний "книжник" був гідним звання філософа. За літописними свідченнями, серед князів "книжниками" були Володимир Святославич, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Ярослав Володимирович Галицький та ін. Вищих церковних ієрархів Давньої Русі "книжниками" називались митрополити Іларіон (Ларіон), Климент Смолятич, Іоанн II тощо.

Серед книжників XI ст. особливе місце посідає Іларіон. Свідчення про життя і діяльність його досить обмежені. У 1051 р. Ярослав Мудрий і собор єпископів Київської держави поставили Іларіона київським митрополитом. Можна стверджувати, що Іларіон — перший відомий давньоруський мислитель, який зробив своїм предметом роздуми про долю всього людства. Є думка, що його перу належить ряд творів з "Ізборника 1076 р.", однак слава його як філософа пов'язана з відомим публіцистичним твором "Слово про закон і благодать". Формально виступивши з проповіддю на релігійну тему про перевагу "благодаті та істини" (Новий Завіт) над "законом" (Старий Завіт), переваги та істинності християнства, Іларіон надав їй широкого соціального і філософського звучання. Вибрана тема своїми витоками виходить із гностичної парадигми Маркіона, церковного реформатора II ст. Для нього історія і світ не просто діляться на царство світла і царство пітьми (мороку), а на двох богів: першого — бога Ветхого (Старого) Завіту, другий — бог Нового Завіту, невідома давньому світові вища сутність. Тут Іларіон послідовно проводить ідею універсальності і цілісності історії людства, оригінальною складовою частиною якої є кожний народ, уявлення про історичний процес. При характеристиці поглядів Іларіона слід підкреслити й те, що як прибічник монархічного принципу правління у єдинодержавності він вбачав запоруку єдності і сили держави.

Плюс коротко – на думку єпископа Луки, провідним у людських стосунках має виступити принцип любові, згідно з яким суспільні відносини повинні розвиватися в дусі загальної згоди і миру між людьми, а Феодосій Печерський як ідеолог православної церкви обстоював основні положення її світорозуміння, доходячи до протиставлення світу землі, як світу зла, божественне трансцендентне начало.