2.3. Особливості й проблеми розвитку спеціалізації і кооперування підприємств у сучасних умовах

Як свідчить досвід, спеціалізовані підприємства мають значні переваги, одна з яких полягає в тому, що в них виникають більш стійкі зв'язки з постачальниками й споживачами, а відтак спрощуються й вдосконалюються матеріально-технічне забезпечення та збут. Спеціалізовані підприємства працюють в умовах більш обмеженої номенклатури, сировини, матеріалів і комплектуючих виробів, які постачаються по кооперуванню. У сучасних умовах спеціалізація підприємства неминуче веде до розвитку та інтеграції малих і великих підприємств. Досвід розвинених країн свідчить, що подальший розвиток економіки значною мірою буде залежати від кооперування великих та малих підприємств. Причому великі підприємства не повинні пригнічувати малий бізнес, а навпаки, доповнювати його, а точніше, великі й малі підприємства повинні взаємодоповнювати одне одного.

Рис. 2.1 Основні сфери та форми інтеграції великих і малих підприємств.

Основні сфери та форми інтеграції великих і малих підприємств наведено на рис. 2.1.

Сутність субпідряду полягає у збільшенні обсягу робіт, що передаються великими підприємствами за контрактами малим фірмам, а також у скороченні загальної кількості прямих постачальників комплектуючих.

Субпідряд — це довгострокові відносини у сфері постачання між головною компанією, яка виробляє значні обсяги масової про­дукції, та багатьма малими підприємствами, які працюють на основі подетальної, технологічної, модельної спеціалізації виробництва продукції, що виготовляється відносно невеликими обсягами або вузької номенклатури.

Як показує аналіз, протягом останніх десятиліть відносини між великими фірмами й постачальниками компонентів суттєво змінилися. Раніше великі підприємства домінували в субпостачанні над фірмами-одержувачами - останнім відводилася роль сателітів. Наразі постачальники не тільки продають товари й послуги, а й нада­ють споживачам інформацію і, у свою чергу, використовують інформаційну базу даних споживачів, маючи партнерські стосунки з їх клієнтами. Постачальники об'єднуються в асоціації, з якими вели­ким фірмам-споживачам тепер уже необхідно рахуватися.

Франчайзинг — це відносини, пов'язані з доставкою продукції та послуг споживачеві на основі кооперації матеріальних та фінансових ресурсів великого й малого підприємств. Франчайзингові відносини вибудовуються на основі угоди, за якої виробник або одноосібний розповсюджувач продукції (послуги), захищеної товарним знаком, надає ексклюзивні права малим підприємствам (роздрібненим торгівцям) на розповсюдження своєї продукції на певній території в обмін на отримання від них платежів за умови дотримання технологій виробничих та обслуговуючих операцій.

Розвиток франчайзингу в Україні сприятиме вирішенню бага­тьох соціально-економічних проблем. Перш за все — це створення нових робочих місць і залучення до бізнесу різноманітного кола осіб, які не наважувалися зайнятися ним самостійно, без відповідної підготовки й навчання. Але нині розвитку франчайзингу в Україні заважає ряд обставин: недостатня спеціальна нормативно-правова база і відсутність необхідного інформаційного забезпечення; необі­знаність підприємців із можливостями та особливостями такого спо­собу ведення бізнесу; брак знань, необхідних для його здійснення; відсутність відповідних консультаційних структур; загальні пробле­ми фінансово-кредитного характеру.

Лізинг — це економічні відносини, пов'язані з інвестуванням власних чи залучених фінансових коштів. Лізинг полягає у наданні лізингодавцем у виняткове користування на визначений строк май­на, що є власністю лізингодавця, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Лізинг можна розглядати як один із методів оновлення основних фондів малих підприємств.

У розвинених країнах на лізинг припадає близько 30% щорічного обсягу прямих інвестицій. На жаль, в Україні лізинг ще не набув значного поширення. Щоб перенести центр ваги фінансових операцій зі сфери обігу до реального сектора економіки, необхідно активно стимулювати участь у розповсюдженні лізингу надійних ко­мерційних банків і страхових компаній. Грошові кошти, які вони не ризикують вкладати безпосередньо в промисловість, повинні залу­чатися у виробництво через лізингові компанії.

Венчурне фінансування — це інвестиції, які здійснюють венчурні фонди з метою створення й розвитку малих підприємств, діяльність яких пов'язана зі сферою НДР (інколи ці структури називають «малими інноваційними підприємствами». Венчурні фонди можуть утворюватися в різних організаційних формах: спеціалізовані незалежні фірми венчурного капіталу, інвестиційні компанії малого бізнесу тощо. Взаємодія великих підприємств із малими інноваційними фірмами буде ефективно сприяти оновленню виробництва в усіх га­лузях народного господарства.

Аналіз інноваційної діяльності в Україні показує, що вона не забезпечує сталого зростання економіки: у 2002 році інноваційну діяльність здійснювало лише кожне десяте підприємство, тоді як у розвинених країнах частка інноваційне активних підприємств сягає 70 %. На відміну від розвинених країн, де 85-90 % приросту ВВП припадає на виробництво наукомісткої продукції, в Україні частка інноваційної продукції в загальному обсязі промислового виробництва становить лише близько 7 %. Незважаючи на те, що більшість науковців схиляються до думки, що саме інтегровані корпоративні структури є «локомотивами» інноваційного розвитку, це не знайшло свого відображення в інноваційній політиці держави. Створення на основі інтеграції великих і малих підприємств, науково-технічних центрів, технополісів і технопарків має стати в перспективі стриж­нем інноваційного процесу в Україні.

У 80-ті роки XX століття на Заході набула розвитку нова форма економічних взаємовідносин — інтрапренерство. Інтрапренерство — це відносини, які виникають на підставі створення на «старих» великих підприємствах малих підприємницьких структур (інколи їх називають малими творчими підприємницькими центрами) з метою подолання консерватизму великих компаній і вирішення інноваційних довгострокових завдань. Ідея інтрапренерства має переваги над індивідуальним підприємництвом: наявність у великих компаній потужної технологічної дослідницької і лабораторної бази; можливість отримання кваліфікованої допомоги з боку маркетингових підрозділів компанії; потужна фінансова підтримка вищого керівництва; підтримка кращих умів, сконцентрованих у вели­ких компаніях; можливість використання інформаційних ресурсів і комп'ютерних систем компанії. Наразі інтрапренерство перетворилося на загальновизнаний чинник інтеграції великого й малого підприємництва.

Останнім часом новою формою інтеграції великого й малого бізнесу в агропромисловому комплексі стало створення пайових товариств, які, власне кажучи, є формою виробничої кооперації. Не бажаючи втрачати частину прибутку, який могли б отримувати під­приємства харчової промисловості, оптові постачальники — великі фермери — об'єднавшись із дрібними фермерськими господарства­ми, створюють на пайовій основі молокопереробні, виноробні, кон­сервні заводи, компанії для закупівлі машин і добрив. Завдяки цьому кооперативні компанії підтримують конкуренцію в країні, стабілізують ціни, збільшують зайнятість і податкову базу, у т. ч. і місцевих бюджетів, сприяють розвитку місцевої економіки й народного господарства в цілому. Така форма інтеграції підприємства розповсюджена в Західній Європі (у скандинавських країнах більш як 9 % усіх фірм охоплено різними формами кооперації), США, Канаді, Австралії. Але підприємств зазначеного типу, власне кажучи, .нині в Україні немає.

Після розпаду системи радянської споживчої кооперації, яка мала дуже мало спільного з ринковою кооперацією, існуючі сьогодні кооперативи відіграють незначну роль в економіці й нерідко за структурою власності та управління не відповідають своїй назві. Створення й розвиток кооперативного підприємництва в Україні, як показує аналіз ситуації в західних країнах, сприятиме фінансовій стабільності, орієнтації постачальників на місцевий ринок. і те, й інше гарантовано, оскільки і постачальники, і покупці є співвласника­ми цих підприємств,

У розвитку сучасних форм інтеграції малого й великого бізнесу особлива роль належить фінансово-промисловим групам (ФПГ). У розвинених країнах великі виробничі компанії органічно перепліта­ються з фінансовими установами (комерційними банками, страховими й інвестиційними інституціями) та транспортними торговими інформаційними й іншими малими підприємницькими структурами. Ці переплетіння й утворюють ФПГ, які мають величезні виробничі і фінансові можливості. Як свідчить досвід розвинених країн, ФПГ суттєво підвищують стійкість національної економіки і дають змогу вирішити проблему інвестицій. Особливо це важливо для регіонів, де переважають інвестиційні галузі (хімічна, металургійна промис­ловість), а також конверсійні виробництва, куди можна віднести і Черкаську область. На жаль, в Україні офіційно зареєстровано лише одну ФПГ. Але, незважаючи на це, за ФПГ — майбутнє. Оскільки, крім наведених вище аргументів, ФПГ — це важіль реалізації структурних зрушень в Україні: через ці великі інтегровані структури державі легше здійснювати раціональне маневрування в промисловому секторі, включаючи визначення й підтримку пріоритетних галузей виробництва. У сучасних умовах наукові центри з виробництва найбільш складної продукції зосереджуються в провідних промислових країнах, а підприємства, які розташовані в країнах, що розвиваються, в основному мають справу зі складальними роботами й виготовлен­ням простих деталей і вузлів. У результаті такого кооперування за рахунок більш низької оплати праці в країнах, що розвиваються, порівняно з провідними країнами витрати на виробництво продукції значно менші.

До 1991 року існувала добре відпрацьована кооперація між під­приємствами країн — членів РЕВ (Ради економічної взаємодопомо­ги). Після припинення існування РЕВ кооперування між підприємствами цих країн різко скоротилося, а більшість країн налагодили кооперування з фірмами провідних промислових країн.

Розпад Радянського Союзу призвів до різкого скорочення по­ставок по кооперуванню. Хронічний спад виробництва в колишніх республіках, митні бар'єри погіршили ситуацію, але останнім часом стали помітними деякі позитивні зрушення щодо налагодження зв'яз­ків у процесі спільного виготовлення продукції.

Економічна ситуація в Україні поступово стає більш сприятли­вою для розвитку спільного виробництва між районами країни і всередині них. Але світова тенденція свідчить про необхідність кооперування між підприємствами різних країн. Що ж до України, то цей процес може розвиватися у двох напрямах: перший - це поновлен­ня зв'язків між країнами СНД, другий - становлення зв'язків із під­приємствами інших країн [1].

Основне завдання підприємств України — це максимальне ви­користання таких переваг, як кваліфікована робоча сила, наявність поки що потужних наукових підрозділів. Саме ці обставини дозво­ляють сподіватися, що українські підприємства не буде включено в кооперування на кшталт підприємств країн, що розвиваються.