Тема 15. Соціалізація особистості й соціальна взаємодія

1. Поняття й сутність соціалізації особистості.

2. Сучасні теорії й етапи соціалізації.

3. Соціальна взаємодія й перспективи її вдосконалення.

При розгляді першого питання «Поняття й сутність соціалізації особистості» необхідно виходити з того, що особистість – одне із центральних понять соціології, яке не тільки пояснює, чому людський світ відрізняється від природного світу, але й чому залишається людським.

Соціалізація - тривалий процес прилучення індивіда до соціуму, що передбачає його безперервний соціальний розвиток і поступове включення в громадське життя, навчання поведінці в колективі, прагнення до самоствердження й готовність до виконання соціальних ролей. Розкрити сутність процесу соціалізації особистості неможливо без глибокого осмислення фундаментальних понять соціології - «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість».

Кожному відомо про наявність істотних розходжень між життям дитини, підлітка й дорослої людини; корінної відмінності між людьми, що жили в первісному суспільстві й в більш пізні історичні епохи, тим більше – в наш час. Тому для аналізу персоніфікованих особливостей розвитку людини в рамках конкретного періоду її життєдіяльності, поряд з поняттям «індивід» і «індивідуальність», використовується поняття «особистість». Категорія «індивід» у цьому випадку виступає як базис, відправний момент для формування особистості. При цьому апріорі вважається, що особистість є підсумком поступового розвитку індивіда, найбільш повним втіленням людських якостей в окремій людині в ту або іншу історичну епоху. Людина народжується індивідом, потім, протягом певної частини свого життя під безперервним впливом суспільства, поступово навчаючись, пристосовуючись і змінюючись, стає особистістю.

Студенту варто мати на увазі, що соціологія досліджує в особистості соціально-типове, у першу чергу, процеси її формування й розвитку, виникнення різноманітних потреб, установлення закономірного зв'язку особистості й суспільства, особистості й групи, шляхів її ідентифікації, регуляції й саморегуляції соціальної поведінки й діяльності.

Особистість, що сформувалася як суб'єкт соціальних відносин, характеризується автономністю, певним ступенем незалежності від суспільства, вона має здатність розчинитися в суспільстві або протиставити себе суспільству. Особиста незалежність поєднується з умінням володіти собою, панувати над собою (своїми емоціями, поведінкою). Це передбачає наявність досить чіткого самоусвідомлення, мислення й волі, здатності до самоаналізу, самооцінки, самоконтролю. Ці й багато інших якостей індивід набуває в процесі соціалізації, результатом якої і є становлення особистості. Отже, соціалізація означає процес засвоєння індивідом протягом його життя соціальних норм, культурних цінностей і зразків поведінки того суспільства, до якого він належить. У перманентному процесі соціалізації в індивіда формуються соціально значимі якості, необхідні особистості для виконання соціальних ролей.

Формування особистості стає можливим винятково в людському суспільстві. Люди, на відміну від тварин, не мають вроджених зразків поведінки, в їхньому генетичному коді не запрограмовані складні соціальні й інші відносини. Наприклад, дитинчата мавп уже через три - шість місяців після народження самі добувають собі їжу; багато пташенят з'являються опереними, здатними літати й самостійно шукати їжу; мальки деяких видів живородних акул споконвічно народжуються хижаками. Людина ж без тривалого періоду соціалізації, свого роду «вростання» у суспільство не може стати повноцінною особистістю. Коли дитина тільки з'являється на світ, вона має лише певні задатки людської поведінки, які потребують розвитку. Основною турботою людської дитини в перші місяці існування є власний фізичний комфорт. Поступово, під впливом оточення, маля стає людською істотою з цілим комплексом установок і цінностей, із симпатіями, антипатіями, цілями, намірами, шаблонами поведінки й відповідальністю, тобто, з неповторно індивідуальним баченням навколишнього світу. Людський індивід у процесі фізичного розвитку під впливом сім’ї, а згодом інших соціальних інститутів поступово досягає стану включеності в людське суспільство саме завдяки процесу соціалізації. Соціалізація (лат. socialis - суспільний) - процес включення індивіда в суспільство, засвоєння індивідом знань, колективного досвіду, норм і цінностей, включених у систему соціальних зв'язків і відносин, необхідних для його становлення й життєдіяльності в даному суспільстві. У процесі соціалізації під впливом соціального оточення індивід повільно, але неухильно формує в собі особистість.

Соціалізація є тим загальнолюдським процесом, за допомогою якого індивід різними способами засвоює норми групи, в якій він живе, завдяки яким згодом через формування власного “Я” проявляється унікальність даного індивіда як особистості. Одночасно відбувається процес засвоєння індивідом пануючих зразків поведінки, культурно-моральних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в даному суспільстві. Соціалізація охоплює будь-які процеси прилучення до загальнолюдської культури, але, насамперед, навчання й виховання, за допомогою яких індивід здобуває соціальну природу, виробляє вміння активно або пасивно брати участь у соціальному житті. Усе без винятку оточення індивіда: сім’я, сусіди, однолітки в дитячому садку, школі, вузі, книги, засоби масової інформації тощо певним чином беруть участь у процесі соціалізації. Крім того, соціалізація, поряд з вихованням і навчанням, включає не навмисні, спонтанні зовнішні впливи, завдяки яким індивід прилучається до сучасного йому життя й стає повноправним і повноцінним членом суспільства.

Соціалізація в широкому розумінні означає таку взаємодію людей на кожному конкретно-історичному етапі, у результаті якої створена людством культура як сукупність досягнень і цінностей, передається наступним поколінням для вирішення життєво важливих проблем свого існування. Соціалізація виступає обов'язковою умовою перетворення індивіда в гідного члена людського суспільства.

Безперервні зміни в духовній і матеріальній сферах суспільства обумовлюють глибокий інтерес і соціальну значимість проблеми соціалізації особистості. Глобальні економічні й соціальні перетворення актуалізують проблему вивчення механізму соціалізації індивіда на різних вікових етапах і вимагають глибокого аналізу впливу мінливих соціальних умов на соціалізацію особистості.

Приступаючи до вивчення другого питання «Сучасні теорії й етапи соціалізації», студентові варто звернути увагу на те, що соціалізація - це двоєдиний процес своєрідного «вростання» індивіда в суспільство, становлення його як особистості. З одного боку, суспільство цілеспрямовано прагне до виховання особистості з необхідними якостями, вироблення в неї певного уявлення про навколишній світ. З іншого боку, індивід, маючи вроджені задатки: характер, темперамент, здібності – вчиться жити у відповідності до свого власного бачення світу, «пристосовуючи» його до себе.

Яка ж із сторін даного двостороннього взаємовпливу є провідною? Французький філософ Огюст Конт думав, що суспільство має пріоритетний вплив на розвиток особистості. О.Конт вказував на необхідність підпорядкування індивідуального начала в людині суспільному, як на вирішальну умову становлення особистості. Провідну роль у процесі соціалізації О. Конт відводив сім’ї, яка, на його думку, виконує функцію збереження й передачі культурної спадщини, забезпечує узгодження устремлінь поколінь, які змінюють одне одного. Дещо інакше розглядав процес соціалізації Герберт Спенсер, виходячи з тези, що індивід у природному стані антисоціальний, а соціальним він стає поступово, після освоєння ряду соціальних інститутів: сімейних, обрядових, політичних, церковних, трудових, які філософ називав природними механізмами самоорганізації спільної діяльності людей.

Сучасні теорії соціалізації беруть свій початок у роботах дослідників кінця ХІХ століття Г. Тарда, У. Джемса, З. Фрейда, які розвили нові підходи до пізнання взаємин суспільства й особистості. У. Джемс і Г. Тард підкреслювали, що формування в будь-якого індивіда соціальних якостей проходить на тлі динамічного соціального життя. Завдяки цьому, безупинно міняються індивідуальні рівні процесу соціалізації, тобто відбувається прискорення соціальної взаємодії. З. Фрейд заклав основи підходу до соціалізації як до навмисного насильницького залучення людини в соціальну взаємодію й підпорядкування її соціальним законам.

Інтенсивність розвитку людства в ХХ – на ХХІ ст. інтенсифікувала дослідження в області соціалізації особистості. Цілий ряд теоретиків і соціологів-практиків, серед яких Т. Парсонс, Ч.Кулі, Д. Мід, Д. Дьюі, Ю. Хабермас та інші визначили нові підходи до сутності соціалізації як багатостороннього процесу інтеграції індивіда в соціальну систему за допомогою інтеріоризації загальноприйнятих норм.

Представники вітчизняних шкіл Л. Виготський, А. Леонтьєв, С. Рубінштейн, А. Лурія, І. Кон, М. Андрєєва, А. Петровський, А. Бандура, А. Мудрик та ін., аналізуючи співвідношення біологічного й соціального в людині, на перше місце висувають соціокультурний фактор. Соціалізація особистості визначається ними як шлях перетворення індивіда з його природними якостями й потенційними задатками соціального розвитку в соціально орієнтовану особистість.

У ході історії змінювалися й розвивалися не тільки зовнішні відносини людей один до одного, відносини між людиною й природою, змінювалася й розвивалася сама людина, мінялася її власна природа. Фундаментальною, генетично висхідною основою повноцінного розвитку людини стала її трудова діяльність. Проте, початковим етапом соціалізації для дитини є сім’я, і тільки потім, на більш пізніх стадіях життя в цей процес включаються інші групи й соціальні контексти (однолітки, школа, вуз, засоби масової інформації, трудовий колектив), у рамках яких відбувається подальший процес соціалізації.

У наш час поширення друкованих видань, доповнене електронними комунікаціями, засоби масової інформації впливають на установки й світогляд не тільки дітей і підлітків, але всього дорослого населення. Різноманітність одержуваної інформації дозволяє особистості прилучитися до досвіду вже не окремої групи, а планети в цілому.

Виходячи з визнання, що праця - основа всієї життєдіяльності людини, у соціології, як правило, виділяються наступні основні етапи соціалізації: дотрудова, трудова й післятрудова.

Дотрудова соціалізація – це період дитинства, отроцтва й, до деякої міри, юності. Вона розділяється на два основних етапи: етап дитячих ігор у дорослість, які характеризується різною варіативністю наслідування дорослих, етап шкільного й післяшкільного навчання.

Трудова стадія соціалізації пов'язана із залученням уже в значній мірі особистості, що сформувалася, у соціально значиму активну трудову діяльність, завдяки якій особистість перевіряє, реалізує й поглиблює власний соціальний досвід.

Післятрудова соціалізація – спрямована на забезпечення комфортного існування людей, що досягли пенсійного віку, і використання їхнього потенціалу в якісно інших сферах соціальної діяльності. Період післятрудової соціалізації правомірно назвати ресоціалізацією особистості, оскільки пенсіонерові, щоб уникнути маргіналізації, потрібне засвоєння інших цінностей, соціальних ролей і навичок, замість деяких колишніх, що втратили для нього свою соціальну значимість.

Соціалізація як закономірний процес становлення особистості виконує цілий ряд суспільно значимих функцій, кожна з яких відіграє власну роль у розвитку індивіда. Основними функціями соціалізації є:

• включення індивіда в суспільство в цілому й у різні типи соціальних спільнот через засвоєння ним традиційних елементів культури, пануючих норм і цінностей;

• забезпечення широкої взаємодії людей завдяки виконанню ними конкретних соціальних ролей;

• збереження безперервної цілісності суспільства, подальше відтворення й передача культурно-моральної спадщини наступним поколінням за допомогою навчання, переконань і демонстрації відповідних зразків поведінки й діяльності.

Одним з головних механізмів соціалізації є ідентифікація. Вона включає особисту й соціальну ідентичність, тобто здатність індивіда визначити свою приналежність до певної спільності.

Таким чином, соціалізація - це триваючий у часі процес і, одночасно, якісний стрибок, що забезпечує перетворення індивіда в соціально значиму особистість. Соціалізація є не що інше, як творчий процес постійного пізнання, закріплення й творчого освоєння людиною законів, правил і норм поведінки, які диктуються йому суспільством.

При вивченні третього питання «Соціальна взаємодія й перспективи її вдосконалювання» варто враховувати те, що соціальна взаємодія є одним із ключових понять у соціології. Будь-які соціальні явища: соціальні відносини, процеси, зміни, статуси, ролі виникають у результаті соціальної взаємодії, яка складається з окремих, спрямованих одна на одну соціальних дій.

Взаємодія - це система дій однієї сторони стосовно іншої, з метою вплинути на поведінку іншої сторони, яка відповідає тим же. Взаємодія становить реальний зміст життя групи, виступає фундаментом всіх групових явищ і процесів. Соціальна взаємодія означає взаємні дії як мінімум двох соціальних агентів. При цьому дія може бути ініційована індивідом або групою й розглядатися як «виклик» або бути відповідною реакцією на дії інших, тобто «відповідь на виклик».

Сутність соціальної взаємодії полягає в тому, що тільки в контакті з іншими людина може задовольнити більшість особистих потреб, інтересів, цінностей. У процесі взаємодії відбувається безперервний обмін інформацією, знаннями, досвідом, матеріальними й духовними цінностями. Соціальна взаємодія - це будь-яке поведінка особистості або групи осіб, що має значення для інших людей. Вона визначається соціальним статусом, ролями особистості й соціальних груп.

Для аналізу ступеня включення особистості в різні групи, а також для оцінки того положення, що вона посідає в них, її функціональних можливостей стосовно кожної групи, використовуються поняття «соціальний статус» (коло прав і обов'язків) і «соціальна роль». Раніше, при розгляді соціальної структури суспільства ці поняття вже розглядалися. Тут лише зазначимо, що кожна особистість визначається її соціальною якістю, а саме, соціально певною діяльністю, соціальним статусом і соціальними ролями.

Головним джерелом соціальної взаємодії є потреби, інтереси й цінності різних груп і окремих особистостей. Як відзначав Пітірім Сорокін, соціальна взаємодія - це взаємний обмін колективним досвідом, знаннями, поняттями, вищим результатом якого є виникнення культури. Соціальна взаємодія здійснюється в ситуаціях, під якими розуміються будь-які контакти індивідів або груп незалежно від того, являються вони суспільно значимими чи носять особистісний характер, оскільки цими контактами визначається стан суспільства. Ціль будь-якого соціального контакту - вплив на поведінку іншої сторони, яка відповідає тим же, інакше це не було б взаємодією.

Взаємодія - це свого роду соціальне поле, фундамент всіх групових явищ і процесів, один із способів прояву функціонування суспільства, у результаті якого учасники соціальної взаємодії забезпечують собі виграш або програш у досягненні бажаних матеріальних цілей або бажаного статусу. Соціальна взаємодія значною мірою залежить від рівня соціального інтелекту й соціальної компетентності її учасників.

Соціальний інтелект – це здатність розуміти наміри, почуття й емоційні стани іншої людини, уміння прогнозувати найбільш імовірні реакції людини, тобто прояв далекоглядності в міжособистісних відносинах. Соціальний інтелект забезпечує розуміння вчинків і дій людей, розуміння вербальної продукції людини, її невербальних реакцій, а також уміння й готовність застосовувати їх при розв’язанні невідомих раніше проблем. Соціальна реальність актуалізує професії, які вимагають заповзятливості, ініціативності й соціальної компетентності. У зв'язку із цим усе більш актуальним стає професійний підхід до підбору, навчання й розміщення кадрів. Це дозволяє розглядати соціальний інтелект не тільки як основу соціалізації й адаптації в сучасному суспільстві, але і як необхідну умову успішного оволодіння найважливішими навичками фахівця й адаптації до професійного середовища.

Під соціальною компетентністю мають на увазі наявність системи знань про соціум, про себе й свої можливості, а також наявність комплексу соціальних умінь і навичок взаємодії, сценаріїв поведінки в типових соціальних ситуаціях, що дозволяє адекватно адаптуватися, приймати необхідні рішення, враховувати можливу кон’юнктуру, видобувати із соціальної взаємодії максимум можливого.

Найважливішою складовою соціальної компетентності є комунікативна компетентність. Володіння комунікативними навичками, формування адекватних форм реагування, знання культурно-моральних норм і обмежень у процесі спілкування, використання при цьому звичаїв, традицій, етичних норм, етикету, дотримання пристойностей, вихованість, орієнтація в комунікативних засобах, властивих національним і іншим формам менталітету - все це і є комунікативна компетентність особистості. Як показує практика, соціально компетентні люди не тільки самі мають організаторські здібності, умінням переконувати людей, об’єднувати їх для досягнення конкретної мети, вони здатні впливати на поведінку інших людей, змінюючи її відповідно до своїх інтересів.

Соціологія представляє соціальну взаємодію у вигляді соціокультурної дії, у ході якої колективний досвід передається від покоління до покоління, коли кожне наступне покоління до отриманої суми знань і досвіду додає власні досягнення, від чого сума колективного досвіду постійно зростає.

Будь-яка соціальна взаємодія розгортається в певному просторі, так званому полі соціальних взаємодій. До основних полів соціальних взаємодій відносяться сім’я, школа, економіка, політика, культура, релігія тощо. Залежно від поля соціалізація поділяється на первинну й вторинну. Агентами первинної соціалізації виступає найближче оточення людини: батьки, брати, сестри, бабусі, дідусі, близькі й далекі родичі, няньки, друзі сім’ї, однолітки й т.п., завдяки яким розвивається й удосконалюється сфера міжособистісних відносин. За ступенем значимості вони посідають провідне місце в процесі соціалізації. Представники навчальних закладів, підприємств, партій, армії, міліції, церкви, держави, засоби масової інформації тощо є агентами вторинної соціалізації й сприяють зміцненню й розвитку сфери соціальних відносин. У цьому випадку говорять про економічну, політичну, правову, релігійну соціалізацію.

Кінцевим результатом соціалізації й, відповідно, різнорівневої соціальної взаємодії є соціалізірованість індивіда, перетворення його в повноцінну активно-творчу особистість.

Головним критерієм соціалізованості особистості виступає ступінь незалежності, незакомплексованості, самостійності, розкутості, ініціативності, які проявляються в активній життєвій позиції, спрямованій на реалізацію її власного соціального й індивідуального начала й блага суспільства.

У ХХІ столітті динаміка розвитку світу стрімко змінюється. Одним із основних завдань суспільства в цих умовах є пошук і впровадження інноваційних технологій у сфери соціальної взаємодії. Тільки ті країни, які сьогодні займаються проблемами взаємодії людей у суспільстві, інвестують кадри, фінанси й інтелект у нові форми соціальної взаємодії, зможуть претендувати на економічне, соціально-політичне й національно-культурне лідерство завтра.