Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Nikiforova_L_A_YeTIKA_YeSTYeTIKA

.pdf
Скачиваний:
12
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
976.68 Кб
Скачать

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ І ТОРГІВЛІ

ІМЕНІ МИХАЙЛА ТУГАН-БАРАНОВСЬКОГО

Кафедра українознавства

«ЕТИКА», «ЕСТЕТИКА»

КУРС ЛЕКЦІЙ

Лектор: к.філос.н., доцент кафедри українознавства Никифорова Л.А.

Донецьк 2011

ЗМІСТ

 

Предмет етики. Основні етичні вчення...............................................................

3

Етичні категорії.....................................................................................................

17

Моральні аспекти глобальних проблем сучасної цивілізації............................

24

Культура спілкування. Етикет..............................................................................

32

Естетика як наука і її категорії.............................................................................

40

Історія естетичної думки......................................................................................

51

Мистецтво..............................................................................................................

61

Література............................................................................................................

100

ПРЕДМЕТ ЕТИКИ. ОСНОВНІ ЕТИЧНІ ВЧЕННЯ

Перші етичні уявлення з’являються в раньому періоді розвитку класового суспільства. Але тільки давньогрецьким філософам вдалося зробити вирішальний крок від міфологічного к науковому, логічному розумінню моралі та людини. (Науковість - вища форма знання, яке має бути системним, істинним, доказовим, перевіряємим).

Етика входить до складу філософського знання. Етимологія (гр. походження) цього терміну пов'язана з давньогрецьким словом ethos (етос).

Спочатку під етосом розумілося звичне місце спільного проживання людей, будинок, людське житло. У подальшому воно стало позначати порядок, звичай, вдачу (нрав), характер. Відштовхуючись від слова етос, старогрецький філософ Арістотель в IV ст. до н.е. в праці «Нікомахова етика» утворив іменник «етика» та прикметник «етичний». Поняття «етичний» Арістотель вживав для того, щоб позначити особливий клас

людських якостей - справедливість,

мужність,

чесність,

помірність

(умеренность),

мудрість і

ін.,

названих ним

етичними

чеснотами

(добродетель). Філософське учення про етичні чесноти, Арістотель назвав етикою.

Предметом етики за Арістотелем є сфера людської практики, заснованої на виборі. Етичну чесноту Арістотель визначав як середину між двома хибними (ошибочность, превратность) крайнощами. Нкшталт: Безросудна відвага - Мужність – Боягузтво. Розбещеність – Помірність – Аскетизм. Вірна етична оцінка конкретних вчинків людей передбачає належний рівень освіти і достатній життєвий досвід.

Для точного перекладу

аристотелівського поняття «етичний»

з грецької мови на латинську

давньоримський філософ, політик, оратор

Марк Туллій Цицерон (106-43 р. до н.е.) утворив прикметник moralis (моральний). Він утворив його від слова «mos» (mores – множинне число) - латинського аналога грецького «етос». Цицерон, зокрема, говорив про моральну філософію, розуміючи під нею ту ж галузь знання, яку Арістотель називав етикою. У IV столітті н.е. в латинській мові з'являється термін «moralitas» (мораль), що є прямим аналогом грецького терміну «етика». Обидва ці слова входять в новоєвропейські мови. Разом з ними у ряді мов виникають свої власні слова, що позначають ту ж саму реальність, яка узагальнюється в термінах «етика» і «мораль». У російській мові виникає

поняття моральність (нравственность).

 

 

 

У

первинному

значенні

різні

слова:

«етика»,

«мораль» «моральність» -

мали один

і той же зміст. З часом ситуація

змінюється.

В процесі розвитку культури у міру

виявлення

своєрідності

етики як області знання, за різними словами починає закріплюватися різний зміст: під етикою розуміється відповідна гілка (галузь) знання, учення, а під мораллю (моральністю) - предмет, що вивчається нею. Слід зазначити, що існують різні спроби разведення понятть моралі та моральності. Ще

Гегель розумів під мораллю - суб'єктивні оцінки індивідами своєї діяльності, а під моральністю - об'єктивні оцінки вчинків людей. Існує також культурно-мовна традиція, яка розуміє під моральністю високи основоположні принципи (заповіти Бога), а під мораллю – життєві норми поведінки, які історично змінюються (повчання шкільного вчителя).

Спроби закріпити за словами різний зміст існують тільки у академічній науковій мові, а у загальнокультурній лексиці всі три слова нерідко вживаються як синоніми і це тому, що між етикою як вченням про мораль і мораллю як реальним явищем не існує непорушної межі. Людина обирає спосіб поведінки чи манеру спілкування, свідомо послуговуючись етичними парадигмами, які виробило конкретно-історичне суспільство, і орієнтуючись на моральні вимоги, що ставляться в певній сфері життєдіяльності чи

спілкування.

 

 

Етика - область філософського

знання,

що досліджує

універсальні передумови і форми моральних відносин людей в системі їх духовно-практичної діяльності.

Мораль - це сукупність історично певних норм, уявлень, правил поведінки людей, що реалізовуються в їх життєдіяльності.

Всі етичні учення мають своєю метою раціональне обгрунтування моралі, виявлення її загального, сутнісного значення, вираженого в системі норм, законів, цінностей, принципів, категорій. У цьому сенсі, етика в теоретичній формі виступає як вираз вищих моральних цінностей. Вона формує ідеальні уявлення про морально належне. Мораль говорить не про те, що є, а, опираючись на узагальнення практики поведінки людей, вона говорить про те, що повинно бути.

Мораль замкнута на людину. Вона - атрибут її існування, показник соціальності. Вона зв'язує людей воєдино у всіх інших зв'язках. Це єдина можлива умова взаємного існування людей, той простір, в межах якого людське буття розгортається саме як людське. Вже найперші етичні учення розглядають людину як єдиний і вищий критерій моралі. Саме мораль служить універсальним засобом самопізнання і самоудосконалення особистості. Вона забезпечує вищу суспільну і особисту доцільність, підтримку гармонії людини і суспільства, стійкості всіх ланок суспільного буття.

Мораль виступає особливим засобом нормативної регуляції суспільних відносин. У цих значеннях мораль представлена в системі

етичних кодексів, моральних заповідях, наукових і літературних

творах,

в звичаях і традиціях людей.

 

Мораль - унікальне соціально-культурне і історичне явище,

що не

має аналогів ні в одній із сфер людської духовної діяльності. Будь-який елемент духовного життя з боку її ідеальних форм, предметно-діяльного

втілення,

соціальних

носіїв,

опосередкований

мораллю

і

підпорядкований їй.

У системі взаємодії моралі з іншими формами

духовно-практичного

життя моральні цінності домінують. Найбільш

повно ця

тенденція простежується

у області політичних,

правових

і

релігійних відносин. Вони, включаючи мораль, виконують роль найбільш важливих соціальних регуляторів життя людей, служать необхідним чинником організації і впорядкування суспільних відносин.

Етика виникає в лоні філософії, тому вона органічно пов'язана зі всіма основними її розділами: онтологією (вченням про буття), гносеологією (теорією пізнання), аксіологією (вченням про цінності), праксеологією (вченням про практику буття людини). З'ясовуючи сенс життя, етика повинна вийти на основоположні проблеми буття людини як особистості. Етику як науку нормативну, таку, що визначає поведінку людини в тих або інших ситуаціях, цікавить, перш за все, потенційне буття, світ належного. Проте, вона враховує і реальні моральні відносини людей у повсякденному житті.

Зв'язок етики з гносеологією обумовлений необхідністю осмислення природи, суті, структури і функцій моралі, піднесення моральних уявлень буденної свідомості до рівня їх раціонально-теоретичного розуміння. З аксіологією етику ріднить аналіз природи і суті абсолютних, безумовних цінностей, до яких належить в першу чергу добро. Розглядає етика і праксеологічні проблеми, зокрема, створює зразкові практичні моделі людських відносин і способи їх реалізації, дає певні рекомендації на основі філософського рішення проблем можливостей, способів і меж практичної діяльності людей в умовах діалектичного взаємозв'язку свободи і необхідності. Етику цікавить перш за все реалізація людиною свободи своєї волі, тобто діяльності, в якій людина керується не практично-утилітарними, політичними і іншими локальними мотивами, а мотивами, орієнтованими на безумовні, абсолютні загальнолюдські цінності, які осмислюються і переживаються як «добро».

Саме ця діяльність і процес інтеріорізації особистістю моральної вимоги в самовимозі (моральний обов’язок), який передує цій діяльності, і складає епіцентр етичних учень. Цей складний, суперечливий, тривалий і нерідко хворобливий процес можна описати тільки за допомогою системи категорій етики.

Структура етики як вчення включає сім основних змістових блоків:

1. Емпірична, або описова етика; 2. Загальна теорія моралі (філософські проблеми етики); 3. Нормативна етика (метаетика); 4. Теорія морального виховання, або педагогична етика; 5. Професійна (корпоративна) етика; 6.

Історія етичної думки; 7. Етикет.

 

 

 

 

Структура предмету етики

включає

дві основні

частини. Одна з

них пов'язана з вивченням і теоретичним обгрунтуванням походження

і

історичного розвитку моралі,

а також

з осмисленням

різних форм

і

напрямів етичних учень. Інша - охоплює спектр проблем, що становлять зміст етики як загальної теорії моралі. Це систематизоване розкриття змісту поняття моралі, законів її функціонування і розвитку, ролі в житті людини і суспільства.

Займаючи певну моральну позицію і обгрунтовуючи відповідні їй цінності і вимоги, етика повинна відповісти на цілу низку питань, які створюють коло її проблем. Таких як: питання про походження і природу моралі; про джерело і зміст морально належного; про зміст і критерій добра і зла, належного і інших моральних цінностей; про природу і суть людських чеснот; про моральну свободу в світі загального детермінізму і панування причинно-наслідкових зв'язків і відносин; про моральний вибір, його ефективність і доцільність, співвідношення в ньому цілей, засобів і результатів; про критерії і чинники моральної оцінки явищ людського життя; про суть моральних конфліктів і способу їх вирішення і попередження. Етика як філософське учення покликана вирішувати триєдину задачу: описати мораль, пояснити мораль, навчити моралі.

Існують три типи теорій походження моралі. Ідеалістичні теорії

містять в собі: божественне походження моралі (релігійна мораль); «априорна сутність» моралі (І. Кант); «абсолютна ідеальна заданість моралі» (Платон) – згідно даної концепції мораль має трансцендентальну (лат. вийти за межі) заданість і не залежить від психічних чи фізичних якостей людини. Виходячи з цього етика не торкається наук, вивчаючих людину.

Натуралістичні (гуманістичні) концепції стврджують: біологічну заданість моральних якостей людей; еволюційне походження моралі (в процесі розвитку людини) – ці концепції зв'язані з психологією, антропологією та ін. науками вивчаючими людину.

Соціально-історичні концепції моралі містять в собі: теорію антропосоціогенезу; діалектико-матеріалістичну теорію етики; теорії, які грунтуються на принципі історизму у розвитку моралі.

Елементи структури моралі: свідомість (наміри, переконання);

діяльність (вчинки); взаємовідносини між свідомістю і діяльністю; моральні норми (заповіді Бога); моральні якості людини (чесноти, які виявляються в її вчинках); моральні принципи, які складають моральну орієнтацію людини

(егоїзм, альтруїзм); моральні ідеали (мета розвиток особистості); вищі моральні цінності (свобода, щастя), загальнолюдські моральні орієнтири.

Існують наступні варианти структури моралі (різні підходи): 1) нормативний – вивчення моралі як системи наказів; 2) філософський; 3) особистісний – вивчення моральної свідомості індивіда; 4) біологічний – вивчення передумов моральності на природному рівні; 5) соціологічний – вивчення ролі моралі у суспільстві; 6) психологічний – вивчення психологічних механізмів моралі. Вареативність моральності залежить від уявлень людей в конкретну епоху.

Функції моралі

Регулятивна функція моралі – головна функція, регулює поведінку людей і суспільства вцілому за допомогою: обмеження негативних устремлінь людей; саморегуляції індивіда і соціального середовища; управління суспільними відносинами; втілення у життя гуманістичних норм моралі. Мораль регулює поведінку і взаємовідносини людей за допомогою

догани чи схвалення з боку суспільної думки та моральної самооцінки особистості.

Виховна функція моралі - формування моральних звичек, настанов, моральних заборон, самовиховання людини протягом всього життя, свідомий вибір моральних орієнтирів. Виховну функцію можуть здійснювати не тільки люди, а і ЗМІ, література, мистецтво, взаємовідносини людей.

Ціннісно-орієнтуюча функція моралі – мораль виконує важливу роль у розвитку особистості, саме вона дає моральну орієнтацію особистості («її настанову на добро»).

Комунікативна функція моралі – ритуалізація спілкування людей, створення різних нормативів (етикет), гуманізація спілкування, бажання зробити його приємним для всіх сторін (орієнтація на добро у спілкуванні).

Пізнавальна функція моралі – мораль є засобом пізнання внутрішнього світу людини, дає людині етичні знання, які допомогають вирішити питання моралі, керувати своєю поведінкою, почуттями.

Гуманізуюча функція моралі – прагнення моралі удосконалити людину, обов'язковість моральних правил для всіх людей, їх рівність.

ОСНОВНІ ЕТИЧНІ ВЧЕННЯ

Етика зародилася в далекій давнині в епоху відокремлення духовнотеоретичної діяльності від матеріально-практичної. Етика стає способом теоретичного розгляду моральних практичних проблем. Повсякденно практичні питання осмислюються етикою як вчення про природу добра і зла, ідеалу і належного, принципів і норм поведінки людини, призначення і сенсу її життя.

УІ тис. до н.е. в країнах Стародавнього Сходу формуються перші школи і напрями етичних вчень (Іран, Китай, Індія). Іран – зороастризм; Китай – конфуціанство, даосизм; Індія – індуїзм, брахманізм, буддизм.

Засновником зороастризму був Заратустра (стародавнім грекам відомий як Зороастр). Жив в проміжок 1500 – 1200 до н. е. (припущення) в азеатських степах неподалік від Волги, був персом. Створив 17 великих гімнів, вони називаються Гати (поетичні пристрасні звернення до Бога). Священні писання зороастризму відомі під загальною назваю Авеста, що означає «доказове висловлювання». Тексти, створені після Гат, іменують Молодшою Авестою.

Основні риси морального вчення зороастризму: одвічне протистояння і боротьба двох начал – добра і зла; прихід Спасителя і його перемога над злом; очищення природи як фактор моральної чистоти; моральний вибір кожної людини між добром і злом; персональна участь людей у боротьбі зі злом як необхідний; фактор остаточного подолання зла винагорода за моральні чесноти

– вічне життя у земному Раю.

Конфуціанство. Засновник Конфуцій (Кун цзи) жив 511 – 479 р. до н.е. Головні принципи етичного вчення: розуміння волі Неба; вшанування старших

(предків, правителів, чиновників, батьків, старшого брата); гуманість (жень) у стосунках із ближніми; освіченість (знання древніх книг, вміння писати твори тощо); виправлення імен (моральний ідеал у минулому).

Засновник даосизму Лао Цзи. Моральне учення: наслідування Дао; недіяння (У Вей) – чим більше законів і принципів, тим більше стає злочинців; гуманність у ставленні до всіх; вшанування довголіття, миролюбність (засудження війн).

В межах індійської культури склались наступні концепції моралі: на засадах індуїзму, брахманізму, буддизму.

Індуїзм – це уявлення про дхарму, частину ріти - загального морального закону, який спрямовує життя Всесвіту і всього, що є у ньому. В соціальному житті індусів дхарма здійснюється через карму і касти. Статус індивіда визначається ще до його народження сукупністю добрих чи поганих вчинків в попередньому житті (закон карми). Місце людини в космічній еволюції щільно пов’язане з дією сансари, згідно з якою душа – частинка Вищого Духа – перебуває послідовно в різних тілах, наближаючись до повного позбавлення від тілесних оболонок, тобто до чистого Духа. Поняття сансари («біг, що повертається до свого початку») означає залучення людини у загальносвітове дійство, в основі якого лежить моральний устрій, адже добрі чи погані вчинки відповідно призводять до вищої чи нижчої форми життя в майбутньому існуванні. Соціальний статус людини обумовлюється кастовою принадлежністю батьків. Кастою визначалися професія, соціальні зв’язки, права і обв’язкі, норми поведінки. Найкраще, що може робити людина – доброчесно виконувати свої обов’язки, жити у згоді зі своєю дхармою. В іншому разі чекає покарання не лише через народження у гіршій касті, а можливо, і не в людській подобі, але і в цьому житті (моральне засудження, навіть вигнання зі свого середовища).

Брахманізм

Тільки давньогрецькій філософії вдалося перейти від міфологічного до раціонально - логічного розуміння моралі і людини та створити етику як раціонально-теоретичне філософське вчення.

Етика античності звернена до людини, ї це доводить вислів Протагора: «Людина є міра всіх речей...». Особливістю етики була установка на осмислення моральності, доброчинності поведінки як розумності. Розум (нус) «править світом» античної етики, його першочергове значення (у будьякому конкретному моральному виборі та у виборі правильного життєвого шляху). Ще одна характеристика античної етики - прагнення до гармонії (гармонії усередині людської душі і гармонії її зі світом).

Перший етап у розвитку етичних учень Давньої Греції представлений софістами: Протагор, Продик, Антисфен (V ст. до н.е.). У центрі їх уваги – людина (як самодостатня цінність), що має право на творчість морального закону. Вони обґрунтували особисту незалежність людини в питаннях моралі і її пріоритет стосовно космосу і навколишньої дійсності. Софісти відстоювали право людини дивитися на світ через призму своїх цілей та інтересів, а не сліпо

підкорятися чужим вимогам. Вони вчили людину піддавати все раціональному розгляду, аналізу. Софісти стверджували, що людина сама є критерієм добра і зла, що немає ніякого об'єктивного єдиного для всіх змісту чеснот, що моральні цінності залежать від користі і інтересів людини, тобто є відносними. Вони стали родоначальниками утилітаристської традиції в етиці, вважаючи особисту користь і інтерес єдиним критерієм моральності (гр. utilitas – користь, вигода). Однак абсолютизація відносності і суб'єктивності моральних цінностей привела їх до етичного релятивізму, втраті об'єктивних загальнозначущих критеріїв моралі, до моральної сваволі. Це вело до підриву моральності як засобу духовного єднання людей і, в остаточному підсумку, до морального цинізму і безпринципності.

Проти цих крайностей софістів виступив Сократ (469-399 до н.е.). Розглядаючи мораль як найглибшу основу людського життя, він висловлював тверде переконання в існуванні загальних визначень моралі, прагнув знайти об'єктивні, загальнозначущі характеристики моральних понять. Він вважав, що без єдиної системи моральних цінностей, що має стійкий і загальнообов'язковий характер, суспільство виявляється в небезпеці. Разом з тим він погоджувався із софістами в тім, що людина повинна сама знайти розуміння добра і чеснот, а не підкорятися нав'язаним її вимогам і цінностям.

Сократ поклав початок евдемоністичної традиції (гр. eudamonia - щастя, блаженство), стверджуючи, що сенс життя людини, вище благо – у досягненні щастя. Щастя виражає зміст розсудливого, доброчесного буття. Тільки моральна людина може бути щасливою. Відповідно до цього конкретизується завдання етики: допомогти людині стати моральною. В інтерпретації етичних проблем він займав раціоналістичну позицію. Знання - це основа доброчинності. Незнання - джерело аморальності. Істина і добро співпадають. За переконаністю Сократа в тім, що мудрець не здатний на зло, стоїть глибока ідея: моральні цінності тільки тоді мають регулятивне значення, коли усвідомлені людиною як істинні.

Сократовску лінію в розвитку етики продовжив його учень Платон (427 –

347 до н.е.). Він здійснив першу спробу

систематизації етичних ідей на

об'єктивно - ідеалістичній основі.

Етичну

концепцію

Платона можна

розділити на дві взаємозалежні

частини:

індивідуальну

етику і політичну

(або соціальну етику). Перша являє собою вчення про інтелектуальне і моральне вдосконалення людини, пов'язане з гармонізацією її душі. Друга

- соціальна етика

- припускає закріплення чеснот за

кожною верствою

(правителі повинні

мати мудрість, воїни - мужність, нижча верства -

помірність). Завдяки

жорсткій політичній і моральній ієрархії в державі

повинна реалізуватися вища чеснота - справедливість,

що свідчить, на

думку Платона, про

соціальну гармонію.

 

У творчості Арістотеля (384 – 322 до н.е.) антична етика досягла свого вищого розвитку. Заслуги Арістотеля в розвитку етики надзвичайно великі: він дав ім'я цій науці, йому належить перша спеціальна етична праця «Нікомахова етика». Арістотель уперше поставив проблему самостійності етики, побудував

глибоку теорію моралі. Етика в його розумінні - це особлива, практична наука про чесноти, мета якої - навчити людину, як стати щасливою. Етика повинна допомогти людині усвідомити головні цілі своєї життєдіяльності, вирішити питання про можливість виховання в державі доброчесних громадян. Тому вона, поряд з політикою, є дуже важливою практичною наукою.

Виділяючи етичний аспект проблеми взаємозв’язку особистості і суспільства, Арістотель прагнув знайти шляхи їх гармонійної взаємодії в розумному обмеженні індивідом стихії егоїстичних потреб, орієнтації його на суспільні блага - з одного боку, і в сприянні держави процвітанню своїх громадян - з іншого. Соціальна гармонія не повинна придушувати особисті інтереси. Моральність людини, що опирається на розум і волю, приводить його цілі, бажання, потреби у відповідність із інтересами держави.

Продовжуючи евдемоністичний напрямок в етиці, вищим благом Арістотель визнавав щастя. Щастя - це особливий стан задоволеності, що отримується від досконалої доброчесної діяльності. Серед численних умов щастя головними є: моральне і інтелектуальне вдосконалення, здоров'я і наявність зовнішніх благ, активна громадянська позиція, дружба. На відміну від Платона, Арістотель заперечував вроджений характер чеснот, що дало йому можливість поставити проблему морального виховання.

В епоху еллінізму, коли криза античної цивілізації виявилась досить явно, етика звертається до внутрішнього світу особистості, намагаючись знайти джерела моралі в людській суб'єктивності. Одну із основних філософськоетичних течій цього часу епікурейство заснував Епікур, що жив наприкінці IV - початку III ст. до н.е. Епікур розглядав етику як «ліки душі», що допомагає позбутися страждань і знайти внутрішню рівновагу. Приєднуючись до евдемоністичної традиції, Епікур визначив щастя як свободу від страждань і душевних тривог. Відповідно, основна мета етики - допомогти людині позбутися страждань або полегшити їх. На відміну від представників гедоністичної етичної традиції (гр. hedone - задоволення), що розглядають прагнення до задоволень і насолод як мотив і ціль усього морального поводження людини (Арістіпп - IV-III ст. до н.е.), Епікур відзначав, що щастя і задоволення не тотожні. Щастя - це сукупність фізичних і духовних цінностей. Щастя припускає правильне відношення до задоволень (уникати неприродних задоволень, віддавати перевагу духовним, знати міру), інакше страждань не уникнути. Умовами щастя є: атараксія (безтурботність душі, незворушний, спокійний стан духу), індиферентність до всього зовнішнього; дружба; правильне відношення до життя і смерті. Головна чеснота по Епікуру, мудрість, яка пов’язана із заняттям філософією, що сприяє проясненню суті речей і допомагає перебороти страх смерті.

Філософсько-етичне вчення стоїцизму, яке зародилось на ґрунті Давньої Греції, розвивалось римськими стоїками Сенекою ( 4 р. до н.е. - 65 р. н.е.),

Марком Аврелієм (121 -180), Епіктетом (50 – 138 ). Вище благо, говорить Сенека, у здатності зневажати мінливість долі та задовольнятися

доброчинністю,

тобто

відчувати

радість від свідомості власної духовної

сили і величі

духу.

Потрібно

відмовитися від задоволень як основи

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.