Nikiforova_L_A_YeTIKA_YeSTYeTIKA

У 17 ст. в Англії було розроблено кодекс людини честі – джентльмена: бути чесним і правдивим; бути пунктуальним, не спізнюватись; грати чесно дотримуючись правил; боронити свої права; вчасно платити борги, податки, виконувати зобов’язання; з’ясовувати суперництво в коханні шляхом дуелі; піклуватися про репутацію дами; нікому не прислуговувати; не підкорятися чужій волі; не терпіти образи, викликати кривдника на дуель; не викликати на дуель людину, перед якою маєш зобов’язання; не погоджуватись на принизливи умови; якщо немає можливості захистити свою честь, покінчити життя самогубством.

Репутація – (лат. міркування) – думка про моральне обличчя конкретної людини, що склалася у її оточення. Ця думка грунтується на моральній оцінці діяльності, поведінки та вчинків людини і знаходить вираз у визнанні її заслуг, і авторитету в колективі.

Авторитет – (від лат. влада, вплив) – в широкому значенні загальновизнаний неформальний вплив особи, заснований на знаннях, досвіді, компетенції, високому професіоналізмі і моральній доброчесності. У вузькому значенні – це владна функція, обумовлена посадою людини. В моральному сенсі авторитет полягає у здатності людини керувати іншими людьми без застосування будь-яких форм примусу.

Гідність – категорія етики, яка характеризує самоповагу людини та її моральну рівноправність з іншими людьми. Категорія гідності визначає, перш за все, безумовну самоцінність кожного і становить невід’ємну складову природних прав людини. Самоповагаиі потреба поважати гідність інших людей чинить опір спокусам і негідним вчинкам. Поняття «самоповага» відображає у своєму змісті задоволення людини собою і позитивне ставлення до себе. Висока самоповага – не синонім зарозумілості чи некритичного ставлення до себе. Людина з високою самоповагою не вважає себе кращою за інших, а просто вірить в себе і в свою здатність подолати власні вади. Люди з високим почуттям власної гідності значно більше задоволені своїм життям, більш самостійні і менш піддаються чужому впливу. Їх позитивне ставлення до себе і почуття впевненості у власних силах сприяють аналогічному ставленню і до оточуючих. Вони нерідко стають лідерами в своїх колективах.

Гідність, самоповага, честь, авторитет, репутація – це ті моральні чесноти, які істотно впливають на життєві успіхи і позитивну саморегуляцію особистості. Їх відсутність чи низькифй рівень приводять до негативних наслідків як в особистому, так і у громадському житті.

Сферою вияву моральної суб’єктивності є спілкування. Під час спілкування людина зазвичай надягає маску, про яку вона знає, що ця маска відповідає, з одного боку, її власним намірам, а з іншого – вимогам і уявленням її середовища. В аналітичній психології людину, яка ототожнює себе з певною маскою, називають «персоною». Персона ставить певний комплекс функцій, створених на засадах пристосування чи необхідної зручності, але не тотжних індивідуальності. Комплекс функцій, який утворює персону, відноситься до розряду об’єктів. Тому спілкування з персоною має

суб’єктивно-об’єктивний характер. Часто це спілкування позбавлене певної моральної означеності. Окрім маски, у спілкуванні використовується рольовий підхід. Поняття ролі визначається як програма поведінки, максимально наближеної до соціальних очікувань. Соціальна роль здебільшого розуміється як безособова функція, пов’язана з певною соціальною позицією і не залежна від особистих якостей індивідів, що визначена суспільним поділом праці та іншими об’єктивними чинниками.

У моральній свідомості спілкування поділяється на дві частини, з яких одна – формальна – належить безособовому світові соціальних ролей, а друга

– особистісна, емоційно забарвлена – демонструє те, чим індивід є «сам по собі» безвідносно до соціальних функцій. Ці особливості спілкування слід мати на увазі, розглядаючи етичні категорії, які характеризують царину людських відносин.

Спілкування базується на певних правилах комунікативної поведінки, які включають в себе в якості необхідного компоненту нормативні регулятори і етичні принципи. Для міжсуб’єктного спілкування загальна нормативна регуляція є непридатною без доповнення її власне моральними вимірами людського спілкування, які відображені в етичніих категорія любові, поваги, співчуття, жалю, толерантності тощо.

Любов – це духовно-емоційний стан, який майже не надається формальному визначенню. Любов – це завжди подія, не залежна від людини. Людина не може любити чи не любити за власним бажанням. Любов не надається моральним оцінкам. Сенсом людської любові взагалі є виправдання і спасіння індивідуальності через жертву егоїзму. Любов – це самовіддача, подолання егоїзму. Щоб повністю викорінити егоїзм, необхідно протиставити йому кохання, яке проймає все наше єство. Моральний сенс і гідність любові полягають у тому, що вона змушує людину дійсно визначити за іншим те безумовне центральне значення, яке до цього вона визнавала лише за собою. Любов переносить життєвий інтерес за межі індивідуального, перетворює потенційне буття в дійсне.

В. Соловйов: необхідна діяльна віра, моральний подвиг і праця, щоб утримати, зміцнити розвинути цей дар світлої і творчої любові, щоб за допомогою його втілити в собі і в іншому образ Божий.

Типи любові (за Еріхом Фроммом) – братерська любов, материнська любов, еротичне кохання, любов до себе, любов до Бога.

Любов - це не тільки почуття, породжене іншою людиною. Вона – уцстановка, орієнтація характеру, яка визначає ставлення людини до світу взагалі, а не тільки до одного «об’єкту» любові. Якщо людина кохає посправжньому іншу людину, то любить усіх, любит світ, любить життя. Любов – це моральна орієнтація, скерована на макрокосм.

Братерська любов – основа всіх типів любові. Вона передбачає солідарність з усім людством і виходить з того, що людська єдність грунтується на єдентичності людської сутності безвідносно до освіти, знань, талантів тощо.

Материнська любов с безумовною самовідданістю в ім’я життя дитини та її добробуту.

Еротичне кохання – це вибіркова любов. Роблячи вибір, людина в іншій людині любить все людство.

Любов до Бога – це любов, яка випливає з релігійного почуття і дещо відрізняється від вище розглянутих форм любові. Природа любові до Бога має психологічно богато спільного з природою любові до батька. На відміну від материнської, батьківська любов не безумовна. Її потрібно заслужити, її можна втратити, якщо не відповідати очікуванням і вимогам батька. Вона потребує слухняності як основної чесноти, а непослух стає головним гріхом, який приводить до втрати батьківської любові.

Влада і любов – протилежні цінності. Влада створює нерівність. В той же час любов означає рівноправність. Навіть зв’язок матері і дитини повинен спиратися на гарантію, що дитина є особистістю, такою ж як і мати. Якщо цього немає, то дитина не буде ставитись до інших як до рівних собі. Любов і задоволення є внутрішніми складовими творчого просесу. Любляча людина – це творча особистість, оскільки вона в усі справи вкладає серце. Вона може досягти слави, успіхів, пошани, але дані цінності не домінують в ній. Вона не жертвує для них власною цілісністю. Певні цінності моральної самосвідомості – повага, гордість, чесність, справедливість – можуть гармонійно поєднуватись з цінностями серця і допомагають в зміцненні цілісності особистості.

МОРАЛЬНІ АСПЕКТИ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Кінець ХХ століття увійшов до історії, як початок епохи інформаційних технологій. Бурхливий розвиток інтеграційних процесів отримує назву глобалізації (від латинського global – куля). Існують різні точки зору на глобалізацію як сьогоденне явище. Глобалізація як позитивне явище і як негативне. Позитивне: світ є единою екосистемою і всі люди повинні дбайливо ставитись до нього, задля свого виживання. Негативне: в процесі глобалізації сильний намагається нав’язувати іншим свої погляди, цінності, спосіб життя. Відбувається міжнародний поділ праці, що веде до залежності окремих держав від держави - гегемона. Національна ідентичність втрочає сенс. Етичні та юридичні норми, які пов’язані з історичними особливостями і духовною єдністю, знищуються. Традиційні механізми управління втрачають значення. Загроза знищення окремих конфесій. Під маскою боротьби з тими, хто загрожує загальній безпеці відбувається знищення окремих етносів.

Глобальними називають проблеми, які зачипають життя вього людства, а їх розв’язання можливе лише зусиллями всіх народів, які населяють Землю. Глобальні проблеми групуються навколо трьох фундаментальних напрямків розвитку людства: людина-техніка, людина-природа, людинакультура. Людина-техніка – використання атомної енергії, а також через непрогнозованність наслідків роботи машин, що працюють на принципах самовдосконалення і самонавчання. Людина-культура – тенденція до втрати культурних національних рис. Людина-природа – погіршення екологічної ситуації, зростають природні катаклізми та техногенни катастрофи.

Глобольні проблеми поділяють на проблеми, що загрожують існуванню всьго людства (термоядерна війна; забруднення середовища; небезпечні хвороби) і проблеми, вирішення яких забезпечує прогресивний розвиток людства (запаси сировини; демографічний вибух; голод; економічна відсталість країн; освоєння космосу; міжнародні відносини; ресурси світового океану; альтернативні джерела енергії).

Глобальні проблеми– продукт діяльності людини. Культура як феномен буття і самореалізації сприяла поступовому виникненню глобальних проблем.

Все частіше, завдяки культурному синкретизму (гр. об’єднання) пропонуються ідеалізовані культурні стереотипи західного зразку. Моральні цінності експортуються як матеріальні продукти (капітали, нафта). Утвердився культурний плюралізм і релятивізм.

Культурний плюралізм (лат. множинний) – сучасний світ розглядається як багатонаціанальне утворення, всі народи і етноси рівноцінні.

Культурний релятивізм (лат. відносний) - означає заперечення того,

що будь-який народ єдиний володіє істиною.

Особливою тенденцією сучасності є повага до найменш численних, екзотичних культур. Декларування принципу толерантності по відношенню к малим етносам.

Глобалізація загострила таку проблему як тероризм. В терактах порушуються інтереси, суверенність і національні почуття, моральні принципи певних народів і етносів.

Таким чином, з одного боку глобалізація об’єднує людей, а з іншого веде до втрати ідентичності, змушує об’єднуватись в певні субкультури для досягнення самореалізації.

Після здобуття незалежності українське суспільство зіткнулоь з рядом проблем. Швидке розповсюдження західних цінностій, сумнівного зразку заповнило певний культурний вакуум. Розгул злочинності, розквіт порноіндустрії, безробіття, наркоманія, корупція, дитяча безпритульність, організована злочинність – все це веде до кризи в сфері моралі. Наявність в сфері моралі діаметрально протилежних переконань і цінностей привело до розколу масової свідомості. Різке розшарування суспільства привело до зростання в соціальній психології почуття неспроведливості. На цьому фоні присутня віра у харизматичного лідера на зразок «доброго царя» і повна відсутність толерантних стосунків між населенням і можновладцями. Ситуацію значно погіршує церковний розкол і міжконфесійна конфронтація, які заважають ствердженню загальних духовних цінностей. Стара ідеологічна парадигма (гр. зразок, взірець) була знищена, а нової морально привабливої консолідуючої ідеології чіткого бачення перспектив розвиткумсуспільства немає.

Держава та насилля

Під насиллям розуміють подавлення людини та обмеження умов особистісного розвитку, нанесення фізичної та економічної шкоди. В суспільної свідомості насилля викликає принципово негативне відношення. Насилля може бути: прямим, непрямим, економічним, фізичним, психологічним, політичним і т.п. Насилля є засобом забезпечення влади людини над людиною. Влада – це підсилення волі людини за рахунок волі інших людей, приняття рішень за інших. Влада може бути заснована на вищісті волі, взаємному договорі або на насиллі. Наслля є порушенням свободи волі людини, оскільки містить в собі підкорення однієї волі іншої чи зовсім її припинення, яке здійснюється шляхом зовнішного примушення.

Історичний розвиток людства пов’язан з подоланням насилля в процесі свідомої цілеспрямованої діяльності. Першой формою морального відношення до насилля , його обмеження у первинному суспільстві був таліон. Він заснован на взаємному визнанні права сили, поваги одного одним як людей, що здатні захищати свої права силою. Передбачав відплату шляхом нанесення такогож збитку (око за око). Виникнення держави стало більш високою сходинкою по обмеженню насилля. Держава придбала монопольне право на насилля, створює спеціальні інститути, які здійснюють насилля. Заміняє насилля непрямими формами (маніпуляції з суспільною думкою, свідомістю). Основним завданням держави є забезпечення життя та безпеки людей. В державі право на насилля зафіксовано законом; кожному випадку звернення до насилля передує об’єктивне слідство, обговорення; існує профилактика насилля. Державне обмеження насилля передбачає остаточне його подолання, перехід до нового суспільного устрою без насилля. Існує наступний погляд: насилля держави є насиллям, що заперечує нормам моралі; монополія на насилля може привести до надмірності та безкарності; інституційність насилля додає йому анонімності.

Смертна кара (страта) – це вбивство, що здійснюється за вироком суду в межах права держави на легітимне (лат. законне) насилля.

Етичні аргументи, що виправдовують смертну кару:

-страта є карою за вбивство, актом справедливості;

-акт залякування, запобігання скоєння подібних злочинів;

-звільнює суспільство від небезпечних злочинців;

-позбавляє злочинця від ув’язнення на все життя.

Етичні аргументи проти смертної кари:

-страта морально розбещує суспільство (переконує, що вбивство є благо; провакує самосуд; сприймається як порок і визиває відразу);

-страта є антиправовим актом (порушує рівновагу блага суспільства та свободи особистості; карає не тільки злочинця, а його близьких; незворотня, некомпенсується у випадку помилки суду);

-страта заперечує принцип самоцінності особистості людини, заповідь «невбивай»);

-кара знаходиться за межами компетенцій людини (людина не може

безумовно судити про невиправлення та провину злочинця; діяльність людини може обмежуватись лише необхідністю).

Благодійність – діяльність, за допомогою якої приватні ресурси добровільно розподіляються їх власниками з метою допомоги бідним, а також для вирішення суспільних проблем і вдосконалення умов суспільного життя. Люди, які потребують допомоги, це не тільки бідні, а ще ті яким невистачає на проекти, культурні, професійні, гражданські задачі.

Приватні ресурси можуть бути: фінансовими, матеріальними, енергія людей. Існують різні погляди на благодійність:

1)благодійність немає сенсу і є аморальною, тому що а) це різновид бізнесу; б) інструмент ідеологічного і політичного впливу; в) засіб розваги для богатих, бо велика помпезність потребує великих грошей і вони більші ніж ті, що йдуть для бідних.

2)благодійність має тісний зв’язок з владою, а саме з владою церкви, яка говорить про милосердя. Хто збироє милостиню, той розподіляє її і тому має владу.

3)благодійність і милосердя існують для того, щоб мати похвалу від сучасників та залишитись у пам’яті нащадків.

4)заходи по благодійності не обкладаються податками.

5)благодійність направлена на послаблення протистояння між бідними і заможними, зняття соціальних конфліктів, у неї соціально компенсуюча роль.

6)благодійність необхідна, але потрібно щоб число бідних постійно скорочувалось, вона неповинна підривати індивідуальне працьовитість і здібності людини до самозабезпечення.

Біологічна етика або біоетика. Застосування моральних критеріїв до себе як до живої істоти, до тварин, рослин і неживої природи стало основою формування біоетики. Термін біоетика в 1971 р. вперше застосував американський вчений Ван-Ронселер Поттер (1911-2001), який розглядав її як синтетичну галузь знань, що досліджує системні об’єкти живої природи за допомогою органічного поєднання методів природних і гуманітарних наук.

Увітчизняній науці терміном «біоетика» спочатку позначали ціннісноморальні аспекти взаємовідносин лікаря і пацієнта, а також етичні проблеми біомедичних досліджень, медичної практики, експериментів на тваринах і людях, біотехнології, генної інженерії тощо. Пізніше біоетику почали тлумачити більш широко як сферу застосування етики у системі «людина – жива природа».

Основні напрямки біоетики: етичні аспекти медицини; етичні аспекти впровадження біотехніки і біотехнології; етичні аспекти соціальноекологічного знання. Правила етики медичної діяльності – не зашкодь; роби благо; поважай автономію поцієнта; кажи правду; зберігай таємницю. Правило «не зашкодь» є основоположним у діяльності лікаря. Згідно з ним лікар не повинен завдавати шкоди хворому під час лікування. Йдеться не тільки про безпосередню свідому шкоду з боку лікаря, що є правовим злочином, але й про шкоду через некомпетентність, недостатню кваліфікованість, недбалість, ненадання власної допомоги тощо. Організм кожної людини є унікальним і треба застосовувати індивідуальні підходи при лікуванні кожного. Вузька спеціалізація завдає значної шкоди, тому що лікуючи один орган можна зашкодити всім іншим і загальний стан здоров’я пацієнта погіршити. Хірургічне втручання, коли людина може не витримати операції, або її ускладнень. Загроза життю може виникати і через госпітальні інфекції, недотримання правил асептики (а - заперечлива частина, грец.

гнійний процес). Евтаназія – позбавлення життя важкохворого через припинення лікування або безпосереднє лікарське втручання.

Розрізняють активну і пасивну евтаназію. Активною називають евтаназію у розумінні навмисного переривання життя однієї людини (на її прохання чи за її згодою) іншою – милосердне вбивство. Пасивна евтаназія - це припинення особливих заходів для продовження життя тіла, коли достовірно встановлено, що біологічна смерть неминуча. Пасивна евтаназія нині легалізована в деяких західних країнах (Голландія, Канада, США). З одного боку, полегшення страждань є милосердною справою, з другого боку, бути причиною смерті людини є морально важко, адже смерть розглядається як величезне зло. Українським законодавством евтаназію заборонено.

Існує проблема штучного переривання вагітності (абортів). Традиційно в християнській культурі таке втручання у біологічний процес вважалося важким гріхом і вбивством. В межах сучасної секуляризованої культури в більшості країн ця операція дозволена законом і є предметом певної лікарської спеціалізації. Суперечності морального характеру, що виникають з приводу абортів, полягають у натупному:

-свобода вибору жінки і право на життя кожної людини від самого зачаття;

-загроза докорів сумління і матеріальна неможливість забезпечити гідне життя дитині;

-право лікаря зробити аборт і моральна оцінка цього з боку християнської (особливо католицької) церкви;

-заборона абортів і вимоги їх легалізації тощо.

Правило «роби благо» орієнтує на доброчинність, благодіяння, милосердя, жалість у медичній практиці.

Правило поваги автономії пацієнта передбачає, що лише він сам, будучи дорослим і розумово повносправним, остаточно вирішує питання доцільності тих дій, які пропонує лікар. Пацієнт здатен з повною відповідальністю робити вибір. Від вибору хворого залежать і дії лікаря. Тому неприпустимо і аморально приховувати достовірну інформацію, перешкоджати самостійним діям пацієнта. Проте на тих, хто через якісь причини не може діяти повносправно (дітей, психічно хворих, людей в стані алкогольного сп’яніння чи в наркотичному стані) це правило не поширюється.

Правило правдивості – це вимога до лікаря говорити правду пацієнту про стан його здоров’я, не приховувати важливу інформацію. З іншого боку, і пацієнт не повинен приховувати важливої інформації щодо свого здоров’я від лікаря.

Правило збереження таємниці зафіксоване в багатьох відомих лікарських кодексах, починаючи від Гіппократа. Дотримання цього правила дозволяє забезпечити конфіденційність інформації, яка не повинна, крім лікаря і пацієнта, стати відомою стороннім особам.

Важливим напрямом біоетики є проблеми, пов’язані із застосуванням біотехніки і біотехнології. Ці проблеми стосуються нових репродуктивних

технологій: штучного запліднення, штучної інсемінації, сурогатного материнства тощо.

Штучне запліднення здійснюється «в пробірці». Воно використовувається при лікуванні бездітності, проте, його застосування спричиняє етичні проблеми:

-припустимість чи неприпустимість маніпуляцій з яйцеклітинами, ембріонами;

-статус ембріонів, а також народженої в такий спосіб людини;

-визначення, хто насправді є матір’ю дитини тощо.

Штучна інсемінація виникла як спосіб допомогти при лікуванні безплідності і полягає в тому, жінку запліднюють за допомогою технічних засобів. Моральні проблеми через таку репродуктивну технологію виникають особливо тоді, коли донором є не чоловік даної жінки, а інший. Виникають побоювання щодо дотримання лікарської таємниці, постають проблеми встановлення батьківства, поведінка донора, його здоров’я та ін.

Сурогатне материнство полягає в тому, що на замовлення бездітної подружньої пари (соціальних батьків) спочатку робиться запліднення в пробірці, а потім цей ембріон вміщується до матки іншої жінки. Виникають проблеми визначення справжнього материнства, поведінки всіх учасників цієї угоди, дотримання таємниці і багато інших.

Значні моральні колізії супроводжують і такі винаходи сучасної науки, як трансплантація органів, генна інженерія, клонування.

Напрямом біоетики є такаж етичні аспекти соціальної екології. Соціальна екологія має два вектори: етичні підходи до природного в людині і моральне ставлення до зовнішньої природи. Найбільш сучасним біоетичним напрямом дослідження системних параметрів людського організму у середовищі її проживання є валеологія як вчення про здоровий спосіб життя. Іншим, більш традиційним напрямом біоетики в структурі соціальноекологічного знання є етологія (вивчення поведінки тварин). Поширення біоетики як практичної дисципліни привело до екологізації науки, створення Червоної книги, зелених рухів тощо.

Етика національних відносин – це система моральних обов’язків і вимог до поведінки, яка є відносно незалежною ділянкою гуманітарного знання. Основними принципами сучасної етики національних відносин є: рівність людей всіх народів, етносів у моралі; свобода кожного народу чи етносу; визнання самоцінності нації, народу, етносу; справедливість у національних відносинах; співробітництво і солідарність між народами задля загального блага.

Принцип рівності в моралі історично виник і формувався як альтернатива родинної замкненості і соціальної відокремленості людей. Виразом ідеї рівності в моралі є золоте правило: робити іншим слід те, чого бажаєш, щоб робили тобі. Це правило визначає універсальність моральних вимог, їх поширення на всіх людей, незалежно від їх національної або етнічної належності, раси, майнового стану, віку, статі тощо.

Принцип свободи в етиці національних відносин відображає вимогу будь-якого народу чи етносу, незалежно від расової належності, соціального і культурного розвитку, історичних реалій самому вирішувати свою долю, розвиватися самостійно або у складі інших народів чи держав. Визнання самоцінності народу, нації, етносу означає, що національна самоідентифікація особи є важливим ступенем її розвитку і соціалізації.

Принцип справедливості орієнтує на доцільний і оптимальний розподіл функцій управління в економіці, політиці, ділянці права, культурі між народами і етносами, а також всередині окремих держав. Цьому сприяє зміцнення суверенітету національно-державних утворень, в межах яких представники кожної національності чи етносу можуть вільно створювати національні товариства, вивчати рідну мову, підтримувати звичаї і традиції тощо.

Співробітництво і солідарність між народами орієнтують на спільні й ефективні дії у ситуаціях соціальних потрясінь, природних катастроф, вироблення стратегії і тактики допомоги потерпілим від різних гуманітарних і природних лих. Ставлення людини до народу чи етносу і моральна рефлексія, з цим пов’язана, в наш час формується у межах таких позицій: націоналістичної, космополітичної, «золотої середини», тобто гармонійного поєднання національного і вселюдського.

Основою націоналізму (лат. плем’я, народ) є ідеї вищості окремого народу, його національної винятковості, розгляд нації як вищої позаісторичної спільноти людей. Нація тлумачиться як гармонійна єдність людей певного народу, в якій інтереси окремих прошарків суспільства вважаються ідентичними.

Моральні аспекти поняття нації і націоналізму є компонентими низки теорій і доктрин. Так в межах психологічного підходу нація розглядається як спільність національного духа (національної свідомості, моральних принципів нації, національного характеру), певний стійкий набір психологічних і моральних характеристик особистості, єдність культури.

В інших теоріях етичний аспект щільно пов’язаний з правовим і політичним (політико-правовий підхід). Найбільш високою моральністю з цих позицій характеризуються ті люди, які головним сенсом свого життя вважають служіння загальнонаціональній меті, інтересам консолідації людей своєї національності. Ця спільна мета найбільше реалізується в державі, яка скріплює союз між людьми. Цей підхід має свої вади, оскільки недостатньо враховує складність соціального життя людей. З цих позицій народи, які не змогли утворити державу або втратити її, не можуть вважатися націями, а їх представники, з моральної точки зору, не можуть зберегти гідність, реалізувати своє право на свободу, приречені на постійне відчуття своєї меншовартості.

Проте, історія свідчить, що багато націй зберігали свою ідентичність і не маючи держави, а їх представники виявили найкращі моральні чесноти і зразки високоморальної поведінки. В подібних випадках не державно-