Тема 7. Соціальна структура суспільства

1. Поняття соціальної структури і її елементи.

2. Теорії виникнення класів і соціальної стратифікації.

3. Соціальна мобільність.

Приступаючи до вивчення першого питання «Поняття соціальної структури і її елементи», варто знати, що у світі всі об’єкти структурно організовані. Структура (лат. structura – будова, розташування, порядок) – це сукупність стійких зв'язків елементів об'єкту, яка забезпечує його цілісність при різних зовнішніх і внутрішніх змінах.

Соціальна структура суспільства - це соціологічна категорія, яка відображає різні типи людських об'єднань, що представляють собою колективні елементи суспільства: соціальні спільності, соціальні групи, організації тощо. Головною ознакою соціальної структури є те, що вона є колективним суб'єктом суспільства, який об’єднує певну множину індивідів. Іншою ознакою є те, що кожний структурний елемент постає як відносно самостійне утворення, що характеризується власною дією, поведінкою і мірою відповідальності.

Теоретичне й практичне значення соціологічного аналізу соціальної структури виявляється в наступному:

- теорія соціальної структури відбиває властивий даному суспільству спосіб поділу праці, взаємини класів і інших соціальних груп;

- концентровано виражає корінні соціальні перетворення й суперечливу динаміку розвитку суспільства;

- дозволяє виявити дію соціальних законів і є передумовою оптимального управління суспільством;

- виражає взаємозв'язок матеріальних і духовних інтересів суспільства;

- є методологічною основою конкретних соціологічних досліджень.

Суспільство - це складна система взаємозалежних соціальних елементів, тому для його аналізу варто виходити з певної методологічної основи. З цією метою французький соціолог Е. Дюркгейм (1858-1917) запровадив абстрактну модель «простого суспільства». Згідно з Е. Дюркгеймом «просте суспільство» - це суспільство, що не містить у собі інші, більше прості соціальні утворення. Характерною рисою такого типу суспільства є те, що в ньому тільки один колективний суб'єкт і спільна власність, тому що міжособистісні відносини і відносини власності не розвинені, а індивід поглинений групою. Таке суспільство Е. Дюркгейм називає «комунізмом». Оскільки реально простих суспільств не існує, то соціолог вважає, що під визначення простого суспільства підходить орда, як ще не структурована соціальна спільність. Орду Е. Дюркгейм вважає тим джерелом, з якого виникли всі соціальні види.

Подібна «протоплазма» суспільства піддається змінам. Відповідно до теорії соціокультурної еволюції американського соціолога Герхарда Ленські, причиною структурних ускладнень у суспільстві є застосування нової технології виробництва. У результаті в суспільстві виникає неоднорідність і, одночасно, взаємозалежність соціальних груп, що утворюють певний соціальний порядок. Внаслідок цього процесу формується структурна ієрархія як спосіб самоорганізації суспільства.

Функціонування суспільства, як відомо, обумовлене постійною взаємодією з природою та добуванням необхідних ресурсів (речовини, енергії, інформації) і наступним обміном цими ресурсами у формі товарів, грошей, послуг, знань і т.п. Потреба в різних ресурсах поєднує всі соціальні структури. Освоюючи ресурси й обмінюючись ними, люди здійснюють свою життєдіяльність. У взаємозалежній єдності вони знаходять нову силу для виживання в природному середовищі. Виконуючи різні функції, люди породжують нові, їм необхідні соціальні структури, утворюючи цілісний соціальний організм, у якому встановлюється узгоджений порядок, що включає нові структурні утворення.

З погляду сучасної теорії синергетики, для пояснення процесів розвитку суспільства й виникнення нових соціальних структур, використовується поняття «фрактал». Фрактальність системи в синергетиці (греч. sinergia - сприяння, співучасть, загальна теорія, що досліджує закономірності й принципи, які лежать в основі процесів самоорганізації) означає формування самоподібних об'єктів, тобто таких більш дрібних систем (фракталів), які подібні до всієї системи в цілому. Подібні ідеї зустрічалися вже в античних дослідників суспільства. Так, Арістотель відзначав, що сім’я - це суспільство в мініатюрі, а давньокитайський філософ Конфуцій стверджував, що держава - це велика сім’я, а сім’я - мала держава. Фрактали виникають при нерівноважному стані системи. Нерівноважні стани в суспільстві можуть виникнути з різних причин: або внаслідок суперечностей між суспільством і природою (виснаження природних ресурсів, природні аномалії), або внаслідок соціальних суперечностей між різними соціальними групами.

Сучасні суспільства мають фрактальну структуру, фрактали представляють собою елементи соціальної структури. Але, незважаючи на подібність фракталів цілому суспільству, варто пам'ятати про те, що суспільству як системі, що самоорганізується, властива самодостатність, тобто здатність до розвитку й функціонування. А фрактали як колективні суб'єкти соціальної структури можуть існувати й функціонувати лише в системі суспільства, маючи відносну автономію й взаємодіючи один з одним. Зазначимо також, що кожному історичному періоду властиві ті або інші структурні елементи. Наприклад, кастовий і становий розподіл суспільства замінюється класовою структурою й т.д.

Соціальна структура суспільства представлена великими й малими соціальними групами. Відмінність великих груп від малих полягає в тому, що вони організовані в найбільш розвинені соціальні інститути (наприклад, профспілки, конфесії), тому їхня роль більш значима в життєдіяльності суспільства. Коли назріває необхідність змін, держава міняє соціальні відносини між великими соціальними групами – класами - за допомогою реформ. У результаті змінюється їх роль і статус у суспільній системі. Так, можна скасувати станові привілеї, розширити права жінок і молоді тощо. Правда, ці зміни не завжди бувають результативними. Це добре видно на прикладі соціальної реформи 1861 р. у Росії. Селян звільнили від кріпосного права, але землю їм не дали. У положенні селян мало що змінилося. І тільки в результаті столипінських реформ 1906-1915 р. змінився статус самого селянина, бо він одержав землю. Змінилася й соціальна роль селян. Або інший приклад. Ліквідація такого стану, як запорізьке козацтво в 1775 р. спричинила зміну в суспільно-політичному устрої України.

При зміні положення соціальної групи змінюється статус і роль окремої людини. Оскільки життєдіяльність людини визначається її статусом і роллю в суспільній системі, соціологія розглядає статус і роль як найважливіші категорії соціології.

Статус і роль представляють різні аспекти соціального буття. Статус відображає статичний аспект, тоді як роль – динамічний аспект. Статус – це положення людини в суспільстві, пов'язане з поділом праці. Усякий статус реалізується через соціальну роль. Соціальна роль – це модель поведінки, обумовлена даним статусом. Щоб визначити статус людини, соціологи образно порівнюють суспільство з бджолиним вуликом, за кожним осередком якого закріплена спеціальна функція. Аналогічно до цього людина, включившись у соціальну взаємодію, займає визначений статусом осередок і виконує певні функціональні обов'язки. При цьому вона наділяється відповідними правами, привілеями й повноваженнями. Тим самим людина займає ту або іншу соціальну позицію. Тому соціальний статус характеризує соціальне положення в історично визначеній соціальній системі координат.

Соціальний статус має внутрішньозмістовну й зовнішньономінаційну сторони. Внутрішньозмістовна сторона включає права й обов'язки, закріплені за конкретним статусом. Знання статусної позиції, тобто того, з ким людина взаємодіє, у якому відношенні з ним перебуває – вона підпорядковується чи їй підпорядковуються – дозволяє визначити диспозицію (розташування) конкретного статусу в даному соціальному просторі. Зовнішньономінаційна сторона вказує на номінацію (найменування) соціального статусу: викладач, студент, лікар, пацієнт, батько, син і т.д. Будь-яка соціальна позиція має свою назву й закріплює за собою посаду, професію, родинне відношення. Тому статуси, як стійкі позиції, інституалізовані. Конкретний викладач може звільнитися або перейти на іншу роботу, але його статус збережеться й на його місце прийде інший.

Оскільки кожна людина включена в безліч функціонуючих соціальних інститутів, вона має безліч статусів. Наприклад, професор може бути чоловіком, батьком, письменником, депутатом і виконувати відповідні функції. Існуючі в суспільстві статуси класифікують за типами. Розрізняють формальний і неформальний, приписаний і досягнутий, головний і специфічний статуси. Коротко охарактеризуємо їх.

Формальний статус пов'язаний з існуючими соціальними інститутами, він захищений законами й має точно обумовлені права і обов'язки (наприклад, губернатор області, ректор вузу, капітан корабля та ін.)

Неформальний статус пов'язаний з положенням людини в групі або бригаді. У процесі взаємодії хтось стає лідером, а хтось аутсайдером, хоча їхнє положення не санкціоноване, а ґрунтується на суспільній думці, яка може змінитися. Зазначимо, що, на відміну від неформальних, формальні статуси незмінні, вони діють у рамках своїх повноважень.

Приписаний статус – це той, що дається від народження або успадковується. До них відносять расу, національність, стать, положення споріднення й т.п.

Досягнутий статус здобувається в результаті певних зусиль і заслуг. Щоб зайняти статус професора необхідно закінчить вуз, захистити кандидатську й докторську дисертації й мати відповідні педагогічні заслуги. З розвитком суспільства і його культури, приписані статуси витісняються й залишаються лише в певних сферах як спадщина минулого, а все більшого значення набувають досягнуті статуси, які вимагають освіти, перемоги у конкурсах тощо. В умовах ліберально-ринкових відносин роль статусів, які досягаються, зростає. Це не означає, що зникли запропоновані статуси. Вони нерідко використовуються для одержання статусів, що досягаються

Серед безлічі статусів виділяють головний – той, котрий пов'язаний із професійною діяльністю людини й визначає його положення в суспільстві. Це, як правило, основне місце роботи.

Специфічний статус пов'язаний з роботою за певних умов для особливих людей. (Наприклад, розвідник в умовах воєнних дій, доброволець при проведенні експериментів).

Крім зазначених типів статусів, існує узагальнений статус або індекс соціальної позиції, що дозволяє дати цілісну оцінку людини в системі соціальних координат.

Різноманітність соціальних статусів і складність суспільних відносин іноді ускладнюють визначення соціальної позиції людини. Але, як зазначав М. Вебер, існують соціальні закони, які дозволяють виділити основні ознаки для визначення тої або іншої соціальної позиції. Це престиж професії на даний період, рівень освіти й рівень доходу.

Соціальний статус реалізується через соціальну роль. Американський соціолог і антрополог Ральф Лінтон, один з авторів концепції соціального статусу й соціальної ролі, пропонує наступне визначення: соціальна роль – це очікувана поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом і типова для людей відповідного статусу в цьому суспільстві. Характеризуючи соціальну роль, виділимо наступні її риси: по-перше, соціальна роль – це очікування, що пред'являється людині, яка займає певний статус. У процесі розвитку культури суспільство відбирало найбільш доцільні й ефективні для даного статусу типові зразки поведінки, які закріпилися й стали нормою. Наприклад, не студент визначає, як він буде вчитися і що буде вивчати. Навчальні функції студента задовго до його вступу у вуз визначені й узаконені системою вищої освіти держави. По-друге, роль є деіндивідуалізований, тобто узагальнений зразок поведінки людини, яка займає той або інший статус. Маючи певний соціальний статус, людина зобов'язана виконувати запропоновану для нього роль. Адекватне виконання ролі є умовою успішного функціонування соціальних інститутів. По-третє, необхідно коректувати соціальну роль відповідно до існуючих у суспільстві цінностей, норм поведінки, традицій та звичаїв. По-четверте, хоча і є рольовий стандарт, залишається певний простір для прояву творчих здібностей і індивідуальних особливостей коректного виконання ролі. При цьому, різні професійні ролі в різному ступені регламентують рольові функції. Для прикладу можна порівняти рольові функції солдата й студента. По-п'яте, у процесі історичного розвитку суспільство в тій або іншій соціальній ролі відбирає й поєднує найбільш доцільні культурні риси й формує зразок рольової поведінки (керівника, учителя, депутата, дівчини, джентльмена тощо.) Ці зразки різні в різних народів. Так, в Україні вчитель не тільки навчає, але й контролює процес навчання й виховує учня. Чимало випадків, коли батьків викликають у школу для бесіди з питань виховання, а батьки висувають претензії педагогам за погане виховання. У США вчитель не має права робити зауваження учневі, а тим більше вести «душевні» бесіди з учнями і їхніми батьками. Він лише зобов'язаний записувати позитивні й негативні вчинки учня. Завдання вчителя - викладати свій предмет. Ці приклади показують, що ті самі рольові функції в різних культурах можуть істотно відрізнятися й по різному оцінюватися, а необхідні навички і якості людини формуються при залученні до рольової діяльності.

Повторювана логіка рольової діяльності створює рольові стандарти. Засвоєння цих стандартів і належне їх виконання - запорука успіху в професійній діяльності.

Таким чином, соціальні статуси й ролі із властивими їм функціями утворюють взаємозалежний механізм, засвоївши який, людина стає соціалізованим носієм певної культури.

При розгляді другого питання «Теорії виникнення класів і соціальної стратифікації» треба мати на увазі, що істотною рисою суспільства протягом майже всієї його історії є соціальна нерівність. Вона випливає з буття самого суспільства й обумовлена певними причинами й, насамперед, різним відношенням до матеріальних і духовних цінностей. В результаті суспільство ділиться на соціальні шари й класи. Уже в Стародавньому Римі з VI ст. до н.е. людей, які розрізнялися за майновим положенням, називали класами (лат. classis – розряд).

Існування класів і класових відмінностей у суспільстві історичний факт. Цей факт був і залишається предметом уваги філософів, істориків і соціологів. Вони прагнули з'ясувати причини виникнення класів, теоретично обґрунтовували неминучість їхнього існування або ж необхідність їхнього знищення з метою побудови безкласового справедливого суспільства. Уже в давнину з'являються теорії, які пояснюють градацію суспільства. У рабовласницькому суспільстві Древньої Греції були поширені теорії, які стверджували, що розподіл суспільства на класи передумовлений самою природою, волею богів або долею. Так, Арістотель в «Політиці» пояснює, чому один панує, а інший підкоряється. Владарюючий панує над іншим «в силу своєї природи» і «завдяки своїм розумовим властивостям здатний до передбачення й тому він вже за природою своєю істота пануюче й владарююча», а підвладний «здатен лише своїми фізичними силами виконувати отримані вказівки, є істотою підвладною і знаходиться у рабстві».

Платон і Арістотель ділили сучасне їм суспільство на три соціальні групи. У державі Платона громадяни діляться на наступні три розряди - правителі - філософи, стражі - воїни й робітники продуктивної праці. Як бачимо, Платон ділить громадян на групи, виходячи з функціональної ознаки. Арістотель у даному питанні виходить із майнової (економічної) ознаки. «У кожній державі, - пише він, - є три частини: дуже заможні, вкрай незаможні й треті, що стоять посередині між тими й іншими».

У таких країнах як Давній Єгипет, Перу, Індія соціальна нерівність представлена у формі кастового розподілу. В Індії ще в середині минулого XX ст. налічувалося більше 3-х тисяч каст і підкаст. У феодальному суспільстві соціальна нерівність, як правило, представлена у формі станового розподілу, закріпленого в законах. І лише в умовах капіталістичного способу виробництва виникають вчення про класи й класову боротьбу.

На відміну від стародавніх авторів соціалісти-утопісти Томас Мор (1478-1535), Томмазо Кампанелла (1508-1639) в XVI-XVII ст. причину соціальної нерівності вбачали в праві на приватну власність і звідси робили висновок про те, що зі скасуванням приватної власності зникне причина соціальної нерівності.

Представники класичної політичної економії XVIII- початку XIХ ст. Ф. Кене (1694-1774), А. Сміт (1703-1790), Д. Рікардо (1772-1823) причину розподілу суспільства на класи вбачали в способі одержання доходу. На їхню думку, існують три класи. До класу землевласників відносяться ті, хто одержує ренту (тобто, прибуток із землі), капіталісти отримують прибуток на капітал, до робітничого класу відносяться ті, хто одержує зарплатню.

В історії Нового часу Французькі історики XIX ст. Ф. Гізо (1787-1874) і О. Тьєррі (1795-1856)) обґрунтували ідею класової боротьби. Її причину вони бачили в різному відношенні до власності. Створення розгорнутої теорії класів і класової боротьби належить марксизму (К. Марксу й Ф. Енгельсу). Причину виникнення класів марксизм бачить в економічній основі, у розвитку продуктивних сил і в можливості створення додаткового продукту (тобто того надлишку, що залишається понад необхідний для життя мінімум). До створення додаткового продукту були неможливі ні експлуатація, ні класова нерівність, тому що не було можливості експлуатувати й привласнювати результати чужої праці. Розвиток продуктивних сил створює таку можливість і тоді починається присвоєння пануючими результатів чужої праці й, як наслідок, виникають соціальна нерівність, суспільство ділиться на антагоністичні класи, відносини між якими, час від часу, виражаються в класовій боротьбі.

З факту класової боротьби марксизм зробив висновок про те, що ця боротьба є рушійна сила розвитку суспільства й обґрунтував необхідність соціалістичної революції. Взявши владу у свої руки пролетаріат (робітничий клас) встановить суспільний лад без експлуатації. Досягши високої продуктивності праці й усунувши соціальну нерівність, можна буде побудувати безкласове комуністичне суспільство справедливості. Марксизм також ділив суспільство на три класи: буржуазію, пролетаріат і селянство.

Для марксизму найбільш істотною класоутворюючою ознакою є відношення до власності. Від відношення до власності й ролі в громадській організації праці залежить стан свободи й самоствердження особистості в суспільстві, а також причетність до державної влади. Відношення до засобів виробництва дає підставу виділити ряд категорій цього відношення: 1) володіння власністю (не володіють власністю - це наймані робітники та службовці); 2) вид власності (капітал, земля, виробничі підприємства, цінні папери, інтелектуальна власність і інше); 3) розмір власності (за цією ознакою виділяють дрібних, середніх і великих власників).

У сучасному суспільстві відбулися значні соціально-економічні зміни (глобалізація, індустріалізація, комп'ютеризація, демократизація, зміна способу виробництва й т.д.). Все це вплинуло на статусні положення, рольові функції й міжкласові відносини. Сформувалися нові соціальні групи; менеджери, робітники – власники акцій, приватні підприємці й т.д. Вони охоплюють значну частину населення й впливають на громадське життя. Ці зміни обумовили нові дослідження й формування нового пояснення соціальної структури суспільства. Цим нововведенням стала теорія соціальної стратифікації, розроблена німецьким соціологом М. Вебером (1864-1920), російсько-американським соціологом Пітіримом Сорокіним (1889-1968) і ін.

Страта (лат. stratum – шар) – термін, запозичений з геології, де він позначає шари, шари породи. Цей термін ширше за обсягом, ніж поняття «класи», тому що страти розрізняються не тільки за економічними та політичними ознаками. Страта – це шар людей, які мають подібні показники за певним критерієм соціальної нерівності. У теорії стратифікації типовою моделлю є ієрархічне розшарування людей на бідних, заможних, багатих. Слід зазначити, що в сучасній соціології немає загальноприйнятого варіанта стратифікації. Різні автори пропонують свої варіанти. Засновник теорії стратифікації Макс Вебер виділив три різних рівні страт:

- перший рівень ґрунтується на економічній ознаці й страти розрізняються відношенням до засобів виробництва й розміром доходу.

- другий рівень соціальний, тут відмінності визначаються статусом (рівень освіти, професія, репутація за місцем діяльності).

- третій рівень - юридичний, визначає політичну позицію (тобто ступінь володіння владою).

Американський соціолог Т. Парсонс (1902-1979) - творець теорії соціальної дії - виділив інші критерії стратифікації, взявши за основу, в основному, суб'єктивні показники людини відповідно її статусу:

- «якість», як властивість індивіда;

- «виконання» - виражає успішність діяльності індивіда;

- «володіння» - не тільки власністю, але й талантом, культурними

ресурсами.

У сучасній соціології існують і інші критерії стратифікації. Однак, із різноманітності соціально значимих підстав, як найбільш типових, виділені наступні критерії стратифікації:

багатство або дохід;

ступінь володіння владою;

рід занять, що визначає соціальний престиж;

рівень освіти;

«стиль життя» - комплекс побутових умов, коло особистих інтересів, тип поведінки й контакти в суспільстві.

Ці компоненти в їх єдності утворюють модель стратифікаційного буття, по якій можна визначити статус окремого індивіда або соціальної групи й, тим самим, виявити їх престижність. Тому що при зіставленні статусних положень по окремому показнику, одержуємо тільки приватну характеристику статусного престижу. Візьмемо для порівняння статуси професора вузу й директора банку. Зрівнявши їх за шкалою освіти, побачимо, що престиж професора вище, ніж у директора банку, а за шкалою доходу й влади вище престиж директора банку. Звідси в них нерівні можливості в одержанні соціальних благ. Але, з іншого боку, професор може здобути всесвітню славу в галузі науки, тому що він має багатий культурний ресурс, чого позбавлений директор банку.

Таким чином, теорія соціальної стратифікації, на відміну від теорії класів, дозволяє більш об'ємно представити соціальне буття суспільства й досить повно охарактеризувати статусне положення й рольові функції окремої людини й соціальної групи.

Розглядаючи третє питання теми «Соціальна мобільність» варто пам'ятати, що дослідження соціальної структури суспільства не буде повним без аналізу соціальної мобільності, тому що вона характеризує динамізм громадського життя. Соціальне життя сучасного суспільства припускає безперервне переміщення її суб'єктів, цінностей і соціальних груп з однієї страти в іншу. Цей факт переміщення П. Сорокін назвав соціальною мобільністю.

Розрізняють два основних типи соціальної мобільності: горизонтальну й вертикальну. Горизонтальна мобільність пов'язана з переміщенням індивіда з одного місця або соціальної групи в іншу, що перебуває на тому самому рівні. Наприклад, перехід інженера з одного заводу на іншій, викладача - з одного вузу в іншій при збереженні професійного статусу. Переміщатися по горизонталі можуть соціальні об'єкти й духовні цінності. На початку Великої Вітчизняної війни заводи, фабрики й інші підприємства разом з інженерами й робітниками були переміщені на схід Росії, а населення евакуювалося в південні республіки СРСР. Теорія Ч. Дарвіна, виникнувши в Англії, поширилася в усьому світі. Яскравим прикладом горизонтальної мобільності в цей час є міграція населення, що буває добровільною й примусовою. Причиною примусової міграції є, наприклад, війна (переміщення кримських татар). Соціальна революція в Росії змусила переміститися групу філософів у Західні країни, фашистський політичний режим у Німеччині змусив багатьох учених залишити Німеччину.

Другим типом соціальної мобільності є вертикальна, яка включає два види переміщення – висхідне й нисхідне. Вертикальне переміщення – це перехід із однієї соціальної страти в іншу. Тут також спостерігається добровільне й примусове переміщення. Якщо начальник звільнився за власним бажанням - це добровільна зміна статусу, якщо його звільнили за невідповідність займаній посаді - це вже примусове переміщення в іншу страту.

Висхідні й нисхідні переміщення представлені двома видами: індивідуальним і груповим. Узагальнено вертикальну мобільність можна представити в трьох аспектах відповідно до трьох форм соціальної стратифікації: 1) професійний ріст або міжпрофесійні переміщення; 2) політичне переміщення; 3) переміщення економічними сходами.

На відміну від горизонтальної мобільності, у вертикальній мобільності існує соціальне «сито». В наш час механізмами «просіювання» є всім відомі тести, рівень освіти, професіоналізм, вік, стаж роботи тощо.

Існує безліч каналів вертикальної мобільності. Згідно з П. Сорокіним - це «соціальні ліфти», що піднімають і опускають людину з однієї страти в іншу. Такими ліфтами є:

-освіта - на цьому ліфті важко піднятися, але можна;

-політичні партії - політична кар'єра;

-економіка - кожний може стати мільйонером;

-армія - кожний солдат може стати генералом;

-церква - духовна кар'єра - Папа Римський;

-шлюб - вдале одруження або заміжжя й інше.

Крім індивідуальної вертикальної мобільності існує й мобільність соціальних груп. Наприклад, християнство із гнаної й переслідуваної релігійної групи, піднялося в період середньовіччя до вершин соціального статусу. Бродячі групи артистів у період середніх віків, які існували з милості владарюючих, у сучасному суспільстві піднеслися до «зоряних» висот і їхній престиж є найбільш привабливим для молоді. Порівняно недавно в період «революції менеджерів» з'явилися нові соціальні групи - менеджери великих підприємств. Ця адміністративна страта почала відігравати значну роль у розвитку економіки й соціальній сфері.

Великі переміщення по вертикалі особливо інтенсивно й масштабно відбуваються в кризові періоди, з перетворенням політичних інститутів. Це спричиняє значні структурні зрушення в суспільстві. Таке відбулося в результаті розпаду СРСР у пострадянських республіках. У Росії й Україні переміщення по нисхідній лінії захопило працівників нерентабельних підприємств, страту військових, співробітників ВПК, учених і ін. При цьому, зниження соціальної групи може бути тимчасовим і стабільним. Тимчасове зниження може відновитися. А зниження, які набули сталого характеру, актуалізують проблему пошуку нового соціального статусу.

Розглядаючи соціальну мобільність, варто звернути увагу на наступні дві ознаки: 1) це явище може мати як позитивний, так і негативний вплив на стан економіки, політичне й духовне життя; 2) соціальна мобільність у різних країнах протікає по-різному. Це залежить від соціально-політичного ладу й рівня розвитку демократії.

Характерною рисою сучасного світу є глобалізація, що зв'язала в єдину систему економічні, політичні, освітні, інформаційні інститути й сферу послуг. Це прискорило мобільні процеси (міграцію мільйонів людей з нерозвинених країн у розвинені країни в пошуках кращої долі) і змінило «обличчя» соціальної стратифікації. У зв'язку із цим західні соціологи висловлюють побоювання, що це може привести до розколу суспільства й соціальних конфліктів.

Таким чином, соціальна мобільність, з одного боку, дозволяє з'ясувати динамізм і зміни соціальної структури суспільства, а з іншого боку, побачити складний і суперечливий характер соціальних процесів.