Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Nikitin_L.M_ta_insh.Sotsiologiya_navch.pos..doc
Скачиваний:
24
Добавлен:
21.02.2016
Размер:
1.44 Mб
Скачать

Тема 3. Основні сучасні соціологічні теорії

1. Неокласична соціологія.

2. Виникнення інтегративних парадигм у сучасній соціології.

3. Становлення й розвиток емпіричної соціології.

При розгляді першого питання «Неокласична соціологія» студентові варто звернути увагу на те, що аналіз розвитку соціології в ХХ – на початку ХХІ ст. дозволяє зробити висновок про мультипарадигмальний характер цієї науки. Одна парадигма тут не підміняє іншу, а співіснує поруч із нею.

Термін «парадигма» ввів у науковий обіг американський учений Томас Кун, під якою він розумів певну модель постановки й вирішення наукової проблеми. Перш ніж переходити до аналізу основних парадигм теоретичної соціології, необхідно мати на увазі, що соціологи вивчають суспільство на двох рівнях - мікро й макро. Інтерпретаційні (мікросоціологічні) парадигми зосереджують увагу на вивченні людської поведінки як соціальної дії. Структурні (макросоціологічні) парадигми розглядають організацію, функціонування й розвиток суспільства як єдиного цілого.

Мікросоціологія акцентує увагу на дослідженні інтеракцій, тобто повсякденних взаємодій між людьми. У центрі уваги її прихильників - особистості з їх вчинками, мотивами й значеннями, які визначають їхню взаємодію, що, у свою чергу, зміцнює й розвиває суспільство в цілому.

Провідною мікросоціологічною теорією сучасності є символічний інтеракціонізм. Засновником цієї теорії вважають американського соціолога Дж. Г. Міда (1863-1931), а його послідовниками – Ч. Кулі (1864-1929), Г. Блумера (1900-1986) та інших. «Символічний інтеракціонізм» - це соціологічна парадигма, яка ґрунтується на положенні, що всі форми взаємодії (інтеракції) людей у суспільстві передбачають спілкування, яке базується на певних соціальних символах, - мові, рухах, жестах, культурній символіці. Тому прихильники символічного інтеракціонізму зосереджують увагу на вивченні соціальних взаємодій людей у їхньому символічному значенні.

Базовою тезою символічного інтеракціонізму є твердження про те, що певні значення має все, що стосується людини, тобто вся дійсність, увесь практичний світ людини, тому що люди визначають своє відношення до об'єктів тільки на підставі «значень» (символів). В процесі соціальних взаємодій люди виробляють певні уявлення про соціальний світ, у якому живуть. Зміни в соціальному світі приводять і до зміни уявлень про нього. Наприклад, у процесі історичного розвитку цивілізації уявлення людей про соціальні функції сім’ї суттєво змінилися. Зокрема, розвиток інституту освіти витіснив таку функцію сім’ї, як професійна підготовка молоді до праці.

Теоретико-методологічну базу символічного інтеракціонізму становлять наступні положення:

1. Людині, на відміну від тварини, властиві розумові здібності.

2. Розумові здібності формуються в процесі соціальної взаємодії.

3. У процесі соціальної взаємодії люди засвоюють значення і символи, які дозволяють їм використовувати їхні людські здібності.

4. Значення й символи дозволяють людям здійснювати саме людські дії й вступати у взаємодію.

5. Люди здатні модифікувати або змінювати значення й символи, які використовуюються ними в діях і взаємодіях, виходячи із власної інтерпретації певної ситуації.

6. Люди здатні до подібних модифікацій і змін тому, що можуть певною мірою взаємодіяти із самими собою (це дозволяє їм перевіряти ймовірний курс своїх дій, зважуючи на свої можливості, а потім змінювати його).

Починаючи з 1930-х років у США формується друга хвиля символічного інтеракціонізму на чолі з Гербертом Блумером, який у своїх дослідженнях спирався на емпіричні методи - інтерв'ю, спостереження й експеримент. У ході такої роботи з'ясувалося, що ніякої об'єктивної реальності, однакової для всіх людей, ніколи не існувало й не існує. Одна й та сама подія в передачі її різними людьми виглядає зовсім по-різному. У кожної людини є власна інтерпретація соціальної реальності, яку вона сама постійно створює й перестворює, наповнює змістом і значеннями, в яких живе тільки вона сама і які впливають на її ролі й вчинки.

Людина є творцем оточуючого її соціального світу, наділяючи події змістом. Індивід виступає одночасно суб'єктом і об'єктом для самого себе. Як суб'єкт він створює своє соціальне оточення, а як об'єкт випробовує вплив цього оточення на собі. Посередниками тут виступають «значимі інші», насамперед найближчі йому люди. На відміну від них незнайомі люди, які не мають конкретного обличчя й перетворилися на «людей» або «народ» взагалі, називаються «узагальненими іншими». Поняття «узагальнений інший» у Дж.Міда означає суспільство як абстрактне ціле, як систему інститутів, у яких доводиться брати участь людям: сім’я, освіта, релігія, економічні й політичні інститути. Для успішної соціалізації необхідні обидва компоненти - «значимі інші» і «узагальнені інші».

Принцип «знаходження спільності в спілкуванні» передбачає, що людина створюється тільки в процесі соціальної взаємодії, насамперед мовної, але не до й не після неї. Виникаюча в ході такої взаємодії спільність, або соціальність, становить суть людської природи, без і поза якою індивід ніщо. Людське суспільство є розгалужений соціальний процес, у якому люди зайняті побудовою спільних дій з метою розв’язання ситуацій, що стоять перед ними.

Найбільший успіх супроводжував інтеракціонізм в 1970-80-і рр., коли одержують широке визнання такі інтерпретаційні парадигми як феноменологічна соціологія й етнометодологія.

Австрійський соціолог, послідовник творця феноменології Е. Гуссерля, Альфред Шюц (1899-1959), переніс «методологію розуміння» зі сфери гносеології в область онтології. Розуміння в нього перетворилося в універсальний прийом конструювання будь-якої соціальної дії, інституту, статусу, ролі, що властивий будь-якій людині. Шюц дотримувався ідеї про внутрішній світ людини як потік переживань, відображених у соціальних символах і значеннях.

«Життєвий світ» - ключова категорія феноменологічної соціології - означає світ повсякденного знання й діяльності. На його базі формується світ надскладних наукових абстракцій. А.Шюц простежив цей зв'язок і довів, що прототип наукових понять криється в повсякденному знанні людей. Він відкрив множинність світів, з яких складається всесвіт людського існування: життєвий світ повсякденності, світ науки, світ художньої фантазії, світ релігійної віри тощо. Найвище місце в ієрархії світів належить повсякденності, на основі якої формуються всі інші світи. Кожний із цих світів являє собою сукупність даних досвіду, який характеризується певним когнітивним стилем.

Спроба побудови феноменологічної теорії суспільства була здійснена також у працях Пітера Бергера(1929 р. р.) іТомаса Лукмана(1927 рр.). «Значення, які самі собою розуміються» продовжують розглядатися як основа соціальної організації. Автори велику увагу приділяють поглядам людей, які виробляються спільно і являються «надіндивідуальними». Реальну основу їх значень вони бачать у релігійних віруваннях, які поділяються кожним членом суспільства. Отже, суспільство - це соціальне оточення індивіда, яке він сам створює, вносячи в нього певні цінності й значення, яких згодом і дотримується. Ці значення будуть об'єктивуватися в соціальних інститутах, дозволяючи адаптувати нових членів суспільства. П. Бергер і Т. Лукман детально описують процес генези цінностей, їхнього походження із взаємодії індивідів.

Як і феноменологічна соціологія, етнометодологія (від «етнос» – народ і «методологія» – вчення про метод) вважає, що опис соціальної реальності тотожний її конструюванню. Однак, на відміну від феноменології, етнометодологія на чолі з Гарольдом Гарфінкелем зосереджує увагу соціологів не на філософських питаннях буття й пізнання, а на конкретних даних психології, етнографії, соціальної антропології, намагаючись вирішити проблему «розчаклування» структури повсякденної реальності й способів, якими люди творять її у своєму повсякденному житті.

Етнометодологія вчить нас не сприймати повсякденність як щось саме собою зрозуміле, а пропонує зазирнути по той бік одномірної реальності й з'ясувати приховані механізми, за допомогою яких ми конструюємо своє буття. Етнометодологія нагадує про те, що правила спілкування утворюють складну структуру стереотипів, які впливають на людей незалежно від того, якого значення їм надають. Наприклад, підлеглий і начальник можуть відмовитися від правил, що регулюють їхню взаємодію, але до певної межі: до того моменту, коли підлеглий захоче помінятися місцем зі своїм начальником.

Те, що вважається звичним і «саме собою зрозумілим», є таким лише в колі людей, що добре знають один одного. І навпаки, прийняті нами правила поведінки й стереотипи не спрацьовують у новому соціальному оточенні. М.Гарфінкель продемонстрував це в ході простого експерименту, запропонувавши своїм студентам поводитися дома так, начебто вони квартиранти (запитувати дозволу скористатися ванною, брати воду для пиття, говорити по телефону тощо). Деякі студенти відразу відмовилися, заявивши, що це приведе до конфлікту в родині. Ті ж, хто погодився, були вражені результатами. Зміна поведінки викликала подив, потрясіння, тривогу, стурбованість, а подекуди - і гнів членів їхніх родин. Батьки вважали студентів-експериментаторів «неуважними», «егоїстичними», «непорядними», «нечемними» і т.п. Таким чином, коли індивіди порушують прийняті на віру правила поведінки, результати можуть бути непередбаченими.

Етнометодологія, викриваючи глибинні аспекти соціальної взаємодії, визнає існування суспільства у формі перманентного утворення «уявлення соціального порядку». Але ця позиція не наближає соціологів до розгляду численних соціальних проблем (пауперизм, злочинність, проституція, безробіття). Теорія й практика етнометодології сприяли досягненню певних успіхів у досить вузькій області повсякденного спілкування й комунікації.

Макросоціологія приділяє основну увагу моделям поведінки, які допомагають зрозуміти конкретне суспільство в цілому. Ці моделі або структури включають такі суспільні інститути як сім’я, освіта, релігія, а також політичний та економічний лад. Люди, які народилися в певній системі структур, при формуванні їх особистості відчувають на собі глибокий вплив цієї системи.

До основних макросоціологічних парадигм відносять структурний функціоналізм і конфліктологію.

Засновниками сучасного структурного функціоналізму вважають американських соціологів Толкотта Парсонса (1902-1979) і Роберта Мертона (1910-2003), які у своїх працях опиралися на ідеї Г. Спенсера, Е. Дюркгейма й М. Вебера. Парсонс намагався вирішити завдання створення загальної, універсальної теорії, придатної для аналізу будь-яких живих систем, починаючи від одноклітинного організму й кінчаючи надскладними людськими цивілізаціями. Загальним для них була наявність структурованої системи, що у своїх діях прагне до порядку, рівноваги й певної раціональності.

Поняття системи Т. Парсонс запозичує із загальної теорії систем, зокрема, з праць одного з перших авторів системного підходу Л. Берталанфі й засновника кібернетики Н. Вінера. Найважливішим аспектом аналізу соціальних систем Т. Парсонс вважає функціональний зріз. Функція - це призначення виконувати або вдосконалювати те, що приводить систему і її елементи в дію. Згідно з Парсонсом, поняття функції має вирішальне значення, тому що воно дозволяє, з одного боку, виявити важливість елементів, частин усередині будь-якої системи, а з іншого боку - зрозуміти те, як сама система взаємодіє з її оточенням.

Парсонс уважав, що будь-яка система, щоб бути життєздатною і ефективною, повинна відповідати чотирьом основним функціональним вимогам. Адаптація забезпечує пристосування системи до її зовнішнього середовища. Цю функцію виконує економічна підсистема. Цілеспрямування означає, що система повинна визначати для себе цілі й досягати їх. Виконання цієї функції забезпечує політична підсистема. Інтеграція передбачає здатність системи здійснювати внутрішню регуляцію й координацію елементів системи. Ця функція реалізується за допомогою правової підсистеми. Підтримка латентного зразка означає, що система повинна відтворювати й підтримувати в суспільстві культурні зразки, забезпечуючи свою власну ідентичність. Ця функція виконується фідуціарною підсистемою, до якої відносяться інститути, що займаються генералізацією цінностей (сім’я, освіта, культура).

Інший підхід до проблеми створення загальсоціологічної теорії й інтеграції теоретичної та емпіричної соціології належить Р.Мертону. Він запропонував замість всеохоплюючої теорії розвивати емпірично обґрунтовані теорії окремих соціальних явищ і процесів – теорії середнього рівня. Загальна ж теорія повинна сформуватися в результаті їх інтеграції.

Мертон розкритикував основні постулати класичного структурного функціоналізму й запропонував власну стратегію функціонального аналізу. Для цього йому необхідно було ввести ряд понять – «функція», «дисфункція», «нефункціональність». Функції – це ті спостережувані наслідки, які сприяють адаптації даної системи. Дісфункції це ті спостережувані наслідки, які зменшують адаптацію системи й вказують на наявність напруги на структурному рівні. Нефункціональність - це спостережувані емпірично ті наслідки, які байдужні для системи, яка розглядається. Він також вводить поняття «соціологічна амбівалентність», яке означає, що певна форма, яка здатна виконувати позитивні функції, може грати також і дисфункциональну роль у тій же системі. При дослідженні тих або інших реалій соціолог зіштовхується з випадками, коли суб'єктивні цілі збігаються з об'єктивними наслідками й коли вони розходяться. Для врахування даного розмежування Мертон використовує поняття «явні функції», що пояснює перший варіант випадків, і «латентні, тобто приховані, функції» для пояснення другого варіанту випадків.

Структурний функціоналізм абсолютизує процеси стабільності, рівноваги в суспільстві, перебільшує значення ціннісних та нормативних механізмів регулювання людської діяльності та спрямований передусім на дослідження механізмів, що забезпечують рівновагу та злагоду в суспільстві. При цьому він ігнорував суперечності суспільства, тому поза його увагою залишилися рушійні сили розвитку суспільства. Це стало причиною того, що на противагу цій моделі пояснення суспільного життя була висунута інша модель – конфліктологія.

Прихильники цієї парадигми, зокрема, Льюіс Козер (1913-2003) і Ральф Дарендорф (1929-2009) розглядають конфлікт як найважливіший фактор соціальних змін. На відміну від марксистів, які вважають, що класова боротьба внаслідок нерозв'язності соціальних протиріч веде до революційного руйнування існуючого соціального порядку й кардинальної трансформації всього суспільства, конфліктологи воліють говорити не про дихотомічний, а про перехресні множинні конфлікти, коли союзники в одному питанні перетворюються в супротивників в іншому. Подібний підхід перетворює конфлікт у фактор, що запобігає соціальній нестабільності за рахунок врівноважування різних інтересів і практик.

Серед позитивних наслідків конфлікту - убезпечення соціальних систем від застою, створення стимулів для винахідницької діяльності, для запровадження інновацій; зміцнення зв'язків усередині конфліктуючих сторін; виявлення цілей і прагнень конфліктуючих груп; зменшення індивідуальних відхилень і аномалії в групах; посилення тенденцій творення й оновлення.

До негативних моментів соціального конфлікту прихильники конфліктологічної парадигми відносять: спрощення й схематизацію рішення в тому випадку, якщо конфліктуючі сторони хочуть досягти компромісу; інкримінування конфліктуючій групі девіантної поведінки (такої, що відхиляється від загальноприйнятих норм); створення труднощів у справі підтримки порядку й стабільності в суспільстві.

Оцінюючи значення даного напрямку в соціології, слід зазначити, що конфліктологічна парадигма не може претендувати на всеосяжне пояснення соціальних процесів. Як правило, тут соціологи змушені звертатися до понять, які належать іншим напрямкам соціальної думки (зокрема, «функція», «система», «стадія» тощо).

При вивченні другого питання “Виникнення інтегративних парадигм у сучасній соціології” варто мати на увазі, що період 1960-х – 1970-х рр. для соціології став періодом парадигмальної кризи, для якого характерна критика пануючих макросоціологічних парадигм і створення великої кількості альтернативних концепцій, кожна з яких претендувала на статус парадигми. Кризовий період завершився, коли на зміну пошуку нової, найкращої парадигми соціологічного знання прийшла ідея узгодження вже існуючих конкуруючих парадигм і повернення до спадщини класиків.

Якісно новий етап у розвитку соціологічної науки - інтегральна парадигма Пітіріма Сорокіна (1889-1968), у структуру якої входить соціальна аналітика (вчення про будову суспільства), соціальна механіка (вчення про соціальні процеси) і соціальна генетика (теорія еволюції громадського життя). Суспільство він визначає, як сукупність людей, які перебувають у процесі спілкування й взаємодіють в одному соціокультурному просторі. Взаємодія - це найпростіша модель соціального явища. Її елементами виступають індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи інтеграції), тобто мова, писемність, музика, мистецтво й т.п. Все соціальне життя й всі соціальні процеси можуть розглядатися як взаємодія двох і більше індивідів. І, навпаки, комбінація різних індивідуальних або групових взаємодій може відтворити будь-який, навіть дуже складний суспільний процес. Сорокін розрізняє різні типи взаємодії й формує завдання соціології: досліджувати соціальні явища, тобто поведінку людей, які живуть і взаємодіють у середовищі собі подібних. Сорокін також робить свій внесок у розробку проблем соціальної рівності, соціальної стратифікації, соціальної мобільності.

Але найбільш важливою складовою наукової спадщини П. Сорокіна є його теорія соціокультурної динаміки. Відповідно до цієї теорії соціокультурна реальність у всій своїй розмаїтості охоплює всі можливі прояви соціальної діяльності людини й складається із соціокультурних феноменів різного рівня. Вищий рівень – глобальна соціетальна цілісність – соціокультурна суперсистема. Оскільки, на думку Сорокіна, фундаментом усякої культури служить цінність, остільки кожна суперсистема має аксіологічне (тобто ціннісне) ядро.

Існують три типи культурних суперсистем: почуттєвий, ідеаціональний та ідеалістичний (інтегральний). Основою цієї класифікації є уявлення про двоїсту природу індивіда, у якій співіснують протилежності: матеріальне й ідеальне, піднесене й земне. Звідси висновок: культура може схилятися до одного із протилежних вимірів або прагнути до їхнього гармонійного поєднання. Якщо в суспільстві переважають матеріальні й утилітарні цінності, то ми маємо справу з почуттєвим типом культури. В ідеаціональному (релігійному) типі культури первинним визнається потойбічний світ, а знання дається людині у вигляді божественного одкровення. Інтегральний тип культури - це «золота середина», він поєднує в собі як емпіричні, так і надемпіричні аспекти цінностей. На думку П.Сорокіна, культура не може розвиватися тривалий час на одному ціннісному фундаменті, тому почуттєва культура змінювала ідеаціональну, і навпаки. Макропроцес культурної динаміки розвивається так, як і інші соціальні процеси - у режимі маятника. Історія - це процес закономірних змін усередині соціокультурних систем і наступної заміни однієї суперсистеми іншою. У майбутньому, на думку вченого, з'явиться нова цивілізація, що приведе до створення змішаного соціокультурного типу, який при сприятливих умовах може перерости в «сяючий інтегральний порядок» в усьому світі.

Найбільш впливовими теоретичними розробками кінця ХХ ст. стали: теорія комунікативної дії німецького соціолога Ю. Хабермаса (1929), теорія структурації англійського соціолога Е. Гідденса (1938) і теорія конструктивістського структуралізму французького соціолога П. Бурд'є (1930-2002). Всі вони базувалися на загальній ідеї інтеграції дослідницьких підходів, які раніше вважалися взаємовиключними.

Ю. Хабермас прагнув поєднати базові ідеї макросоціологічних і мікросоціологічних парадигм, загальним недоліком яких він вважав те, що вони «обривають» зв'язок між двома нероздільними аспектами громадського життя: системою й життєвим світом. Тому теорія цього вченого спрямована на опис і пояснення того, як життя людей, підтримка громадського порядку рівною мірою залежать від дотримання формальних, знеособлених норм (система) і від взаєморозуміння, що досягається в особистому спілкуванні (життєвий світ).

Е. Гідденс у своїй теорії прагнув об'єднати інтерпретативні й об'єктивістські парадигми, які базувалися відповідно на протиставленні дії й структури. У його теорії процес відтворення суспільства – структурація – характеризується тим, що соціальні структури є, з одного боку, результатом (часто ненавмисним) діяльності індивідів, а з іншого боку - умовами (ресурсами й правилами) цієї діяльності.

П. Бурд'є створив теорію, відповідно до якої індивіди своїми діями конструюють соціальні структури, однак це конструювання не є довільним. Воно обумовлене тими соціальними структурами, які в процесі нагромадження життєвого досвіду, виховання, освіти формують габітус, тобто системи розумових і поведінкових установок індивідів.

Вивчаючи третє питання теми “Становлення й розвиток емпіричної соціології», студентові варто звернути увагу на те, що паралельно з теоретичною соціологією з'являється й розвивається емпірична соціологія як специфічна галузь соціологічних досліджень, який властиві особливі тенденції й логіка розвитку. Її становлення пов'язане зі спробами подолання надмірного теоретизування й з необхідністю вирішення практичних завдань у сфері управління соціальними процесами.

Емпірична соціологія проходить кілька етапів у своєму розвитку й представлена трьома основними школами - чиказькою, колумбійською та гарвардською.

Центром формування емпіричної соціології став Чиказький університет (чиказька «школа життя»), де в 20-30 р. XX ст. розгорнулися багатоцільові прикладні дослідження, орієнтовані на осмислення живого процесу життєдіяльності людей («плебейські сюжети») у конкретних ситуаціях. Перенесення акценту в область методики, техніки й процедур соціологічного дослідження обумовило «методичний вибух», зробило методику «субдисципліною».

Дослідники Колумбійської школи в 50-і рр. зосереджують увагу на пошуку універсальних закономірностей поведінки людини в соціальній організації, з'ясуванні механізмів збереження стабільності соціальних систем, структури соціальної взаємодії між людьми й т.п. Паралельно в Гарвардському університеті розробляється індустріальна соціологія й доктрина «людських відносин» на основі широко відомих «хоторнських експериментів» Елтона Мейо і його учнів. Вони проводилися на виробництві в «Вестерн Електрик Компані» з метою пошуку додаткових факторів ефективності виробництва й привели до висновку про особливий вплив на продуктивність праці людських відносин.

В 70-80 р. ХХ ст. у США відбувається зростання обсягів емпіричних досліджень. Надалі в них виділяються два напрямки - соціальна інженерія й клінічна соціологія, тісно зв'язані між собою. Якщо головним завданням фахівців першого напрямку є розробка конкретних рекомендацій з перебудови структури управління в певній фірмі або на виробництві, то представники другого напрямку проводять практичне навчання керівників і персоналу з метою практичного рішення поставленого завдання.

Таким чином, емпірична соціологія виникає й розвивається як самостійний специфічний напрямок, метою якого є ретельний емпіричний аналіз соціальної дійсності й розробка на його основі практичних рекомендацій, спрямованих на вдосконалення різних сфер громадського життя.

Студентові варто знати, що представлений огляд сучасних соціологічних парадигм із їхнім розподілом на мікро- і макрорівень є досить умовним. Аналіз основних парадигм і напрямків сучасної соціології показує, що й у майбутньому збережеться плюралістичний, дискусійний характер соціології, стане більш тісним союз теоретичної й емпіричної соціології, посилиться її роль у формуванні соціальної політики, у здійсненні реформ і розробці нестандартних рішень нових проблем, що неминуче виникають у розвитку суспільства. При такому підході аналіз суспільства з поділом на мікро- і макрорівні втрачає свою методологічну значимість. Саме ця синтетична тенденція є провідною в західній соціології початку ХХІ століття.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.