Тема 17. Соціологія культури

1. Культура як об'єкт соціологічного пізнання.

2. Структура й принципи культури.

3. Соціальні функції культури.

Розглядаючи перше питання «Культура як об'єкт соціологічного пізнання» варто знати, що етимологічно термін «культура» походить від латинського слова cultura, що означає обробіток, оброблення. Вперше цей термін використав римський оратор і філософ-стоїк Марк Туллій Цицерон (І ст. до н.е.). На відміну від поняття «природа» культура означає: «творення», «творчість», «надприродне буття». Говорячи про «обробіток», Цицерон мав на увазі не землю, а духовність, культуру людської душі. В римській античності даний термін вказував на вихованість, освіченість людини, а термін «cultor» означав – учитель, вихователь.

Німецький учений Самуель Пуфендорф (1632-1694) вважав, що культура являє собою сукупність того, що створено діяльністю суспільної людини й існує завдяки людині й громадському життю.

Аж до XVII ст. термін "культура" означав протилежність природному стану, тобто природі. В його змісті відбувався поступовий перехід від "оброблення чогось" до "оброблення" взагалі, від "виховання розуму" до "виховання" у більш широкому значенні.

Ідеолог німецького Просвітництва XVIII ст. І.Г. Гердер звертав увагу на "гуманний дух" культури. Вона, на думку Гердера, означає шляхетність і мудрість, справедливість і повагу гідності кожного народу, згуртовує людей, використовуючи для цього закони й виховання, традиції й символи.

Видатний німецький філософ І. Кант культурою називав тільки те, що служить благу людини. Тому все створене людиною можна віднести до культури. Ціль культури, за Кантом, полягає в розвитку природних задатків і особливостей людини, у передачі від покоління до покоління знань і досвіду, у завоюванні свободи від природних сил, у моральному вдосконалюванні людини, у подоланні в ній "брутальності й тваринності".

У наш час існує близько 300 варіантів визначення культури. Значного поширення набули наступні інтерпретації культури: як «другої природи», створюваної людиною; як способу цілеспрямованої діяльності людини; як цінностей і ідеалів, як універсальних символічних форм людського буття й ін.

У загальному плані культуру можна визначити як світ людського буття, який створюється й розвивається людьми в процесі їхньої творчої взаємодії з природою та між собою.

Культура виступає як якісна сторона будь-якої діяльності, як спосіб мислення й поведінки. При цьому вона являє собою певні цінності, як матеріальні, так і духовні. У реальному житті вони злиті, але є й відмінності. Матеріальна культура, як правило, предметна, відчутна. Духовні цінності можуть виступати не тільки в предметно-речовій оболонці, але й в акті творчої діяльності.

Компоненти матеріальної культури мають чітке вартісне вираження. Цього не можна сказати про духовну культуру: багато її предметів безцінні, унікальні. Одні дослідники ототожнюють культуру з усією соціальною сферою, другі - з духовним життям, треті представляють її як сукупність матеріальних і духовних цінностей.

Однак зміст зазначеної категорії не може бути обмежений якою-небудь однією сферою життя (матеріальною або духовної), однією ціннісною характеристикою (естетичною, моральною або політичною), однією формою діяльності (пізнавальною, просвітньою, організаційною).

Специфіка культури полягає в тому, що вона, являючи собою певні цінності, у той же час характеризує різні явища суспільного життя.

Кожний етап існування суспільства відрізняється певною культурно-історичною специфікою. Цих відмінностей безліч: кількість накопичених предметів культури й способів їх виготовлення, засвоєння й розуміння досвіду попередніх поколінь, зв'язок між різними видами культурної діяльності, предметами культури й культурою людини, дух культури, що впливає на систему принципів, норм і правил соціального життя.

Сучасна культура - це складна система матеріально-виробничих, наукових, духовних, суспільних компонентів.

Культура є соціальний феномен, і в цьому сенсі вона протиставляється натурі (природі). Можна сказати, що культура - це специфічна сукупність засобів, способів, форм, зразків і орієнтирів взаємодії людей із середовищем існування, яка генетично не успадковується, а виробляється у спільному житті для підтримки певних структур діяльності й спілкування.

У культурі фіксуються:

- загальна відмінність людської життєдіяльності від біологічних форм життя;

- якісна своєрідність форм життєдіяльності в рамках окремих епох, країн, класових, національних, демографічних спільностей людей;

- особливості поведінки, свідомості, діяльності людей у конкретних сферах життя.

Така розмаїтість свідчить про те, що культура в житті людства займає особливе місце. Вона є показником матеріальної й духовної зрілості суспільства. У ній втілена здатність суспільства в кожний конкретний історичний період забезпечувати функціонування суспільного життя. Ця здатність характеризується рівнем досягнутих знань, якістю й розмаїтістю створених знарядь праці й засобів життя, умінням практично їх застосовувати й використати у творчих цілях, ступенем оволодіння стихійними силами природи, удосконаленням соціального життя в інтересах суспільства.

Людина й культура є взаємодоповнюючими системами. Людина творить культуру, і одночасно є повністю зануреною в неї (поза сферою культури людське буття у світі неможливе). Тому варто вказати на людську – антропологічну сутність культури. Вона робить людину людиною. Даремні пошуки людини як Homo sapiens до культури і саму появу її на арені історії варто розглядати як феномен культури, яка найглибшим чином сполучена із сутністю людини, будучи «людським у людині», виступаючи головним визначенням людини як такої. Культурне визначає особистісне начало людини, зміст її свідомості, її вміння, її спосіб життя. Це загальфілософський підхід до культури як універсалії людського буття.

Культура в соціології розглядається як складне динамічне людське утворення, що має суспільну природу й виражається в соціальних відносинах, спрямованих на створення, відтворення, засвоєння й поширення матеріальної й духовної предметності, яка забезпечує реалізацію потреб і соціальних інтересів людей, їхнє взаєморозуміння й організовану взаємодію. Тобто під культурою завжди маються на увазі феномени, процеси, відносини, які якісно відрізняють суспільство, людину від природи, є продуктивним результатом соціальних зв'язків і взаємодій.

Об'єктом соціологічного дослідження є весь комплекс культурних факторів людських взаємодій, а також розподіл існуючих у суспільстві форм і способів освоєння феноменів (благ) культури, відносини, процеси й тенденції в культурному житті суспільства. Соціологія вивчає стійкі й повторювані, різноманітні форми відносин членів соціальних спільнот, груп і суспільства в цілому із природним і соціальним оточенням. Сутність соціологічного підходу до дослідження культури полягає в розкритті закономірностей функціонування й розвитку культурних феноменів у суспільстві, у виявленні потенціалу соціальних можливостей культури.

Соціологічний підхід акцентує увагу на тому, що культура історично формується й розвивається як найважливіший механізм міжособистісної взаємодії. Залежно від рівня, масштабів, форм цієї соціальної взаємодії розрізняють типи, види й форми культури. Так, кожне конкретне суспільство створює протягом своєї історії власну суперкультуру, яка передається від покоління до покоління через механізми культурного успадкування (виховання, освіта). Соціальні спільності (народності, нації) також виробляють свою культуру. Кожний вид конструктивної людської діяльності теж пов'язаний з формуванням відповідного виду культури.

Тому поряд із загальнолюдськими нормами/стандартами культури й домінуючою в суспільстві суперкультурою виділяються й субкультури – моделі цінностей, ідеалів, ментальних стереотипів світосприйняття, вірувань, переконань, нормативних регуляторів поведінки, зразків трудової діяльності, характерних для кожної конкретної соціальної спільності. Наприклад, можна говорити про національну, професійну, конфесійну (іудаїстську, буддистську, мусульманську, християнську - православну, католицьку та протестантську) субкультури. Моделі поведінки й стилі життя, які сприймаються в суспільстві як нетипові, дивні, зухвалі, і які перебувають у стані конфронтації з домінуючою культурою, субкультурами, визначаються як контркультура. До неї відносять, наприклад, молодіжну контркультуру, яка сформувалася на основі рухів «панків», «хіпі» і «нових лівих» у Західній Європі й США в 50-60-х роках XX сторіччя, різні радикальні екологічні рухи, що пропагують альтернативний стосовно урбаністичної цивілізації «спосіб життя», елітні богемні угрупування й авангардистські художні рухи

Історично склалися дві форми культури: висока (елітарна) і народна (фольклорна). Елітарна культура включала, насамперед, класичні літературу, музику, живопис, філософію, які створювали професіонали високого рівня. Народна культура включає фольклор, пісні, танці, міфи, казки, які створюються людьми в процесі повсякденного життя. Як правило, елітарна культура створювалася й споживалася деякими, тобто елітарними групами, а народна культура завжди пов'язана з життям і діяльністю широких народних мас.

У сучасному технократичному суспільстві у зв'язку з розвитком засобів масової інформації (мас-медіа) виникає ще одна форма – масова культура, що розрахована на масове споживання (у культуру вторглись закони ринку: щоб збільшити доходи, вироблена цією «культурною індустрією» продукція - книги, фільми, пісні, форми дозвілля, газети, телепрограми, стандарти життя й відповідні їм цінності, нормативи поведінки тощо - повинні одержати масовий збут).

Масова культура не вимагає від людини ні особливих знань, ні «гамлетівських міркувань». Вона багато в чому будується на емоційних сприйняттях і реакціях. Тому в її сфері відбувається повернення до древніх міфів з їх іраціонально-емоційним настроєм і створення нових міфів, які сприймаються «не розумом, а серцем» (магія, мантика, чаклунство, віра в чудеса, націоналістичні міфологеми).

Вивчаючи друге питання «Структура й принципи культури» треба пам'ятати, що культура має свою внутрішню структуру, дуже складну, яка охоплює всі сторони соціального буття людини. Структура культури являє собою систему, яка складається з величезної кількості елементів.

Практично у всіх культурах відтворюється приблизно однакова структура культуротворчої діяльності. Всі існуючі культури мають міфологію, релігійні вірування, нормативні правила поведінки, моральні й етикетні стандарти, соціально-статусну ієрархію, мистецтво, певні знання, систему цінностей і ідеалів, традиції трудової діяльності, побуту. І хоча в різних культурах ці культурні ознаки проявляються по-різному, все-таки можна говорити про певну універсальну структуру культури.

Сьогодні існує безліч теорій структурної організації культури, серед яких можна відзначити наступні:

- російський філософ і культуролог М. Каган вважає, що культура включає матеріальну, духовну та художню складові;

- британський соціолог Е. Гідденс у структурі культури виділив цінності, норми й матеріальні блага;

- Д. Мердок розглядає культуру як певний набір універсальних структурних компонентів – універсалій, властивих всім культурам;

- американський антрополог, основоположник культурології Л. Уайт розглядав культуру як систему, що самоорганізується і включає в себе підсистеми у формі трьох горизонтальних прошарків – технологічного, соціального (соціо-нормативного) і філософського (символічного);

- американський антрополог, етнолог і культуролог К. Уісслер розробив універсальну модель культури, яка включає в себе дев'ять елементів: мову, знання, матеріальну культуру, мистецтво, релігію, суспільство, інститут власності, уряд, військову організацію.

Культура й культуроутворююча діяльність людей може бути розглянута в широкому значенні як така, що складається із трьох підсистем – духовної, матеріальної й соціальної. Взаємно впливаючи одна на одну, вони становлять єдине ціле культури. У загальному плані характеристику трьох основних підсистем культури можна представити так:

1. Духовна культура – це культурний зміст людської свідомості у вигляді цінностей, ідеалів, норм, ідей, світоглядних уявлень, фантастичних образів тощо, які знаходить своє втілення в міфах, релігії, моралі, філософії, мистецтві і його естетичних канонах, науці, ідеології, праві, писемності, різних формах і видах творчої діяльності. Через смислову специфіку свого змісту духовна культура має виражений символічний характер.

2. Матеріальна культура – це світ матеріальних речей культури, її матеріально-предметний стан. Вона охоплює: предмети й знаряддя праці, матеріальні умови людського побуту й господарсько-економічної діяльності, її техніку й технологію, власність, тобто все те, що спрямоване на оптимізацію фізичного існування людини й відтворення матеріальних умов її життя. Можна говорити про культуру праці й виробництва, про технологічну культуру, про культуру побуту й т.п. До матеріальної культури відноситься також комплекс матеріально-предметних відносин людини в сфері технології виробництва або в сфері обміну.

3. Соціальна культура фокусує інтерсуб'єктивну сферу людських взаємин/взаємодій, до історичних формацій якої належать: рід, плем'я, родина, клас, група, соціальні спільності: народності, народ, нації, а також державні, формально-бюрократичні й неформальної організації, суспільні об'єднання. Серед стабільних сегментів соціальної культури суспільства можна відзначити: фольклорну (етнічну), національну, елітарну, масову, молодіжну субкультури. Сюди можна віднести також культуру спілкування, сімейних відносин, правову культуру, обряди, звичаї, традиції.

Всі три підсистеми культури замикаються на культурі особистості як персоніфікованого носія культурної свідомості. Культура особистості як рафінованого суб'єкта культурної свідомості й культуроутворюючої діяльності є осередок духовної, матеріальної й соціальної культур, які в особистості знаходять свій адекватний зміст і граничне втілення. Проявами культури особистості виступають самовиховання й самоосвіта, індивідуальна трудова й творча діяльність, активна життєва позиція. У кожної особистості утворюється свій особливий комплекс освоєних нею культурних досягнень людства – її культурний діапазон. Протягом життя він змінюється, і чим він ширший, тим вище рівень культурного розвитку особистості.

У структурі культури не всі елементи рівнозначні, хоча практично всі самодостатні. Наприклад, найважливішим елементом культури є мова. Без неї культура б не існувала, оскільки мова формує її загальне значеннєве (семантичне) поле, у сфері якого розгортаються людські взаємодії, які передбачають взаємне розуміння їх учасників, обмін інформацією між ними.

Структура культури не статична. Зміни, які відбуваються з окремими елементами, можуть визначати важливі зміни не тільки в субкультурній підсистемі, але й у всій сукупній системі культури.

При характеристиці культури як соціальної системи варто звернути увагу на принципи культури - її основні вихідні положення.

Одним з найважливіших серед них - принцип наступності, що виступає як необхідний зв'язок між новим і старим у процесі розвитку. На основі принципу наступності існує так званий культурний консерватизм, який затверджує цінність і своєрідність національної культури, який ставить своїм завданням збереження "високої культури", яка не тільки сама по собі цінна, але й є однією з головних умов соціальної та політичної стабільності.

Другий принцип - цілісність, єдність матеріальної й духовної культури, гуманітарного й технічного знання. Все матеріальне - свого роду "сховище" духовного, все духовне, так чи інакше, реалізується через матеріальне.

Третій принцип - проникнення культури в усі сфери соціального життя. У цьому проявляється її творчий характер. Вона об'єктивується у всіляких продуктах діяльності - як у матеріально-предметних, так і символічно-знакових.

Четвертий принцип - здатність до саморозвитку, що проявляється в таких формах як: спорадична, стихійна, неусвідомлена; метод проб і помилок; інновації, науковий розрахунок.

П'ятий принцип - взаємодія культур. Вона може відбуватися як усередині певної культури (зв'язки між поколіннями, людьми фізичної й розумової праці, між класами й націями однієї держави), так і між культурами різних країн і народів. Подібна взаємодія породжує різноманітність культур: у надрах окремого суспільства або народу (субкультури), у масштабах усього людства (соціокультурні суперсистеми, наприклад, Схід і Захід).

Отже, культура – це не свідомість взагалі, не просто ряд духовних елементів (смисли, уявлення, цінності, норми знання й ін.), а спосіб ціннісного освоєння дійсності, який виражає смисложиттєві детермінанти буття людини, її потреби й інтереси. Культура - це те, що втілюється в практичній діяльності людей, у стійких повторюваних зразках їх поведінки та діяльності.

При розгляді третього питання теми «Соціальні функції культури» варто знати, що функція будь-якого феномену означає сферу його впливу, його призначення. Функції культури – це її роль у житті індивіда й суспільства, основні напрямки її застосування.

Основними функціями культури є наступні:

• задоволення людських потреб, включаючи також потребу творчого самовираження людини, що служить її утвердженню у світі). З розвитком культурно-історичного процесу ця функціональна роль культури розширюється;

• смислоутворююча - вироблення актуальних для індивіда й спільності культурних смислів, які інтегровано втілюються в певній картині світу й мотивують життєдіяльність, духовну творчість людини. Цю функцію можна назвати також світоглядною;

• пізнавально-інформативна - культура виступає найважливішим способом задоволення пізнавальних інтересів людей. Вона містить у собі величезний запас знань і інформації практичного й теоретичного характеру, як про навколишній світ, так і про саму людину, які передаються від покоління до покоління за допомогою системи освіти;

• комунікативна (соціального спілкування) - дозволяє закріпити зв'язок особистості й суспільства, побачити зв'язок часу, встановити зв'язок прогресивних традицій, налагодити взаємовплив (взаємообмін), провести відбір найбільш необхідного й доцільного для тиражування. Спілкування за допомогою мови є висхідне тло взаємодії людини з людиною, організації суспільної свідомості й буття людей;

• регулятивно-нормативна - культура на основі цінностей і ідеалів санкціонує норми як соціальні стандарти поведінки людей. Цю функцію можна назвати також поведінською, оскільки нормативність моральна або правова охоплює всі сторони соціокультурного буття людини, задаючи усвідомлення того, що прийнятне для суспільства, а що – неприйнятне;

• інтегративна - культура не тільки формує й регламентує умови спілкування й взаємодії індивідів, але й конституює систему стабільних соціальних зв'язків, поєднуючи людей у сім’ї, соціальні групи й спільності, сприяє формуванню й розвитку суспільства;

• господарсько-економічна - культура служить не тільки духовним, але й господарсько-економічним задачам людського буття, пов'язаним з первинними потребами людей; так у сфері культури людина пізнає, що і як ефективно робити, розподіляти, обмінювати, кому й чим займатися, що, де і як зберігати;

• соціалізації (інкультурації) особистості - за допомогою культури виробляються всі соціально-прийнятні якості людини - здатність до спілкування, до трудової й творчої діяльності, до соціальних взаємодій. Особистість - це вироблювана культурою соціально-історична, а не біологічна характеристика людини, і щоб нею стати, вона повинна засвоїти культурну спадщину суспільства, іншими словами саме культура робить людину - людиною;

• спадкоємності досвіду людського буття - культура є «пам'яттю суспільства». Кожне нове покоління людей починає свою життєдіяльність не з «чистого аркуша», а з огляду на позитивні й негативні сторони досвіду життя минулих поколінь людей;

• ціннісна (аксиологічна) - представляє культуру у вигляді сукупності цінностей, в яких виражаються найбільш соціально-значимі смисли. Виділяють духовні й матеріальні цінності – блага, при цьому будь-який феномен матеріальної або духовної культури можна розглядати як цінність;

• творча - культура є способом творчо-діяльного перетворення й упорядкування природного й соціального середовища, в результаті чого створюється й удосконалюється середовище людського буття;

• емоційно-психологічна - характеризує вироблення «культури почуттів». Культура містить величезні ресурси збагачення емоційної сфери людського життя, без чого її повноцінність неможлива.

Всі функції культури тією чи іншою мірою реалізують її головне призначення, історичну місію, що може бути визначена як людинотворчість. З одного боку, людина створює культуру, виступаючи її творцем, суб'єктом, але, з іншого боку, культура, будучи створеною й функціонуючи вже як сформована система, у свою чергу формує людину відповідно до норм і уявлень, які домінують у суспільстві, впливає на людину як у плані її соціальної участі в житті суспільства, так і в плані її особистісного становлення й розвитку. Тим самим людина виступає одночасно і суб'єктом і об'єктом культури.

Ставши сукупною свідомо-творчою силою людства, культура виступає фактором забезпечення його існування. Саме світ культури із властивими йому людинотворчими функціями є споконвічною сферою вироблення «людського в людині». Культура, яка актуалізує творчий потенціал сутнісних сил людини, утворює вищий план її буття, взятого як на індивідуальному, так і на соціальному рівнях. Цілеспрямована творча діяльність формує людину як суб'єкта історичної творчості. Його людські якості є результатом засвоєння ним мови, прилучення до створених в суспільстві цінностей, накопичених традицій, оволодіння досвідом, навичками й прийомами діяльності, властивими даній культурі. Культура дає людині почуття приналежності до співтовариства, виховує контроль за своєю поведінкою, визначає стиль практичного життя. Разом з тим, культура є вирішальний спосіб соціальних взаємодій, інтеграції індивідів у суспільство.