Тема 10. Влада як соціальне явище

1. Соціальний зміст і призначення влади.

2. Основні концепції влади.

3. Найважливіші напрямки й механізм здійснення влади.

Розгляд першого питання «Соціальний зміст і призначення влади» варто почати із з'ясування того, що поняття «влада» у повсякденному житті й у науковій літературі вживається в різних значеннях. Філософи говорять про владу об'єктивних законів суспільства, соціологи - про владу соціальну, економісти - про владу господарську, юристи - про державну владу, політологи - про політичну владу, натуралісти - про владу над природою, психологи - про владу людини над самим собою, батьки - про сімейну владу, богослови - про владу від Бога. Використовуються поняття законодавчої, виконавчої й судової влади.

Одні дослідники вважають, що влада означає реальну здатність одного з елементів існуючої системи реалізувати власні інтереси в її рамках, і в цьому змісті влада є здійснення впливу на процеси, що відбуваються усередині системи. Інші вважають владою результати, продукт деякого цілеспрямованого впливу. Треті думають, що влада являє собою такі взаємні відносини між людьми або групами людей, сутність яких полягає у впливі, що це прагнення до досягнення рівноваги.

Влада – це властиве суспільству вольове відношення між людьми. Влада необхідна, підкреслював Аристотель, насамперед, для організації суспільства, що немислиме без підпорядкування всіх учасників єдиній волі, для підтримки його цілісності і єдності.

Історичний досвід показує, що там, де з'являється необхідність у погоджених діях людей (будь то окрема родина, група, соціальна страта, нація або суспільство в цілому), там відбувається підпорядкування їхньої діяльності досягненню певних цілей. У цьому випадку визначаються ведучі й ведені, владарюючі й підвладні, пануючі й підлеглі. Мотиви підпорядкування досить різноманітні. Вони можуть бути засновані на зацікавленості в досягненні поставленої мети, на переконаності в необхідності виконання розпоряджень, на авторитеті пануючих і, нарешті, просто на почутті страху перед небажаними наслідками у випадку непокори. Саме мотиви мають велике значення для ефективності влади і її довговічності. Тут важливо підкреслити, що владні відносини об'єктивно властиві громадському життю. Це своєрідна плата за життя в суспільстві, тому що жити в суспільстві й бути вільним від його правил неможливо. Інакше кажучи, без відносин влади людська цивілізація неможлива. Як відзначав В. Соловйов: «Вимога особистої свободи, щоб вона могла здійснитися, уже передбачає стиснення цієї свободи в тій мірі, в якій вона в даному становищі людства несумісна з існуванням суспільства або загальним благом».

Влада не є результатом тільки насильства, придушення однієї особистості іншою. У складній натурі людини є безсумнівне шукання над собою влади, якій вона могла би підкоритися. Це свого роду потреба впливу однієї людини на іншу, сила, що з'єднує людей у суспільство.

Як підкреслює В.Соловйов, влада неминуче виявляється наслідком самої соціальної природи людини. Однак, як тільки прояв влади набуває суспільного характеру, головною її метою стає створення й підтримка порядку, найважливішим засобом чого й виступає влада. У зв'язку із цим людям зовсім не потрібно створювати владу. Їм досить її прийняти й підкоритися їй, тим самим установлюється певний порядок. Шукання порядку, як правило, супроводжується шуканням влади. Влада вимагає підпорядкування. Але люди, підкоряючись їй, не повинні жертвувати своєю свободою.

Виходячи з вищесказаного, можна дати наступне визначення влади. Влада - це здатність і можливість впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів — волі, авторитету, права, насильства. Влада - це один з найважливіших видів соціальної взаємодії, специфічне відношення, принаймні, між двома суб'єктами, один із яких підкоряється розпорядженням іншого, і в результаті цього підпорядкування пануючий суб'єкт реалізує свою волю й інтереси.

Владу іноді ототожнюють із її знаряддям - державою, з її засобами - управлінням, наприклад, з її методами: примусом, переконанням, насильством. Деякі автори ставлять знак рівняння між владою й авторитетом, який має багато спільного з нею, але й відрізняється від влади принципово.

Сама влада виступає у вигляді управління, управління - у вигляді влади. Але управління не є функціонуванням влади. Управління ширше за владу. Влада - елемент управління, джерело сили управління. Процес управління являє собою процес реалізації владної волі. Управління ж є засобом, за допомогою якого цілеспрямований вплив влади з можливості перетворюється на дійсність.

Одне з найпоширеніших уявлень про владу - розуміння її як примусу. Влада незалежно від форм свого зовнішнього прояву, по суті, завжди примусова, тому що, так чи інакше, спрямована на підпорядкування волі членів даного колективу єдиній волі, що панує або керує в ньому. Разом з тим зводити сутність владних відносин тільки до насильства й примусу було б неправильно. Справа в тому, що влада виявляється неповною, коли суб'єкт не досяг поставлених цілей. Якщо бажані результати не досягнуті, то труднощі, пов'язані з подоланням опору інших людей, свідчать не про тріумф, а про ущербність влади. Крім того, мобілізація людей на досягнення суспільно значимих цілей може здійснюватися не тільки на основі примусу й насильства. Існує безліч інших способів впливу.

Поняття «влада» означає право й можливість одних веліти, розпоряджатися й управляти іншими; здатність і можливість одних здійснювати свою волю стосовно інших, впливати на їх поведінку й діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство й інші засоби.

За своєю природою влада – це явище соціальне, оскільки виникає в суспільстві. Суспільство без влади рівносильне хаосу, дезорганізації, саморуйнуванню соціальних відносин. Потреба у владних механізмах обумовлена рядом причин, і насамперед необхідністю надати взаємодіям між людьми доцільності, розумності, організованості, створивши загальні для всіх правила поведінки. Крім того, наявність влади викликана об'єктивною потребою в упорядкуванні, регулюванні соціальних відносин, узгодженні й інтеграції різноманіття не співпадаючих інтересів і потреб людей за допомогою примусу.

Це залежить від того, що суспільство являє собою сукупність індивідів, чиї потреби, інтереси й можливості помітно розрізняються. Люди займають неоднакове соціальне положення у суспільстві, мають різний рівень життя, матеріального багатства, одержують різну освіту, займаються працею, суспільна оцінка якої також різна. Крім цього, одні люди талановиті, інші - не дуже. Всі ці прояви природної й соціальної нерівності людей у суспільстві породжують несумісність, а часом протилежність інтересів і потреб різних груп. Якби не було влади, то суспільство загинуло б під вантажем внутрішніх протиріч і боротьби. Влада ж узгоджує ці не співпадаючі інтереси, регулює взаємини між їх носіями, забезпечує взаємодію соціальних суб'єктів і тим самим охороняє суспільство від анархії й розпаду.

Вивчення другого питання «Основні концепції влади» варто почати з того положення, що за своєю природою влада являє собою соціальне явище. Влада виступає головним об'єктом боротьби й взаємодії груп, партій, рухів, держави, індивідів. Соціальна функція влади по забезпеченню цілісності й упорядкуванню різноманітних інтересів і відносин між людьми може досягатися різними способами, що визначає соціальний зміст влади. Дослідники дотримуються різних підходів у визначенні соціального змісту влади:

• сутнісний підхід розглядає владу як особливу субстанцію, носієм якої виступає окрема особистість. Ця сутність виражається в локалізованій і концентрованій у людині енергії, що змушує інших людей коритися. У такому розумінні влада виводиться із природи людини, її природних властивостей. Прагнення до влади, підпорядкування своїй волі інших індивідів лежить в основі вчинків і дій людини. При цьому політика розглядається як зіткнення стремлінь до влади;

• соціологічний підхід характеризує владу як відношення, взаємодію двох сторін. В основі владних взаємодій лежать відносини панування й підпорядкування, що складаються між суб'єктом і об'єктом влади. Суб'єкт влади - той, хто має здатність впливати на іншого й домагатися поставлених цілей. Об'єкт влади - той, хто вибудовує свою поведінку відповідно до змісту владного впливу, тобто до характеру вимог, пропонованих суб'єктом. Ці підходи породили безліч визначень влади.

Якщо підсумувати всю різноманітність підходів до аналізу проблеми, то можна виділити кілька основних концепцій влади, що відбивають складність і багатоаспектність цього феномену.

Телеологічна концепція (з точки зору цілі) характеризує владу як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів (Т. Парсонс). Відповідно до такого тлумачення влада існує для того, щоб реалізувати важливу суспільну ціль, вона є засобом обміну, тобто її віддають тим політикам, які найбільш ефективно можуть задовольнити основні потреби громадськості.

Біхевіористська концепція розглядає владу як особливий тип поведінки, який заснований на можливості зміни поведінки інших людей, при якому одні люди командують, а інші підкоряються. Г. Лассуелл вважає, що первісні імпульси для виникнення влади дає властиве індивідам прагнення до влади й володіння «енергією». Людина бачить у владі засіб поліпшення життя: придбання багатства, престижу, свободи, безпеки й т.п. У той же час влада - це й самоціль, що дозволяє насолоджуватися володінням нею.

Психологічна концепція влади намагається розкрити суб'єктивну мотивацію владної поведінки, джерела влади, що кореняться у свідомості й підсвідомості людей. Психоаналіз трактує прагнення до влади як прояв, сублімацію подавленого лібідо, яке представляє собою потяг переважно сексуального й агресивного характеру (З. Фрейд) або ж психічну енергію взагалі (К.Юнг). Прагнення до влади й володіння нею виконують функцію суб'єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності. Влада виникає як панування одних і готовність до підпорядкування інших.

Системна теорія влади розглядає останню як похідну від соціальної системи, як здатність системи забезпечувати виконання її елементами прийнятих на себе зобов'язань, спрямованих на реалізацію її колективних цілей. К. Дойч, Н. Луман трактують владу як засіб соціального спілкування (комунікації), який дозволяє регулювати групові конфлікти й забезпечувати інтеграцію суспільства.

Структурно - функціоналістська концепція (Т. Парсонс) розглядає владу як властивість соціальної організації, заснованої на доцільності поділу функцій управління й використання. Без влади неможливе колективне існування людини й спільна життєдіяльність людей. Влада - це властивість соціальних статусів, ролей, яка дозволяє контролювати ресурси, засоби впливу.

Реляціоністська теоряї (фр. «relation» - відношення) розглядає владу як відносини між двома партнерами, агентами, при яких один з них впливає на іншого. Таке розуміння влади дозволяє розкрити її структуру, ув’язати в єдине ціле різні її характеристики: суб'єкт і об'єкт влади, засоби (ресурси) і процес, що приводить у рух всі її елементи.

Марксистська концепція трактує владу як результат суспільних відносин, як інститут, характерний для класових суспільств, як явище історичне, пов'язане з антагоністичністю класових відносин. Політична влада, у марксистському розумінні, це організоване насильство одного класу для придушення іншого, безпосередній об'єкт класового протиборства, в основі якого лежать економічні інтереси.

Широко розповсюдженим у політології є визначення, дане Максом Вебером. Він вважав, що влада – це здатність одного індивіда в певних соціальних умовах проводити власну волю всупереч опору інших.

Таким чином, влада - складний соціальний феномен, що проявляється на всіх рівнях суспільної ієрархії (міжособистісної взаємодії в групах, організаціях і інститутах), включає психологічні й інституціалізовані форми впливу на людей.

Основною й вищою владою в будь-якому суспільстві є політична влада, а її головною, провідною ознакою є наявність держави. Політична влада – є реальна здатність класу, соціальної групи, індивіда проводити свою волю в суспільному житті, опираючись на систему установ, політичних відносин і ідей; це здатність у сфері політики контролювати або змінювати поведінку людини в напрямку, бажаному для суб'єкта, який володіє владою.

Виділивши загальне, що властиве всім визначенням влади, можна сказати: влада - це вольові відносини. Витоки суспільної влади знаходяться у природній (відмінності в талантах, здібностях, рисах характеру, психіці) та соціальній нерівності. Вона пронизує різні сторони життєдіяльності людини.

За сферами впливу суспільна влада поділяється на економічну, інформаційну, духовну тощо. Особливим різновидом суспільної влади є політична влада. Вона містить у собі всі владні відносини, що складаються між державою, партіями, рухами, групами тиску й т.д. За допомогою цих інститутів виражається пануюча воля певного класу, страти або більшості людей.

Переходячи до третього питання «Найважливіші напрямки й механізм здійснення влади» варто звернути увагу на діяльнісний аспект влади. Він може бути розглянутий як з точки зору змісту, так і механізму здійснення влади. Насамперед, влада зобов'язана реалізовувати суспільно значимі функції: підтримка громадського порядку й стабільності; виявлення, обмеження й розв’язання конфліктів; досягнення громадської згоди; врахування взаємозалежності владних і інших відносин у суспільстві; насильство або примус в ім'я збереження стабільності суспільства й соціально значимих цілей.

Пріоритет діяльності багато в чому визначається владною мотивацією: соціоцентричною або егоцентричною і відношенням до влади. Оптимальна спрямованість дій влади - у служінні суспільству, створенні умов для його розвитку. Така влада не боїться реформ і здатна відповідати на виклик часу. Гірший варіант, коли влада головним завданням бачить збереження й зміцнення свого панування над суспільством. У цьому випадку влада прагне законсервувати існуючі відносини. Своїй стратегічній цілі влада підкоряє реалізацію суспільних функцій. Це деструктивно впливає на суспільство й, в остаточному підсумку, заводить його в глухий кут.

Діяльність влади може бути проаналізована й з боку її технології. Процес здійснення влади включає кілька етапів. Перший етап - представництво інтересів. На цьому етапі влада накопичує й узагальнює вимоги й запити громадян. Другий етап - прийняття рішень. Влада виділяє найбільш значимі проблеми, розглядає можливі альтернативи рішень, обирає порядок дій. Третій етап - реалізація волі. У цьому випадку влада домагається реалізації ухваленого рішення, перетворюючи цей процес у ряд конкретних управлінських рішень.

Реалізація цих рішень вимагає певного механізму, основними елементами якого є суб'єкт і об'єкт влади, ресурси, методи й форми. Сама влада нічого робити не може, діють люди, що володіють владою або підкоряються. Відносини влади припускають наявність суб'єкта й об'єкта (або другого пасивного суб'єкта). Суб'єкт (актор) втілює активне, спрямовуюче начало влади. Ним може бути окрема людина, організація, спільність людей, наприклад, народ, або навіть світове співтовариство, об'єднане в ООН.

Влада завжди двостороння, асиметрична, з домінуванням волі володаря взаємодія її суб'єкта й об'єкта. Вона неможлива без підпорядкування об'єкта. Методи нав'язування волі й забезпечення підпорядкування багато в чому визначають характер політичної влади. До основних відносять наступні методи: примуса (насильство - нав'язування певної поведінки за допомогою сили; психологічні - страх, який викликаний загрозою санкцій у випадку ухилення); загравання (обіцянка легко й швидко вирішити злободенні проблеми); заохочення (заснований на інтересі матеріальному, вигоді від покори); переконання (заснований на внутрішній згоді); використання авторитету, тобто якостей, які високо ціняться і якими підлеглі наділяють керівника; ідентифікації (суб'єкт сприймається об'єктом як власний представник і захисник). Методи, засновані на згоді, і особливо два останніх (авторитет та ідентифікація) забезпечують найбільшу силу влади, тобто здатність її суб'єкта впливати на об'єкт.

Можливості влади залежать від її ресурсів. Ресурси влади - це сукупність засобів, використання яких забезпечує вплив на об'єкт влади відповідно до цілей суб'єкта влади. У соціології розповсюджена класифікація ресурсів влади відповідно до найважливіших сфер життєдіяльності. Це економічні, соціальні, культурно-інформаційні, примусові (силові) ресурси.

Економічні ресурси - це матеріальні цінності, необхідні для суспільного або особистого виробництва й споживання, гроші як їхній загальний еквівалент, техніка, родючі землі, корисні копалини.

Соціальні ресурси - здатність підвищення або зниження соціального статусу або рангу, місце в соціальній стратифікації. Вони частково збігаються з економічними ресурсами. Наприклад, дохід і багатство є економічним ресурсом, разом з тим характеризують і соціальний статус. Однак соціальні ресурси включають і такі показники, як посада, престиж, освіта, медичне обслуговування.

Культурно-інформаційні ресурси - знання й інформація, а також засоби їх одержання й поширення: інститути науки й освіти, засоби масової інформації та ін.

Примусові (силові) ресурси - це зброя, інститути фізичного примусу й спеціально підготовлені для цього люди. У державі їхнє ядро становлять армія, поліція, служба безпеки, суд і прокуратура.

Демографічні ресурси. Специфічним ресурсом влади є сама людина. Люди - це універсальний, багатофункціональний ресурс, який виробляє інші ресурси. Людина - творець матеріальних благ (економічні ресурси), власник і розповсюджувач знань і інформації (культурно-інформаційні ресурси) тощо. Особистість виступає ресурсом влади лише в одному із своїх вимірів - будучи використаною як засіб реалізації чужої волі. У цілому ж людина - не тільки ресурс влади, але і її суб'єкт і об'єкт. Різні ресурси влади зазвичай застосовуються її суб'єктами в комплексі, особливо державою, яка у більшому або меншому ступені володіє всіма видами ресурсів.

Використання ресурсів влади надає руху всім її компонентам, робить реальністю її процес, який проявляється в наступних формах: панування, керівництво, управління, організація й контроль.

Панування - механізм здійснення влади, який полягає в контролі за використанням державної влади і ідеологічно проявляється в монопольному положенні в суспільстві тієї системи ідей і поглядів, що обґрунтовують справедливість існуючих економічних, соціальних і політичних порядків.

Керівництво полягає у виробленні й прийнятті принципово важливих для суспільства в цілому рішень, у визначенні його цілей, планів і стратегічних перспектив.

Управління здійснюється через безпосередню практичну діяльність по реалізації прийнятих керівництвом рішень. Конкретною управлінською діяльністю зайнятий звичайно адміністративний (бюрократичний) апарат, чиновництво.

Організація передбачає узгодження, упорядкування, забезпечення взаємозв'язку окремих людей, груп, класів, інших спільностей людей.

Контроль забезпечує дотримання соціальних норм, правил діяльності людей і соціальних груп у суспільстві. Контроль також виконує роль зворотнього зв'язку, за допомогою якого влада стежить за тим, які наслідки мають її управлінські впливи.

Дієздатність і ефективність влади багато в чому залежать від її легітимності. Поняття «легітимність», введене в науку М. Вебером, трактується як правочинність влади, її підтримка з боку суспільства, прояв лояльності до влади з боку громадян. Ознаки легітимності влади: добровільне визнання, що виключає будь-яке нав'язування як самої влади, так і існуючого порядку, високий ступінь довіри населення до влади, підтримка влади основною частиною населення.

Поняття "легальність" влади позначає юридичне обґрунтування влади, її законність, відповідність правовим нормам. Легальність і легітимність влади можуть не збігатися. Легальна влада може не підтримуватися народом. У суспільстві може існувати й нелегальна влада. М. Вебер визначив три основні принципи легітимності: традиція, харизма, легальність. Традиційна влада заснована на вірі у священний характер звичаїв, традицій. Вони виступають основою управління й слухняності в суспільстві, тому що так було завжди. Подібні суспільства статичні й можуть століттями існувати без змін. Харизматична влада поширена в суспільствах, що переживають докорінні зміни. Харизма означає особливий дар, яким володіє лідер. Для виникнення харизматичної легітимності важливе не стільки саме володіння харизмою, скільки віра в особливі якості лідера (вождя) з боку послідовників. Зі своєї сторони лідер думає, що виконує "історичну місію" і тому вимагає підтримки. Харизматична влада являється відносно нестабільною, тому що лідерові необхідно постійно демонструвати свою винятковість. Легальна або раціонально-правова легітимність заснована на визнанні юридичних норм, конституції, які регулюють відносини управління й підпорядкування. Вона характерна для демократичних держав і передбачає суворе дотримання законів всіма структурами суспільства, у тому числі й державними установами, довіру громадян до державних інститутів, а не окремих лідерів, підпорядкування законам, а не особистості керівника.

Ефективність функціонування влади багато в чому залежить і від створення системи попередження концентрації влади в одних руках і зловживання нею. Демократичний лад передбачає поділ панування шляхом формування безлічі центрів економічного впливу й здійснення між ними конкуренції, недопущення монополізації засобів масової інформації, поділ державної влади на законодавчу, судову й виконавчу. Головною гарантією демократичності влади є розвинене громадянське суспільство й правова політична культура населення.