Тема 14. Соціологія особистості

1. Поняття особистості та її основні структурні компоненти.

2. Соціологічні теорії особистості.

3. Сутність девіації та основні точки зору на її причини.

Розглядаючи перше питання «Поняття особистості та її основні структурні компоненти» необхідно пам'ятати, що в системі сучасного соціологічного знання проблеми людини й особистості займають одне з провідних місць.

З позицій соціологічного підходу особистість розглядається як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин. Е. Дюркгейм стверджував, що суспільство перебуває не тільки «поза нами», але й «усередині нас». Саме це відбиття суспільства усередині нас і є особистість, що формується під впливом інтерналізації соціальних фактів у процесі соціалізації індивіда.

Поняття «людина» і «особистість» відносяться до одного об'єкта й у повсякденній мові вживаються як синоніми. Однак між ними є істотні значеннєві розходження.

Людина - поняття родове, що вказує на приналежність до людського роду – вищого щабля розвитку живої природи. Людина - це представник роду homo sapiens у єдності біологічних і соціальних сторін його існування. Це біосоціальна істота, генетично пов'язана з іншими формами життя, яка виділилася з них завдяки здатності виготовляти знаряддя праці й користуватися ними, яка володіє членороздільною мовою та свідомістю.

Поняття «індивід» характеризує окремого представника людського роду, конкретного носія всіх соціальних, психологічних і біологічних якостей людства. Кожна людина, будучи носієм загальних соціально-типових якостей, у той же час виступає як неповторна індивідуальність. Індивідуальність означає відособленість, неповторність, автономність особистості, її здатність до самостійного життя, до саморегулювання, до збереження своєї стійкості.

Виникнення поняття «особистість» зв'язують із античним театром, де слово «персона» (лат. persona – особа, особистість) означало маску, яку надягав актор, граючи роль воїна, раба, ревнивця або заздрісника. При цьому людина, з одного боку, маскувала своє «Я», а з іншого - співвідносила себе з певною соціальною групою.

Людина в її соціальній якості, в єдності її соціально-загальних рис і індивідуальної неповторності, і є особистість. Поняття «особистість» дозволяє охарактеризувати в людині соціальне начало її життєдіяльності, ті властивості і якості, які людина реалізує в соціальних зв'язках, соціальних інститутах, тобто в суспільному житті, у процесі взаємодії з іншими людьми. Особистістю є будь-яка людина, включена у соціальні зв'язки, оскільки вона індивідуально відображає значимі риси даного суспільства. Особистість – продукт суспільного розвитку й включення індивіда в систему соціальних відносин за допомогою активної предметної діяльності й спілкування. Це цілісність соціальних властивостей людини. Відповідно до цього погляду особистість розвивається з біологічного організму винятково завдяки різним видам соціального й культурного досвіду. При цьому не заперечується наявність у людини вроджених здібностей, темпераменту й нахилів, що суттєво впливають на процес формування особистісних рис.

Індивід стає особистістю в процесі освоєння соціальних функцій і розвитку самосвідомості. Самосвідомість – це усвідомлення своєї самототожності й неповторності як суб'єкта діяльності в якості члена соціуму. Особистість характеризують ціннісні орієнтації й соціальні відносини, відносна самостійність (стосовно суспільства) і відповідальність за свої вчинки. Особистість - це не тільки міра присвоєння (інтеріоризації) суспільних відносин, але й міра активності, участі, віддачі (екстеріоризації) у життєдіяльності суспільства. Тому найважливішою якістю особистості є соціальна активність.

Соціальну активність можна розглядати у двох аспектах: а) як властивість особистості, обумовлену її природними даними й підсилену у процесі виховання, освіти, спілкування й практичної діяльності; б) як деяку конкретну міру діяльності, виражену в конкретних показниках (наприклад, продуктивність праці). Критерієм соціальної активності виступають результати діяльності. З поняттям «соціальна активність» тісно зв'язане поняття «соціальний суб'єкт». Соціальний суб'єкт – це людина, здатна до активної соціальної діяльності.

Уявлення про особистість конкретизується аналізом її соціальної структури. Здатність до праці, пізнання й спілкування - це три найбільш важливих структурних компоненти особистості. Еволюція одного з них у тому або іншому напрямку й темпі веде до зміни системи в цілому. Особистість як суб'єкта соціальних відносин характеризує її автономність, певна незалежність від суспільства, обумовлена наявністю внутрішнього світу особистості. Його основними компонентами виступають потреби, інтереси, мотиви, соціальні установки, ціннісні орієнтації, які визначають поведінку особистості в суспільстві.

Головним елементом внутрішнього світу особистості, який обумовлює її активність в суспільстві, є потреби. Потреба – це нужда в тому, що потрібне для життєдіяльності організму й для розвитку особистості. Потреби також розглядають як глибинні неусвідомлені установки людини щодо самозбереження й забезпечення власної цілісності, біологічної й соціальної. Класифікація потреб носить різноманітний характер. Так, їх поділяють на матеріальні, або первинні, та духовні, або вторинні. Первинні - це потреби в їжі, одязі, житлі, теплі, безпеці. Вторинні пов'язані із суспільним існуванням людини, це потреби в спілкуванні, творчості, самореалізації, одержанні знань. Чим різноманітніші потреби особистості, тим більше в неї спонукань до діяльності й тим різноманітніша діяльність.

З потребами особистості органічно зв'язані її інтереси. Інтерес – це відносно постійна, стійка особливість, що тісно пов'язана зі світоглядом особистості, життєвим і трудовим самовизначенням і проявляється в її націленості на певні об'єкти, прагненні більше довідатися про них, опанувати ними. Потреби спрямовані переважно на предмет їхнього задоволення, інтерес же націлений на соціальні інститути, організації, норми взаємин у суспільстві, від яких залежить розподіл благ, що забезпечують задоволення потреб. Інтерес спонукає до діяльності в певному напрямку, активізує цю діяльність.

Поряд з потребами й інтересами важливу роль грають життєві цілі, усвідомлення яких впливає на формування інтересів і потреб особистості. Життєва ціль – це ідеальний образ майбутнього результату діяльності відповідно до усвідомлених потреб. Життєві цілі відображають корінні, головні інтереси особистості, спрямовують її на вирішення насущних завдань і реалізуються протягом людського життя.

З життєвими цілями особистості тісно зв'язані її ідеали й переконання. Ідеал – це те, до чого прагне певна особистість, ким вона хоче стати в майбутньому, якими рисами володіти. Переконання – це знання, у правильності й життєвій важливості яких людина глибоко переконана, і які керують її діями. Серед різноманітних переконань особистості особливе значення мають моральні переконання, які обумовлюють соціальну поведінку людини.

Вивчаючи друге питання теми «Соціологічні теорії особистості», варто знати, що багатовимірна, складно-організована природа людини, широта й різноманітність її соціальних зв'язків і відносин обумовлюють велику кількість теоретичних підходів і позицій у розумінні цього феномену, багато різних моделей, образів людини в сучасній соціології.

Будь-яка соціологічна теорія завжди пропонує свій варіант відповіді на питання про те, як будуються відносини між особистістю й суспільством, які закономірності властиві поведінці особистості й чим вони визначаються.

Рольова теорія особистості являє собою один з підходів до вивчення особистості, відповідно до якого вона описується за допомогою засвоєних і прийнятих нею або вимушено виконуваних соціальних функцій і зразків поведінки – соціальних ролей. Основні положення цієї теорії були сформульовані американським соціологом і соціальним психологом Дж.Мідом. Він вважав, що всі ми вчимося рольовій поведінці через сприйняття себе певною значимою для нас особою. Людина завжди бачить себе очами інших і або починає підігрувати очікуванням оточуючих, або продовжує відстоювати свою роль.

Розвиваючи рольову теорію, Т. Парсонс розглядав особистість як функцію від тієї безлічі соціальних ролей, які властиві будь-якому індивідові в тому або іншому суспільстві. Соціальна роль – зразок поведінки, що закріпився, утвердився як доцільний для людей, які посідають ту або іншу позицію, статус у системі суспільних відносин. Соціальна роль зазвичай розглядається у двох аспектах: рольового очікування й рольового виконання. Рольове очікування – це очікувана модель поведінки, яка асоціюється з даним статусом, тобто типова поведінка (у рамках норм і стандартів) для людей даного соціального статусу в даній соціальній системі. Інакше кажучи, це така поведінка, яку чекають від нас оточуючі, знаючи наш соціальний статус. Рольове виконання – це фактична реальна поведінка людини, яка посідає ту або іншу соціальну позицію (соціальний статус). Між рольовим очікуванням і рольовим виконанням ніколи не буває тотожності, хоча і є тенденція до її досягнення.

Кожна людина має безліч соціальних статусів, і кожному статусу відповідає спектр ролей. Сукупність ролей, що відповідають даному статусу, називається рольовим набором.

Рольовий конфлікт – це зіткнення рольових вимог до людини, яке обумовлене великою кількістю одночасно виконуваних нею ролей, а також іншими причинами. Маючи загальне уявлення про сутність рольових конфліктів, можна здійснити їх класифікацію.

По-перше, це конфлікти, які викликані розходженнями в розумінні своєї ролі особистістю і її оточенням.

По-друге, це конфлікт між різними аспектами однієї й тієї ж ролі.

По-третє, це конфлікт між необхідними для виконання даної соціальної ролі якостями й очікуваннями значимих для даної людини осіб.

По-четверте, це конфлікт, викликаний протилежними вимогами до виконання однієї й тої ж ролі з боку різних людей.

По-п'яте, це конфлікт між особистісними якостями індивіда й рольовими вимогами до нього.

Рольові конфлікти породжують рольову напруженість, що проявляється в різних життєвих і службових ситуаціях.

Статусна концепція особистості при розгляді особистості і її місця в суспільстві оперує поняттям «соціальний стан». Соціальний стан, за визначенням П.А. Сорокіна, - це місце, яке посідає індивід у соціальному просторі. Для того, щоб визначити соціальний стан людини, необхідно знати всі її соціальні статуси. Соціальний статус (лат. status – стан справ, положення) – співвідносне положення індивіда або групи в соціальній системі, обумовлене виконуваними ними соціальними функціями, з правами і обов’язками, що випливають із них. Про роль соціального статусу, який характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, мова йшла при розгляді соціальної структури суспільства. Тут відзначимо лише, що соціальний статус є оцінкою діяльності особистості з боку суспільства.

Теорія «дзеркального Я» у трактуванні особистості виходить не з внутрішніх характеристик людини, а з визнання вирішальної ролі взаємодії індивіда з іншими людьми, які виступають стосовно нього як «дзеркало» його Я. «Я» (образ «Я») – це центральне поняття цілого ряду трактувань особистості. «Я» - це самість, тобто інтегральна цілісність, тотожність індивіда самому собі, на підставі якої він відрізняє себе від зовнішнього світу й інших людей. Американський соціолог Ч.Х.Кулі вважав ознакою істинно соціальної істоти її здатність виокремлювати себе із групи й усвідомлювати своє «Я». Згідно з Кулі, особистість являє собою сукупність психічних реакцій людини на думки про неї оточуючих людей. Її власне Я - це сума тих вражень, які, як людині здається, вона справляє на оточуючих, почуття особистої визначеності - «дзеркальне Я».

Теорія «дзеркального Я» була розвинена Дж.Мідом, який ввів поняття «узагальненого іншого». Відповідно до його концепції, «узагальнений інший» - це будь-яке організоване співтовариство (спортивна команда, сім’я, інша соціальна група), яке, через вираження свого відношення до дій індивіда, забезпечує тим самим формування його самості.

Однак у суспільстві існує декілька «узагальнених інших», які по-різному впливають на індивіда. Серед великої кількості людей, з якими індивід здійснює комунікацію, він виокремлює тих, чиї оцінки є для нього більше важливими. Ці люди стають для індивіда «значимим іншим» і впливають на формування його власного Я.

Образ особистості за З. Фрейдом – це розгляд людини як системи потреб, а суспільства – як системи заборон, табу. Неусвідомлені, переважно сексуальні прагнення (потяги) особистості утворюють її потенціал і основне джерело активності, задають мотивацію її діям. Неможливість задоволення інстинктивних потреб у їх природній формі через соціальні нормативні обмеження, змушує людину постійно шукати компроміс між глибинними потягами і суспільно прийнятною формою їх реалізації. Відбувається «сублімація», перетворення афективних потягів, і енергія переключається на соціально корисну діяльність. Пригнічені соціальні потяги знаходять вияв у різних видах творчості, активної політичної діяльності тощо.

Модель особистості, створена Фрейдом, являє собою трьохрівневе утворення: нижчий шар (Воно або Ід), представлений підсвідомими імпульсами й «родовими спогадами», середній шар (Я або Його) і верхній шар (Над-Я або Супер-Його) - норми суспільства, сприйняті людиною. Найбільш жорсткі, агресивні й войовничі шари - Воно й Над-Я. Вони з обох боків «атакують» психіку людини, породжуючи невротичний тип поведінки. Це модель особистості, яка постійно обороняється від суспільного тиску й перебуває в конфлікті з соціальним оточенням. Оскільки з розвитком суспільства верхній шар (Супер-Його) неминуче збільшується, стає більш масивним і важким, то й вся людська історія розглядається Фрейдом як історія наростаючого психозу.

Біхевіористська або поведінська (англ. behavior - поведінка) концепція – ще один образ особистості, яка трактується як система реакцій на різні стимули (Б. Скіннер, Дж. Хоманс та ін.). Відповідно до цієї концепції кожна людина прагне уникнути покарань і одержувати заохочення й у цьому плані однозначно реагує на зовнішні стимули й соціальні накази: якщо її поведінка заохочується, позитивно стимулюється, то людина буде лояльною, доброзичливою по відношенню до оточуючих і до соціальної системи в цілому; якщо ж вона не одержує визнання з боку суспільства, то буде поводитися агресивно. В якості стимулу може використовуватися будь-яке «благо»: знання, влада, комфорт, повага, слава, гроші, але обов'язково соціальне за своїм джерелом, яким володіє й розпоряджається суспільство. Чим більш цінною для людини є винагорода, тим частіше вона буде демонструвати відповідну поведінку.

Марксистська теорія особистості розвиває ідею обумовленості особистості суспільством, її залежності від суспільно-економічних, соціально-культурних і предметно-діяльністних особливостей соціалізації індивіда. Згідно з К. Марксом сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивідові. У своїй дійсності вона є сукупність всіх суспільних відносин. Це означає, що кожна людина - продукт своєї епохи, носій виробничих, класових, сімейних, національних, політичних, релігійних і інших суспільних відносин. Риси особистості обумовлюються історичним типом суспільства. Так, згідно з марксизмом, тільки в експлуататорському суспільстві людина егоїстична, жадібна, жорстка, націлена на конкуренцію з іншими людьми й особисте матеріальне збагачення. В умовах соціалізму - людина схильна до колективізму, взаємодопомоги, налаштована на розумне споживання матеріальних і духовних цінностей.

Жоден з варіантів розуміння особистості не вичерпує цього феномену цілком, кожний з них розглядає окремі її прояви, присвоює їм ранг найбільш важливих, основних. Але всі ці теорії, так чи інакше, виходять із того, що особистість формується на ґрунті відношення людини до світу, до інших людей.

На основі однакового об'єктивного положення в суспільстві, але внаслідок різного суб'єктивно-оціночного відношення до нього, можуть формуватися різні типи особистості.

Соціальний тип особистості – продукт складного переплетення історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людей. У соціології, як про це свідчать і розглянуті вище теорії особистості, пропонуються різні варіанти соціальної типології особистості. Так, М. Вебер за основу типізації бере специфіку соціальної дії, більш конкретно - ступінь її раціональності, К. Маркс - формаційну й класову приналежність. Е. Фромм трактує соціальний тип особистості як пануючий тип характеру - це форма зв'язку індивіда й соціуму, «ядро структури характеру, який властивий більшості членів однієї й тієї ж культури, на відміну від індивідуального характеру, різного у людей тієї ж самої культури». Значення соціального характеру, вважає Фромм, полягає в тому, що він дозволяє найбільше ефективно пристосуватися до вимог суспільства й відчувати безпеку й захищеність. Аналізуючи історію людства, Е. Фромм виділяє кілька типів соціального характеру: рецептивний (пасивний), експлуататорський, накопичувальний і ринковий.

У сучасній соціології розповсюдженою є типологія на основі ціннісних орієнтацій особистості:

1. Традиціоналісти орієнтовані в основному на цінності обов’язку, порядку, дисципліни, законослухняності, а вираженість таких якостей, як креативність, прагнення до самореалізації, самостійності, у цього типу особистості досить низька.

2. Ідеалістам властиве критичне відношення до традиційних норм, незалежність, ігнорування авторитетів, установки на саморозвиток за всяку ціну.

3. Для фрустрованого типу особистості характерні низька самооцінка, відчуття пригніченості, відокремленості від течії життя, песимізм.

4. Реалісти поєднують у собі прагнення до самореалізації з розвиненим почуттям обов’язку й відповідальності, здоровий скептицизм із самодисципліною й самоконтролем.

5. Гедоністи орієнтовані в першу чергу на одержання задоволень «тут і зараз», і ця гонитва за «насолодами життя» виявляється, насамперед, у формі задоволення споживацьких бажань.

У соціології прийнято розрізняти також модальний і базисний типи особистості. Базисна (нормативна) особистість – це прийнятий культурою відповідного суспільства тип особистості, який найбільшою мірою відображає особливість даної культури. У США, наприклад, це так званий «стовідсотковий американець», у колишньому СРСР – «радянська людина».

Модальна (від запозиченого із статистики терміну «мода», яким позначається величина, що зустрічається найбільш часто в ряду або серії параметрів об'єкту) особистість – це тип особистості, який реально переважає в даному суспільстві, найпоширеніший на даній території, який розділяє ті ж культурні зразки, що й більшість членів даного суспільства.

Модальна особистість ніколи не відповідає нормативній, хоча й виявляє тенденцію до досягнення тотожності. Люди, яким властиві занадто великі відхилення від прийнятого в даному суспільстві нормативного типу особистості, стають небезпечними для нього. В результаті суспільство або примушує індивідів дотримуватися прийнятих норм, або відбувається зміна норми даного суспільства (спільності, соціальної групи). Разом з тим нормативна особистість більш статична (постійна), а модальна - більш динамічна: змінюються умови життєдіяльності - змінюються типи особистостей. Так, для політизованого суспільства характерна політично активна особистість (homo politikus), для тоталітарного суспільства - так звана «одномірна» людина, яка прагне все спростити до чорно-білого сприйняття.

У сучасній соціології сформувалося також поняття маргінального, або «граничного» типу особистості. Це людина, яка порвала зі своїм соціальним середовищем, але не адаптувався до нових умов. Маргінальність (лат. marginalis – той, що знаходиться скраю, на межі) – стан груп людей або особистостей, поставлених суспільним розвитком на межі двох культур, які беруть участь у взаємодії цих культур, але не примикають повністю ні до однієї з них. Цей термін застосовують також до індивідів, витіснених на окраїну соціального життя. Це складний психічний стан, що породжує занепокоєння й страх. Для того, щоб позбутися цього страху, люди прагнуть примкнути до певних груп, соціальних рухів і організацій.

Іншими словами, соціальний тип особистості – це відбиття того, як суспільна система впливає на ціннісні орієнтації людини й через них – на її реальну поведінку. Кожне суспільство зацікавлене в певному типі особистості, який найкращим чином відповідає йому, тому висуває свої вимоги до формування соціального характеру. Це знаходить своє втілення в системі освіти й виховання, у засобах масової інформації.

При розгляді третього питання «Девіантна поведінка особистості» слід пам’ятати, що поведінка людини – це зовні спостережувані вчинки, дії індивідів, певна їх послідовність, які так чи інакше зачіпають інтереси інших людей, груп, суспільства в цілому. Людська поведінка набуває соціального сенсу, стає особистісною, коли вона включена в спілкування з іншими людьми.

Активність людей регулюється соціальними нормами й цінностями, які блокують відхилення від норми й деструктивні наміри. У тих випадках, коли функція блокування й гальмування не спрацьовує, людські дії виходять за межі норм суспільства, виникає й розвивається девіантна поведінка (лат. devіatіo - відхилення). Девіантна поведінка - це вчинки, дії людини, які не відповідають офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам, стереотипам і зразкам поведінки.

Можна виділити три основних компоненти соціального відхилення (девіації): людина (група), яким властива певна поведінка; очікування або норма, що є критерієм оцінки девіантної поведінки; група або організація, що реагує на поведінку.

Оскільки норми мінливі й різноманітні, девіація важко піддається визначенню: одні й ті ж види поведінки можуть вважатися як девіантними, так і не девіантними не тільки в різних суспільствах, але й у різних шарах того ж самого суспільства. Насамперед, виділяють первинні й вторинні відхилення. Первинне відхилення – поведінка, що частково відповідає прийнятим у суспільстві або групі культурним нормам. Ці відхилення незначні й терпимі. Тому індивіди, які допускають їх, не вважаються девіантами. Вторинне відхилення - це відхилення від існуючих у групі або суспільстві норм, що соціально визначається як девіантне. Перехід до визнання вчинку девіантним відбувається, зазвичай, в результаті обробки інформації про нього. Як правило, цю «обробку» виконує яка-небудь установа. Наприклад, психіатричні лікарні або суди. У цих випадках на людину «наклеюється ярлик» девіанта, якщо він хворий або йому пред'явлене обвинувачення.

Якщо людина вважається девіантом, то вона певним чином може бути покараною. Покарання може бути порівняно м'яким - часом люди просто проявляють холодну байдужість по відношенню до девіанта; воно може бути й суворим: поміщення в психіатричну лікарню або ув'язнення.

Отже, будь-яка поведінка, яка викликає несхвалення з боку суспільної думки, називається відхиленням або девіацією. Всі форми поведінки, що відхиляються від загальноприйнятих норм, можна розділити на три групи: 1) власне девіантні, 2) делінквентні, 3) кримінальні (злочинність).

Під власне девіантною поведінкою розуміють такі відхилення, які не підлягають ні карній, ні навіть адміністративній відповідальності, тобто вони не є протиправними. Характерною рисою девіантної поведінки є культурний релятивізм, з позицій якого соціальна норма, а отже і відхилення - явище відносне. Критерії девіантності нерідко змінюються протягом певного часу навіть у рамках однієї й тієї ж культури.

Делінквентна поведінка - це певного роду правопорушення, які підлягають адміністративній відповідальності і є найбільш характерними для підліткового і юнацького віку. Якщо порівнювати девіантну й делінквентну поведінку, то перша має відносний характер, а друга - абсолютний, тому що регулюється не культурою групи або суспільства, а законом.

Кримінальна поведінка (злочинність) - це здійснення таких дій, які підлягають кримінальній відповідальності. Особливо небезпечною для суспільства є організована злочинність, що ставить перед собою політичні цілі.

Форми девіантної поведінки різноманітні. Це: пияцтво й алкоголізм, наркотизм, злочинність, самогубство, проституція, гомосексуалізм і т.п.

Існує кілька теоретичних підходів до пояснення причин девіації. Одним з них є френологічна теорія італійського лікаря Ч. Ломброзо. Схильність до злочинної поведінки він пояснював фізичною будовою людини. Психологічна теорія стримування (У. Реклесс, С. Дінітц) зв'язує відхилення з невмінням особистості стримувати девіантні імпульси.

Основи соціологічної теорії девіації були закладені Е. Дюркгеймом. Він запровадив поняття аномії - такого стану суспільства, який характеризується занепадом норм, керуючих соціальними взаємодіями. Учений аналізував самогубства як вид девіації й відзначав, що часто вони відбуваються внаслідок слабкості або відсутності чітких соціальних норм.

Американський соціолог Р. Мертон, спираючись на ідею Е. Дюркгейма, розробив свою теорію аномії. Причиною девіантної поведінки він вважав розрив між 1) існуючими цілями, що визначаються культурою та 2) законними, інституціональними засобами й можливостями їхнього досягнення індивідом. Відповідно до цієї гіпотези Мертоном була розроблена класифікація можливих типів поведінки залежно від поєднання цих двох факторів. Учений виділив п'ять типів поведінкових реакцій: конформізм, інновація, рітуалізм, ретритізм, заколот.

Конформізм означає таку модель поведінки, яка відповідає і культурним цілям, і інституціональним засобам їх досягнення. Цей тип пристосування індивідів до соціальних умов найбільш поширений при високому ступені стабільності суспільства.

Інновація (нововведення) виражається в прийнятті цілей, але неприйнятті законних засобів їх досягнення. Це модель поведінки, яка характеризується сильним емоційним сприйняттям цілі і готовністю ризикувати, виробляючи інноваційні методи її досягнення. Даний тип поведінки дуже поширений в Україні і конкретно проявляється у використанні хоч і ефективних, але інституційно заборонених засобів досягнення багатства і влади.

Ритуалізм (від слова ритуал) виражається в неприйнятті цілей, але прийнятті інституційних засобів досягнення цих цілей. Це безініціативний тип поведінки, для якого характерне ретельне дотримання інституційних норм, рутинного розпорядку.

Ретритизм (відхід) – це тип поведінки, який характеризується відкиданням як культурно схвалюваних цілей, так і інституційних засобів. Ретритисти – це люди, які перебувають у суспільстві, але фактично не належать до нього, відкинуті суспільством. Ретритизм – це «втеча» від суспільства в психічну хворобу, наркоманію, алкоголізм, бродяжництво й т.п.

Бунт – це такий тип поведінки, який проявляється в повному відчуженні від пануючих цілей і засобів і прагненні замінити їх новими, створити новий, тобто дуже видозмінений соціальний порядок.

З усіх розглянутих типів поведінки тільки конформізм не є девіацією, всі інші відносяться до різновидів девіантної поведінки.

Широко відомою є також концепція стигматизації (гр. stіgma - клеймо) або навішування ярликів. Основна ідея цієї теорії полягає в тому, що девіація міститься не стільки в самій дії, скільки в реакції інших на цю дію. У цій концепції девіація розглядається не як внутрішня недисциплінованість або психологічна налаштованість на те, щоб нашкодити оточуючим, а як результат соціальних обвинувачень і проявів контролю з боку суспільства. Наприклад, перше правопорушення може вплинути на все подальше життя людини: навішений ярлик приводить до кримінальної ідентичності. Саме навішування ярликів провокує девіацію.

Девіантна поведінка в соціологічному розумінні далеко не завжди має негативний сенс. Відхилення від норм можуть мати для системи двояке значення: 1) негативне, тобто таке, що порушує функціонування системи, дезорганізує її й створює загрозу її існуванню; 2) позитивне, яке служить засобом удосконалювання системи, підвищення її організованості.

На думку вчених, у більшості випадків, коли девіація спостерігається протягом тривалого часу, вона виходить за рамки поведінки окремого індивіда й стає колективною: на основі одиничних девіантних вчинків формується зразок поведінки, що засвоюється багатьма людьми. Такий зразок може привести до появи нової субкультури.

Коли девіація стає колективною, девіантна група набуває великого впливу у суспільстві, чим ставить владу перед складною проблемою, тому що це може сприяти зміні відношення суспільства до вчинків даної групи. Для протидії цьому процесу існує соціальний контроль. Соціальний контроль – це спосіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує впорядковану взаємодію її елементів за допомогою нормативного (у тому числі правового) регулювання. Стабілізуюча функція системи соціального контролю полягає у відтворенні пануючого типу суспільних відносин, соціальних (групових, класових, державних) структур.

Соціальний контроль включає два головних елементи – норми й санкції. Норми являють собою приписи того, як треба правильно поводитися в суспільстві. Санкції – це засоби заохочення й покарання, що змушують людей дотримуватися соціальних норм. На мову приписів переводиться все, що так чи інакше цінується суспільством. Людське життя й гідність, відношення до старших, колективні символи, релігійні обряди, закони держави становлять те, що робить суспільство згуртованим, тому особливо цінується й охороняється.

Соціальний контроль буває формальним і неформальним. Формальний контроль здійснюють організації. Для цього створюються спеціальні органи й розробляються правила. Наприклад, карне право. Існують, щонайменше, три основних методи формального соціального контролю. Це ізоляція, відокремлення, реабілітація. Ізоляція застосовується з метою відлучення індивідів від інших, не передбачаючи навіть спроб реабілітації. Відокремлення припускає обмеження контактів девіанта з іншими людьми, але не повну ізоляцію від суспільства, передбачаючи можливість повернення в суспільство тих, хто готовий виконувати його норми. Реабілітація передбачає підготовку людей до нормального життя й виконання соціальних ролей у суспільстві.

Неформальний контроль – це вид тиску, характерний для невеликих груп, що проявляється у формах остракізму (психологічного вигнання), критики або глузування, що перешкоджають девіантній поведінці. Виділяють чотири основних типи неформального контролю: соціальні винагороди (посмішка, схвальний погляд, похвала), покарання (критичне висловлювання, фізичний вплив), переконання й переоцінка норм. Соціальний контроль здійснюється певними способами. Це, насамперед, соціальний контроль через соціалізацію й через груповий тиск.

Отже, соціологія особистості – галузь соціології, що вивчає особистість як соціальне явище, її взаємодію з різними соціальними групами й суспільством. Особистість - це динамічна, відносно стійка цілісна система інтелектуальних, соціально-культурних і морально-вольових якостей людини, виражених в індивідуальних особливостях її свідомості й діяльності.