Титульний лист реферату оформлюється таким чином: українська інженерно-педагогічна академія електротехнологічний факультет

ТЕМА РЕФЕРАТУ

Реферат студентки IVкурсуЕТФ УІПА

групи АДЕТ ЕП4-1 фаху 6.010100(30)

«ПН. Економіка підприємств, маркетинг

та менеджмент»

Ковальової Інни Михайлівни

Перевірив: Ст. викладач Котелевцева Н.П.

Артемовск

2008

Примітка: текст титульного листа розміщається відповідно від верху сторінки (назва вузу) до низу (назва міста та рік).

Питання для повторення, контролю та самоконтролю

1. Риторика як наука.

2. Співвідношення понять «риторика», «красномовство», «ораторське мистецтво».

3. Риторика і види мовлення.

4. Риторика та інші науки, їх зв'язок.

5. Взаємозв’язок риторики та культури.

6. Роль ораторського мистецтва у суспільному житті.

7. Неориторика XX століття.

8. Спілкування та комунікація.

9. Ораторське мистецтво в професійній підготовці інженерів-педагогів.

10. Закономірності розвитку ораторського мистецтва.

11. Зародження ораторського мистецтва.

12. Сучасні тенденції розвитку ораторського мистецтва.

13. Роди та види ораторського мистецтва.

14. Сучасні вимоги до оратора.

15. Принципи ораторського мистецтва. Особливості їх у реалізації на сучасному етапі суспільного розвитку.

16. Методологічні основи усного виступу.

17. Логічні основи публічного виступу.

18. Культура мислення: сутність, зміст, принципи.

19. Понятійна форма мислення.

20. Типи доказів та спростувань.

21. Способи аргументації.

22. Суперечка, дискусія, полеміка.

23. Сутність та функції полеміки.

24. Етика суперечки.

25. Запитання та відповіді у полеміці. Методика відповідей на запитання.

26. Мова і стиль полеміки.

27. Суперечка як форма людського спілкування.

28. Діалектика змісту та форми у красномовстві.

29. Культура мовлення: поняття та зміст.

30. Стиль мовлення: види та ознаки.

31. Сучасне розуміння функціонального призначення мовлення.

32. Образність мовлення.

33. Техніка мовлення.

34. Дотримання вимог граматики в промові оратора.

35. Місце культури мовлення в системі роботи над публічним виступом.

36. Культура мови та культура мовлення.

37. Культура мовлення – культура спілкування.

38. Особливості мовленнєвого етикету.

39. Сучасна українська літературна мова.

40. Книжне та розмовне мовлення, їх різновиди.

41. Акція як підсумок усієї роботи ритора.

42. Роль аналітичної роботи після виступу ритора.

43. Види сучасних тренувань пам’яті.

44. Короткий огляд сучасних методик у мистецтві підготовки до виступу.

45. Маніпуляції та їх негативна роль.

46. Рекомендації Карнегі Дейла.

47. Рекомендації Шейнова В.П.

48. Імідж ділової людини: складові успіху.

Словник термінів

Абзац(нім.) — частіша тексту (його компонент), що має са­мостійність. Текст розподіляється на абзаци за задумом автора, на письмі виділяється відступом, в усному мовленні — паузами та інтонаційно.

Автор (лат.) — творець якого-небудь твору. Авторство перед­бачає високий рівень самостійності (пор.: плагіатор).

Агітаційна промова. Агітація (лат.) — розповсюдження політичних ідей, засіб переконування (наприклад, при виборах в парламент).

Адресант (нім.) — той, хто говорить, відправник повідомлення.

Адресат промови (нім.) — особа (особи), до яких звернена про­мова; отримувач інформації, що міститься у висловлюванні.

Академічне (грец.) красномовство — майстерність наукової до­повіді, вузівської і іншої лекції, навчальної бесіди, популяризації знань ті ін.

Активність (лат.) мовленнєва — властивість особистості: участь в діалогах, швидке реагування, швидкий та влучний вибір слів та ін.

Акціо (лат.) — назва 5-го розділу класичної риторики; виконан­ня підготовленої оратором промови.

Алегорія (грец.) — іносказання, один з видів тропів: відстороне­на думка передається через конкретний предмет, який можна чітко уявити.

Алюзія (лат.) — стилістичний прийом, натяк (зазвичай гумори­стичний) на який-небудь факт, відомий не всім, а лише однодумцям автора.

Аналогія (грец.) — схожість між предметами, явищами в певних відношеннях: прийом міркування, доказу; форма умовиводу: на ос­нові схожості предметів в яких-небудь відношеннях, робиться вис­новок про їх схожість і в інших відношеннях.

Анафора (грец.) — єдинопочаток , повтор початкових слів в низці речень або зворотів.

Анотація (лат.) — стисла довідка про книгу, статтю та ін.; тема, позиція, призначення, основний зміст, адресат, бібліографічні дані.

Антитеза (грец.) — фігура, побудована на протиставленні, час­то — на антонімічній парі.

Аргумент (лат.) — довід в суперечці, в роздумі, в доказі; зазви­чай— факт, безсумнівний, незаперечний, зрозумілий, перевірений.

Артикуляція (лат.) - робота органів мовлення (язика, губ, м'якого піднебіння, голосових зв'язок, нижньої щелепи), що забез­печує правильну вимову звуків. Лежить в основі розвитку дикції оратора.

Архаїзм (грец.) — застаріле слово або словосполучення, вжите автором з метою виразності, в стилістичних цілях.: дозволяє відтво­рити колорит епохи, створює атмосферу високого стилю.

Аудіювання (лат.) — сприйняття мовлення на слух, перекоду­вання акустичних сигналів у смисловий, мислительний код, ро­зуміння сприйнятого мовлення; один з 4-х видів зовнішнього мов­лення, поряд з говорінням, письмом, читанням.

Аудиторія (лат.) — слухачі лекції, доповіді та ін., а також слу­хачі радіо- і телепередач; адресат промови лектора, оратора; на рівень можливостей та інтересів орієнтується лектор.

Афоризм (грец.) — стислий влучний вислів, лаконічний, місткий, що несе в собі значну, важливу думку; нерідко ство­рюється як антитеза або інша фігура. (Служить би рад — прислуживаться тошно! (А.С. Грибоедов)).

Благозвучність голосу — якість професійного голосу, чистота його звучання, відсутність неприємних призвуків.

Білінгвізм (лат.) — двомовність, володіння двома мовами: рідною та іноземною.

Багатство мовлення. Розрізняють багатство змісту і багатий вибір мовних засобів: різноманітність лексики, семантики, синтак­сичних конструкцій, а в усному варіанті — інтонації, володіння го­лосом, паузи та ін. Багатству мовлення протистоїть його бідність, одноманітність.

Види мовлення — (психолінгвістична класифікація): мовлення внутрішнє, мислене, і мовлення зовнішнє, воно підрозділяється на усне (говоріння та аудіювання) та письмове (письмове вираження думки та читання).

Внутрішнє мовлення (мислене) розрізняється за метою: підго­товка до зовнішнього мовлення, усного чи письмового; діалог з са­мим собою; остання має рівні глибини; глибинні структури харак­теризуються використанням невербальних засобів: образів, схем.

Військове красномовство — одна з гілок майстерності переко­нання; промови полководців відрізняються силою заклику, ла­конічністю, афористичністю, емоціональністю.

Вступ — початкова структурна частина композиції мов­леннєвого твору.

Вигук риторичний (фігура).....- вираження емоцій оратора, прий­ом, що привертає увагу слухачів.

Відгук — жанр наукового чи публіцистичного твору, в якому поданий стислий аналіз чи оцінка книги, спектаклю, проекту чи ін. Близький до рецензії, але відрізняється меншим обсягом, повно­тою.

Відчуття мови — інтуїтивні реагування носія мови на вибір форм; формується на основі мовленнєвого досвіду, як внутрішні, не завжди усвідомлені генералізації, головним чином рідною мо­вою; проявляється як у власному мовленні так і в оцінці мовлення, що сприймається.

Виклад (переказ) — вид роботи по розвитку зв'язного мовлен­ня, в основі якого лежить відтворення змісту висловлювання, ство­рення тексту на основі початкового..

Виконання підготовленого виступу — див. акціо. Включає в се­бе: знання адресата промови, контакт з аудиторією, зовнішність та уміння оратора триматися, виразність усного мовлення, жести та ін.

Вимова — одна з найважливіших характеристик усного мов­лення: зрозуміле, виразне, правильне відтворення звукових сторін мовлення.

Витривалість голосу — його невтомлюваність, професійна якість оратора, що дозволяє витримувати тривале мовленнєве на­вантаження, працездатність мовленнєвого апарату.

Виразність (експресивність) — властивість мовлення, що відрізняє його від звичайного, нейтрального мовлення: образність, емоційне забарвлення, в усному варіанті — інтонації, паузи та ін.

Висловлювання — одиниця повідомлення, що володіє смисло­вою цілісністю. Може співпадати з реченням, з компонентом текс­ту

Висновок — заключна частина роздуму, в якій підтверджується або спростовується тезис.

Висота голосу — слухове відчуття частоти акустичних коли­вань. Один зі засобів виразності усного мовлення.

Гнучкість (рухливість) голосу — його здатність швидко і неви­мушено переходити з однієї висоти на іншу, з голосного звучання на тихе, з одного тембру на інший.

Гіпербола (грец.) — один з тропів, образний вислів, що містить непомірне перебільшення розміру, сили, значення та ін. при харак­теристиці якого-небудь явища.

Головна частина твору — та його композиційна частина, в кот­рій зосереджені найбільш важливі факти, ідеї, узагальнення, вис­новки. Містить розвиток та вирішення основного замислу.

Говоріння — усне вираження думки, один з 4-х видів зовніш­нього мовлення; процес перекодування думки (внутрішнього мов­лення) в акустичний комплекс, слова, що звучать, потік мовлення, що звучить.

Голос — звук, що виникає при проходженні повітря між вібруючи­ми голосовими зв'язками. Основний звуковий засіб усного мовлення.

Гомілетика (грец.) — вчення про майстерність церковної про­повіді, розмови священика з віруючими та ін.

Градація (лат.) — стилістична (риторична) фігура: низка близь­ких за значенням слів з нарощуванням (або зменшенням) їх сили, що посилює враження.

Гумор (англ..) — добродушно-гумористичне ставлення до чого-небудь, виділення кумедного в житті, жарт; жартівливі твори, що використовуються в спілкуванні, в ораторському мистецтві: гумо­рески, пародії, анекдоти, каламбури, епіграми та ін..

Дедукція (лат.) — логічний умовивід від загального судження до часткових (або інших загальних) висновків.

Ділове мовлення — усне: переговори у виробничій, комерційній, адміністративній сферах; письмове: документи, що використовують­ся в цих сферах (договір, акт, заява, доручення та ін.). Характери­зується високою точністю, суворою юридичною обґрунтованістю, цілковитою відсутністю засобів мовної виразності, експресії.

Дефекти (лат.) мовлення — заїкання, гугнявість, шепелявість та ін. Виправляє лікар-логопед. Непатологічні: невірна вимова деяких звуків: [р-л], [і], [с-ш] та ін.

Діалектизми (грец.) — особливості місцевої говірки, діалекту: фонетичні, лексичні та ін.

Діалог (грец.) — розмова двох осіб (іноді — декількох: полілог). В діалозі мовець і слухач постійно міняються ролями. Вживають також термін діалогічне мовлення.

Діапазон (грец.) голосу — сукупність звуків (тонів), котрі мо­жуть бути відтворені голосом даної особи.

Дикція (лат.) манера вимовляти слова, ступінь чіткості ви­мовляння звуків, їх сполучень, складів, слів у різних умовах.

Дипломатичне красномовство — одна з гілок ораторської май­стерності, вимагає високої точності, дотримання етикету, високого рівня культури, міжнародних правових норм.

Дискусійне мовлення- це діалог (або полілог), в якому зіштов­хуються різні позиції: це суперечка, обговорення, диспут, полеміка, дискусія, судовий розгляд та ін.

Дискусія (лат.) — обговорення якого-небудь суперечливого політичного, наукового, дипломатичного та ін. питання, доповіді, книги на конференціях, зборах, в пресі та ін. Має суворий характер.

Диспозиція (лат.) — один з основних розділів класичної рито­рики, «розташування»: в ньому розглядається композиція промов, творів, в залежності від жанру й типу мовлення.

Диспут (лат.) — форма організації підготовленої публічної про­мови на задану тему, в процесі якої зіштовхуються різні (не лише протилежні) точки зору. Відбувається диспут як правило під керівництвом ведучого.

Довід — див. аргумент.

Доведення — логічна операція, в ході якої перевіряється істинність якого-небудь твердження (тезису, гіпотези). Бувають прямі й опосе­редковані, «від протилежного», дедуктивні та індуктивні. В доведенні використовують аргументи (доводи), факти, приклади, раніше дове­дені істини, думки авторитетів, спростування протилежних думок, за­стосовуються математичні методи (статистика, теорія вірогідності).

Драматизм (грец.) — напруженість дій, стосунків, обставин в промові, творі і відповідний вибір стилістичних засобів, риторич­них прийомів.

Дихання — ритмічне вдихування повітря збагаченого киснем. При видиханні потік повітря забезпечує роботу голосового апара­ту. Мовлення потребує досить сильного потоку повітря, тому по­становка дихання — умова гарного мовлення.

Жанр — форма організації мовленнєвого матеріалу, виділеного в рамках того чи іншого функціонального стилю, вид висловлю­вань, які створюються на основі стійких, повторюваних моделей та структур в мовленнєвих ситуаціях, які закріплені побутом та обста­винами життєвого спілкування.

Жест (фр.) — жестикуляція — рухи рукою (руками), головою та ін., які супроводжують мову з метою виразності. Жест допома­гає оратору передати свої почуття, думку, підкреслити важливе. Жестами передають ствердження та заперечення, подив та ін.

Зав'язка — початковий момент фабули, в ній, як правило, назріває конфлікт.

Загальна риторика — такий курс риторики, в якому виклада­ються риторичні правила роботи над змістом промови, над її планом і композицією, над мовним виразом думки, прийомами вираз­ності мови, над виступом оратора. Поряд із загальною з'явились окремі риторики, в яких розглядались правила мовлення в окремих сферах: «В окремій риториці» М.Ф. Кошанського — «Сло­весність», «Бесіди», «Листи», «Вченість» та ін. Виникли спеціальні риторики: судова, академічна, богословська та ін.

Задум автора — ідея твору, комунікативна ціль висловлювання, вираження позиції.

Закінчення — завершальна композиційна частина мовленнєво­го твору, яка містить висновки, відповідь на запитання, постанов­ку нових завдань Звертання риторичне — стилістична фігура, що підсилює емоційне сприймання.

Звіт — жанр ділового мовлення. Зазвичай складається в пись­мовій формі за схемою: мета заходу, місце, строки, учасники; зміст робот, їх аналіз і оцінка; труднощі і невдачі, їх причини, подолан­ня; загальна оцінка робіт, перспективи.

Зворотній зв'язок — відгук на мовне висловлювання: відповідь на запитання, згода чи незгода, повний виступ та ін. Зворотній зв'язок може мати форму дії: послухавши оратора, люди прислуха­лись до його порад і вчинили відповідно до них.

Звучність голосу — його гучність; оратор повинен володіти йо­го силою; вона залежить від тиску повітря в легенях, від уміння уповільнювати дихання, від володіння ритмом дихання. Голос бу­де гучніше, якщо в його тембрі буде більше дзвінкості. Чутність го­лосу буде вищою при високих частотах коливань (гц).

Зовнішнє обличчя (зовнішність) оратора — на думку П.Л Сопера, промова оратора на одну чверть сприймається зором. Спілку­вання — не обмін текстами, а сприймання людини як особистості. Фігура, уміння триматися невимушено, поза, жести, одежа, стри­маність, відкритість — все це приваблює слухача.

Зовнішнє мовлення— мовлення для інших, матеріалізоване у вигляді акустичних та графічних комплексів; її види: говоріння та письмо, аудіювання та читання.

Зміст промови — те, про що повідомляється, що вислов­люється, зображається; тема (тематика), ідея, замисел, позиція ав­тора.

Імпровізація (лат.) — швидке, без підготовки, складання та ви­конання віршів, прози, музики, а також продукт такої творчості. Уміння, необхідна оратору (у випадку прози). Потребує широких знань, розвішених механізмів мовлення, великої натренованості.

Інвенція (лат.)- один з основних розділів класичної риторики, „винахід»; в ньому визначалися правила вибору теми, її розкриття, збору та підготовки матеріалу для виступу, тобто роботи автора над розкриттям своєї ідеї, свого замислу, над змістом свого твору.

Інверсія (лат.) — зміна звичайного порядку слів у реченні з ме­тою виразності, передачі відтінку думки (стилістичний прийом).

Індивідуальний стиль (лат.) — сукупність особливостей вибору слів, побудови речень та тексту, використання виразно-зображаль­них засобів мови, притаманних певному автору.

Індукція (лат.) — логічний умовивід від часткових, окремих ви­падків, фактів — до загального висновку: накопичення фактів, їх аналіз, узагальнення, виведення правила, закономірності.

Інтенсивність (лат.) мовлення — її енергія, вольова напру­женість, пристрасність, висока активність оратора; сила голосу, його напруження, енергія.

Інтерв'ю (англ.) — бесіда у формі запитань журналіста та відповідей громадського діяча, письменника, вченого (діалог); пе­редбачається для друку, радіо, телебачення.

Інтонація (лат.) — ритміко-мелодійна сторона мовлення, чергу­вання підвищень та знижень, інтенсивності голосу, його тону, емоційного забарвлення та ін. Розпізнають інтонації смислові та емоційні. Інтонації — найголовніший засіб виразності мови.

Інформативність тексту — предметно-смисловий зміст тексту як об'єкт сприйняття. Отримує відображення в наступних видах інформації: змістовно-фактуальній (відомості про факти, явища, події, дії), змістовно-концептуальній (відображає авторське ро­зуміння обговорюваних в тексті реалій), змістовно-підтекстовий (передає приховані, які не спостерігаються, але виводяться з кон­тексту обертони «смислів»).

Інформаційна (лат.) промова — містить повідомлення нових, актуальних, цінних відомостей; на відміну від агітаційної, надиха-ючої, що закликає до дії промови, її головна мета — повідомлення.

Іронія (грец.) — стилістичний прийом (троп) контрасту очевид­ного та прихованого смислу висловлювання, ефект глузування.

Класична риторика — вчення, що сформувалося в Древній Греції, було розвиненим в Римі (Аристотель, Цицерон, Квинтиліан та ін.), зазнало розвитку у Франції та інших країнах Європи, вклю­чаючи Росію (Ломоносов, Сперанський, Кошанський та ін.), ви­кладалося в навчальних закладах. В наш час значно поступається неориториці.

Кліше (фр.) мовленнєвим стереотип, готовий зворот, стан­дарт, що легко використовується в певних умовах; полегшує сприйняття. Використовується в масовій комунікації, наприклад, в повідомленні про землетрус: Жертв та руйнувань немає.

Комунікативна мета ...... мета взасмопорозуміння: завдання

впливу: щоб тебе послухалися; завдання продовження спілкування: щоб тобі відповіли.

Комунікативний намір (інтенція — лат.) — мотиваційна та підготовна частина мовленнєвого акту: усвідомлення ситуації, яка спонукає до висловлювання; цілеполягання; визначення основного змісту промови; прийняття низки рішень про форму висловлюван­ня; осмислення очікуваного результату (прогнозування) та ін.

Комунікативні якості мовлення — це реальні властивості його змістової та формальної сторін: правильність, точність, логічність, чистота, виразність, багатство, доцільність.

Комунікація (лат) — спілкування, зв'язок, обмін інформацією; комунікація з допомогою засобів мови— мовлення. Можлива невербальна комунікація.

Комунікація масова — див. масова комунікація (мас-медіа). Композиція (лат.) — побудова, внутрішня структура твору (промови та ін.). має свої прийоми.

Конспект (лат.) — стислий письмовий виклад якого-небудь тво­ру; конспектуються статті, книги, лекції, доповіді та ін.

Конспектування — процес розумової переробки та письмової фіксації тексту, що читається або аудіюється, результатом якого є запис у формі конспекту. Переробка інформації, що відбувається в цей час, визначається як «згортування». Здійснюється по етапам: прийом інформації, відбір, переформулювання, фіксація.

Контакт (лат) — зв'язок, спілкування, взасмопорозуміння, взаємодія. Контакт оратора з аудиторією — умова ефективності промови.

Конфлікт (лат.) — зіткнення протилежних інтересів, поглядів, характерів, суперечка, боротьба. В композиції творів зазвичай ле­жить в основі сюжету, допомагає в розкритті ідеї; рушійна сила дії.

Красномовство — майстерність (іноді — мистецтво) усного мовлення, здатність говорити переконливо, виразно, на високому рівні культури. Досягається в результаті тривалого самовдоскона­лення, спеціального навчання, прекрасного володіння мовою.

Крилаті слова влучні, образні, часто відтворювані звороти мови і окремі слова, як правило, ведуть за собою алегорію.

Кульмінація(лат.) — композиційна частіша розповіді; вища точ-са напруги в розвитку сюжету, що передує вирішенню конфлікту.

Культура мовленнєвого спілкування — дотримання сукупності зимог до гарної, тобто такої, що досягає цілей комунікації, мови: а) актуальність, правдивість, здатність зацікавити слухача; б) відповідальність законам логіки і композиції; в) відповідність мовній нормі; доцільний вибір мовних засобів; виразність та ін.

Культура мовлення — це такий вибір і така організація мовних засобів, які в певній ситуації спілкування при дотриманні сучасних мовних норм і етики спілкування дозволяють забезпечити найбільшу ефективність в досягненні заданих комунікативних за­вдань. Розділ мовознавства, що досліджує проблеми нормалізації і оптимізації спілкування.

Лекція (лат.) — публічний виступ на наукову тему у вищому на­вчальному закладі, в коледжі, в гімназії. Читаються цикли лекцій, цілі лекційні курси. Лекція підпорядковується правилам: часові межі, суворий, науковий стиль промови, послідовність, логіка та ін.

Лист — жанр писемної творчості, форма діалогу. Види листів: ділові (офіційні), приятельські, приватні. Стиль останніх двох — епістолярний. Зазвичай починається звертанням, завершується по­бажаннями, підписом.

Лінгвістика тексту — розділ мовознавства, що вивчає побудо­ву та використання одиниць мови, більших за речення.

Лінгвістичний аналіз тексту, на відміну від граматичного, висвітлює функціональну роль мовних одиниць та їх форм у мов­ленні: доцільність вибору слів, зворотів мови, граматичних форм відповідно до задуму автора, особливості вживання засобів в ху­дожньому тексті та ін.

Логіка — наука про форми та закономірність мислення. її оди­ниці: поняття, судження, умовиводи різних типів.

Операції: виділення ознак явищ, порівняння, узагальнення, субординація по­нять, побудова міркувань, доказів га ін. Засоби логіки широко ви­користовує риторика. Найважливіші закони логіки: закон тотож­ності, закон протиріччя, закон виключеного третього, закон подвійного заперечення та ін.

Логічний наголос — посилення голосу в тому слові фрази, яке мовець прагне підкреслити, надати йому більше ваги.

Логічність мовлення - одна з вимог культури спілкування. До­тримання законів і правил логіки: таким чином, закон тотожності буде порушений, якщо оратор, почавши виступ терміном екологія позначає, можливо несвідомо, одне поняття, а далі вносить в це слово інше поняття (значення).

Логос - одна з трьох основ риторики в античному світі: етос етичне джерело, логос — словесне, мислитильне джерело, пафос — емоційне джерело.

Манери оратора — особистісні властивості, факти поведінки: стриманість-невимушеність, відкритість-замкненість, доброзич­ливість-байдужість та ін. Відомо, що ораторам шкодить звичка шмаркатися, витирати піт, надмірно жестикулювати, звичка диви­тись в сторону, часто поправляти комірець та ін.

Масова комунікація (мас-медіа) — промова, з якою звертають­ся не до певних осіб, а до всіх: радіо, телебачення, преса, реклама, об'яви, постери та ін. Вона визначає дуже сильний вплив, викорис­товується владою, політичними партіями та ін.

Мелодика (гр.) мовлення — зміна висоти його тонів, як засіб виразності, див. ритмомелодика.

Меморіо (лат.) — так називали розділ античної риторики, в якому розглядалися прийоми запам'ятовування, збереження в пам'яті всього, що підготував оратор на перших трьох етапах ро­боти: зміст промови, композиція, висловлювання.

Метафора — слово чи висловлювання, використане в перенос­ному значенні на основі схожості в певному відношенні двох явищ.

Мислительне мовлення — див. внутрішнє мовлення.

Міміка (гр.) — рух м'язів обличчя, засіб передачі душевного стану мовця.

Мова — знакова система, що використовується для вираження думок; побудована на звуковій основі, для передачі думки викори­стовує слова, володіє граматичним рядом, що забезпечує функціо­нування системи і створення складних структур тексту.

Мовна норма — сукупність найбільш стійких традицій мовної системи, відібраних та закріплених в процесі суспільної ко­мунікації.

Мовна політика — сукупність ідеологічних принципів та прак­тичних заходів по вирішенню мовних проблем соціуму, держави. Мовна політика є частиною національної політики і пов'язана з свідомим впливом суспільства на мову.

Мовлення як процес, тобто мовленнєва діяльність; наприклад, механізми мовлення.

Мовленнєва ситуація (фр.) — збіг обставин життя, що спонукає людину до мовлення.

Мовленнєве (мовне) середовище— сукупність мовленнєвих впливань на людину: мовлення оточуючих людей, література, що читається, передачі по радіо та ін. В мовному середовищі у дитини накопичуються мовні засоби, аналоги форм і значень, формується мовне чуття.

Мовленнєва активність— загальна активність людини, особливо в спілкуванні; швидкість мовних реакцій; вміння вислухати співроз­мовника, швидко здобувати головне в його висловлюванні; швид­кість вибору слів, автоматизм в побудові, синтаксичних конструкцій. Вищий ступінь мовної активності виявляється у творчій діяльності.

Мовний етикет (фр.) — встановлений і загальноприйнятий по­рядок мовної поведінки, правила ввічливого спілкування; мовні форми вітання, прощання, прохання, подяки, знайомства, вибачен­ня за різних обставин.

Модель (фр.) — схема, зображення чи опис певного явища; ри­торика використовує моделі текстів, їх компонентів під час вивчен­ня зразків (моделювання) і побудові текстів за моделями.

Монолог (гр.) — значний за обсягом відрізок мовлення, що складається і змістовно і структурно пов'язаних між собою вислов­лювань, що мають смислову завершеність, певну композиційну форму і не передбачають зворотної репліки. Мовлення однієї лю­дини, на відміну від діалогу. Мовлення оратора має форму діалогу. Однак за певних ситуацій монолог стає частиною діалогу, напри­клад, в дискусії, полеміці.

Надихаюча промова — вона може не нести в собі нової інфор­мації, або прямолінійної агітації, або прямого заклику до дій, але вона допомагає людині відчути себе особистістю, перейнятися мо­ральною ідеєю, укріплює силу духу, волі. Звернена до почуттів, до духовного світу людини. Наприклад, церковна проповідь.

Наголос фразовий, логічний — виділення голосом найбільш важливих слів; зміна наголосу змінює смисл речення і тексту.

Невербальні (лат.) засоби спілкування — позамовні: погляди, міміка, посмішки, жести, показ предметів; різноманітні сигнали: стук, дзвінок, малюнок; у тактильному відношенні - дотик; мов­чання за певних обставин також є засобом агітації.

Неологізм (гр.) — нове слово, що тільки входить в ужиток. Іноді неологізм створює письменник.

Неориторика (гр.) — нова риторика, виникла у другій половині XX ст. на засадах ідей класичної риторики, як пошук оптимальних алгоритмів спілкування, мовного впливу на людей. В основу неориторики закладені нові наукові напрямки — психолінгвістика, те­орія комунікації, лінгвістика тексту та ін.

Норма (лат.) мовленнєва - - загальноприйняті та узаконені правила, установки, зразки у використанні мови. Виділяють ви­мовну норму (фонетика, орфоепія, інтонація); слововживча, лек­сична — її визначають словники; морфологічна — правила фор­мотворення; синтаксична; орфографічна.

Нотатки — стислі записи, виписки з книг, бібліографічні відо­мості, словесні замальовки, які накопичує автор, готуючись до до­повіді, виступу, збираючи матеріал для статті та ін.

Опис — один із функціонально-смислових типів мовлення (по­ряд з розповіддю та міркуванням), в ньому розкриваються ознаки предметів. Вимальовуються картинки, зображується зовнішність людини та інше (портрет, інтер'єр, пейзаж). В описі сюжет не грає вагомої ролі, дійова особа — сам автор.

Оратор (лат.) — той, хто виступає з промовою; професіонал, що володіє майстерністю, багатством мовних засобів, виразністю.

Ораторська промова — мовлення, спрямоване до багатьох лю­дей, що переконує їх, мовлення майстерне, що межує з мистецтвом.

Органи мовлення — мовні центри мозку; системи, що коорди­нують дію всіх органів; голосові органи, резонатори; органи сприймання мовлення — усного і писемного.

Особистість оратора передбачає сукупність і взаємодію всіх ас­пектів його соціального, інтелектуального, духовного обличчя, йо­го характеру і волі, темпераменту і культури. Особливо високі ви­моги до особистості оратора ставили класики риторики у Давній Греції та в Римі.

Парадокс (гр.) — судження, що різко розходиться із суспільни­ми поглядами; несподіваний поворот в міркуванні, «зигзаг» думки.

Паралелізм — однакова побудова сусідніх речень чи їх частин.

Пародія (гр.) — жартівливе наслідування, що відтворює в поси­леному, загостреному вигляді певні, не дуже вдалі, образи і зворо­ти мови автора (частіше — у віршах).

Пауза (лат.) — коротка перерва у мовленні, засіб зосередження уваги слухачів; паузи психологічно налаштовують слухачів.

Пафос (гр.) — одна з трьох основ риторики в античному світі: етос — етичне джерело, логос — словесне, мислительне джерело, пафос — емоційне джерело.

Персоніфікація троп, в якому тварини і неживі предмети от­римують людські якості.

Питання риторичне (фігура) або взагалі не потребує відповіді, або відповідь міститься в самому запитанні, наприклад: Що може бути ганебніше недомислу (Цицерон), або відповідь буде дана в промові оратора.

Писемне мовлення — мовлення у графічному коді, що призна­чається для запису; мовлення, що має певні стилістичні особли­вості. Має переваги: збережуваність; багаторазовість відтворення, високий рівень правильності, можливість редагування, точність.

План — схема, модель, словесні нариси твору, що буде створю­ватись. Необхідний етап роботи автора.

Поетика (гр.) — наука, що вивчає будову художніх творів і си­стему їх естетичних засобів (образи, стилістику та ін.)

Поза (фр.) — положення тіла, постава оратора (див. манери оратора).

Полеміка (фр.) — суперечка, переважно в політиці, — вид дис­кусійного мовлення.

Полілог (гр.) — різновид мовлення, в якому декілька учасників і всі вони активні у мовленнєвому відношенні.

Політичні (гр.) промови — промови, пов'язані з соціальними проблемами, з боротьбою партій, з діяльністю влади і т. і. Досить широко представлені у практиці ораторського мистецтва. Як пра­вило, полемічні, різкі, мають чітку авторську позицію, свого адре­сата.

Помилки мовленнєві — неточне вживання слова; просторічні та діалектні слова в літературному тексті; невірне утворення форм відмінювання; порушення співвідносності слів; невірна побудова речень, словосполучень; невиправдані повторювання та ін.

Поняття — одна із форм мислення, вища форма узагальнення; розрізняють життєві і наукові поняття; передаються словом, слово­сполученням.

Порівняння — 1. Співставлення для визначення подібності та відмінності. 2. Троп, побудований на співставленні двох предметів, понять або станів, що мають спільні риси.

Постановка голосу — процес засвоєння правильної координації найраціональнішої взаємодії органів і систем мовного апарату з метою професійного використання.

Правильність мовлення — див. норма мовлення. Притчі — алегорична повчальна (рідше сатирична) невелика сюжетна розповідь, наприклад: Притча про блудного сина. Нерідко вводиться в структуру публічної промови.

Проза (лат) — мовлення, позбавлене обов'язкової ритмічної структури; в прозі переважає комунікативна, часто інформаційна мета; проза буває науковою, публіцистичною, художньою. Проти­ставляється поезії, як мовлення повсякденне.

Промови, що закликають до дії — зазвичай різновид політич­них промов. Відрізняються стислістю, силою призову, сильним збу­дженням емоцій, яскраво вираженою позицією оратора.

Просодія (гр.) — загальна назва таких ритміко-інтонаційних сторін мовлень, як висота тону, тривалість, гучність, тембр та ін.

Протокол (гр.) — документ, що фіксує хід обговорення на збо­рах, конференціях; що містить опис певних досліджених обставин, дій, факторів та ін.

Психолінгвістика (гр.) — наука, що виникла у 50-і роки XXст.; її предмет — мовна здатність людини, її проблеми: механізми мов­лення (говоріння — аудіювання, письма — читання), мовлення і мис­лення, моделювання глибинних та поверхових структур, кодові пе­реходи, оволодіння мовою і мовленням — рідною чи нерідною та ін. Психолінгвістика вважається основою ряду напрямів неориторики.

Публічна промова (лат.) — мовлення, відкрите для всіх, мовлен­ня оратора. Протистоїть приватній, приятельській, діловій, дипло­матичній промові.

Редагування (фр.) тексту — його перевірка, коректування, оп­рацювання, доведення до досконалості. Стосується змісту тексту, його побудови, логіки, доступності адресату, його мовної правиль­ності при виборі слів, в побудові синтаксичних конструкцій.

Резюме (фр.) — стислий виклад суті виступу, стислий висновок.

Реферат (лат.) — доповідь на певну тему на зразок огляду літе­ратури; стислий виклад певної наукової книги; виклад суті власної праці — автореферат.

Ритм (гр.) — одна з характеристик мовлення, що звучить; чер­гування його елементів: наголошених і ненаголошених складів, синтаксичних конструкцій схожих типів з метою виразності зву­чання, легкості засвоєння та ін.

Ритор — у Давній Греції і Римі: оратор, а також, вчитель ора­торського мовлення.

Риторика (гр.) — теорія і практична майстерність красномовст­ва (усного чи писемного), переконання, вплив за допомогою мов­них засобів.

Розвиток дії — композиційна частина розповідного твору від зав'язки до кульмінації.

Розвиток мовлення дитини, дорослого — процес оволодіння мовленням: засобами мови (фонетикою, лексикою, граматикою, стилістикою),їх вживанням, механізмами мовлення, мовним чут­тям, вибором комунікативно-доцільних мовних засобів та ін.

Розвиток тезису — основна частина роздуму, його обґрунтування, доведення і заперечення.

Розв'язка — вирішення конфлікту в оповідальному творі. Розгортання промови — поступова реалізація заздалегідь про­думаної композиції ораторської промови (і письмової також). Ав­тор ніби відкриває перед слухачем картину за картиною, подію за подією.

Роздум — функціонально — смисловий тип мовлення (поруч з описом, розповіддю), будується на логічних умовиводах, на причи­ново — наслідкових зв'язках. Правдивість певного судження дово­диться чи заперечується за допомогою аргументів.

Розміщення матеріалу — план, композиція (див. диспозиція). Розмова — діалог, спілкування, як правило, поза офіційними умовами; бесіда; характеризується спрощеним синтаксисом, зниже­ною лексикою.

Розмовні стилі (за однією з класифікацій): літературно-розмов­ний та розмовно-побутовий — в межах норми; поза межами нор­ми — просторіччя, жаргони.

Розповідь — один із функціонально-смислових типів мовлення (поряд з описом і роздумом); у розповіді викладаються події, роз­виваються дії, вона динамічна, має сюжет і персонажі, в ній мають місце діалоги, часто вводяться елементи опису, рідше — роздуми.

Ситуативне (фр.) мовлення — непідготовлене, що визначається не стільки цілями комунікації, скільки, власне, ситуацією (напри­клад, в грі).

Сленг (англ.) — сукупність слів і виразів певних вікових та соціальних груп.

Словесність — філологія; сукупність наук, що вивчають мову і літературу.

Слово-відповідь - один з видів публічної промови. У виступі од­ного виду можуть бути такі смислові частини, як етикетний вступ, звернений до присутніх, слова подяки, «самохарактеристика». Ха­рактеристика колективу, суспільної важливості своєї професії та ін.

Слухання — див. аудіювання, сприйняття мовлений.

Софістика напрям древньогрецької інтелектуальної думки В центрі її уваги знаходилися проблеми теорії ти практики красномовства, мистецтва аргументації, суперечки, а також різноманітні аспекти етики, політики, теорії пізнання.

Софістика— це також мистецтво різноманітний хитрощів, орієнтація на перемогу в супе­речці будь-якою ціною, нехай навіть і шляхом обману, порушення вимог логіки, навмисного збиття з пантелику опонента та ін.

Соціальна роль промови— виявляється в спілкуванні, при обміні інформацією, в діалозі. Через мовлення людина вклю­чається в соціальні процеси (в сім'ї, в праці, в навчанні, в творчості та ін.).

Соціально-політичне красномовство— одна з гілок мистецтва переконання, промови політичних діячів.

Соціолінгвістика — галузь мовознавства, що вивчає суспільні умови розвитку мови: її проблеми: мовна політика, мова влади, культура мовлення, мова масової комунікації, статистика мови та ін.

Співставлення — логічний прийом, що сприяє розумінню; з'ясування схожості та відмінності між предметами, явищами; порівняння; при суттєвих розбіжностях — протиставлення.

Спілкування — це складний і багатогранний процес, що одно­часно може виступати як взаємодія індивідів, і як інформаційний процес, і як відношення однієї людини до іншої, і як процес їх взаємовпливу один на одного, і як процес співчуття і взаєморо­зуміння.

Сприйняття мовлення (аудіювання, читання)— вид зовнішньо­го мовлення, прийом сигналів акустичних або графічних, їх переко­дування на мислительний код, розуміння смисл.

Стилізація (лат)— наслідування зовнішнім формам якого-не-будь стилю: народно-поетичному або притаманному класицизму та ін.

Стилістика (лат) — розділ мовознавства, що вивчає стилі мови, мовлення, жанрові стилі, індивідуальні; теорія, що досліджує умо­ви вибору засобів мови в залежності від умов та цілей комунікації.

Стилістичні (риторичні) фігури— конструкції, що сприяють виразності мовлення: анафора, епіфора (повтор-кінцівка), пара­лелізм, антитеза, градація, інверсія, еліпсис, умовчання, риторичні запитання, звернення та вигуки, багатосполучниковість та безспо­лучниковість та ін.

Судове красномовство— одна з гілок риторичного красномов­ства, промови видатних юристів, зразки судових дискусій та ін.

Судження - логічна структура: думка, в котрій стверджується або спростовується що-небудь стосовно предмету або явища.

Тезис (грец.)— положення, що потребує доказу;перша частина моделі дедуктивного розмірковування. Стисло сформульоване поло­ження підготовленої доповіді, виступу; зазвичай у множині — тезиси. Текст (лат.) — продукт, витвір мовленнєвої діяльності; послі­довність знаків (слів, речень), що створює єдине ціле, витвір мов­лення, зафіксований на письмі або іншим способом.

Тембр (лат.) голосу —специфічне його забарвлення, що ство­рюється обертонами, які супроводжують основний звуковий тон. Відображає емоції. Але може бути вироблений спеціальними впра­вами (див. постановка голосу).

Темп (лат.) мовлення— її швидкість; кількість звуків, слів, складів за одиницю часу; звичайний темп усного мовлення — 120 слів за хв. Техніка (грец.) мовлення — сукупність умінь та навичок, голо­вним чином, виразного усного мовлення; володіння прийомами по­будови мовлення і вибору засобів мови; побудова типових конст­рукцій ділових паперів; графічні уміння, каліграфія; техніка читання. Тропи (грец.) — слова або звороти мовлення, вжиті в перенос­ному значенні з метою виразності: епітети, метафори, порівняння, гіперболи, перифрази, алегорії, уособлення та ін..

Узагальнення— одна з основних форм (операцій) мислення — виділення відносно сталих властивостей явищ і предметів, утворен­ня понять, вияв зв'язків між іншими та ін.

Умовивід — логічна конструкція; така форма мислення, котра забезпечує вірний висновок з одного або декількох суджень. Зазви­чай умовиводи будуються по згорнутій моделі; використовуються в роздумах.

Умовчання — стилістична фігура, яка полягає в тому, що поча­те висловлювання переривається в розрахунку на здогадку читача, котрий повинен мислено завершити його.

Усне мовлення— мовлення в акустичному коді. На відміну від письмового мовлення, вона миттєва, одноразова, не підготовле­на — імпровізується, їй притаманні швидкість реакції в діалозі, ши­рокі можливості виразності (інтонації, паузи, темп та ін.). усне мов­лення вважають первинні по відношенню до письмового мовлення. Учбове красномовство — гілка мистецтва спілкування, що ви­користовується в педагогічній діяльності, в педагогічному спілку­ванні, у викладання, вихованні.

Функції (лат.) мовлення— комунікативно, тобто, функція спіл­кування; функція формування та вираження думки (на рівні внут­рішнього мовлення); пізнавальна функція, збереження інформації; контактна функція; функція передачі емоцій; регулятивна, плану­вальна функція та ін..

Цілеполягання — остання сходинка мотиваційного етапу підго­товки висловлювання, цільова установка автора, основа плану про­мови; ціль — це усвідомлена потреба. Церковне (богословське) красномовство (див. гомілетика).

Цитата (лат.) — дослівний вислів з якого-небудь тексту, твору, або дослівно наведені чиїсь слова; використовується в доведенні або полеміці, в міркуваннях.

Галузеві риторики — галузь застосування загальних риторич­них установок в діяльності політичній, судовій, академічній, дипло­матичній, військовій та ін.

Чистота мовлення — відсутність у ній жаргонних, простонарод­них, вульгарних елементів — всього того, що виходить за рамки літе­ратурної норми, а також слів-паразнтів, непотрібних призвуків та ін.

Читання — сприймання мовлення, зафіксованого в графічному коді, один з 4-х видів зовнішнього мовлення; процес перекодуван­ня графічних комплексів (тобто надрукованих або написаних слів) на код акустичний при читанні уголос або на мислитель ний код внутрішнього мовлення при читанні про себе.

Школи риторичні — учбові заклади в Древній Греції та Римі (пізніше і в країнах Європи), що очолювалися видатними оратора­ми (Лісіц, Квинтиліан та ін.). школи відрізнялися своїми наукови­ми позиціями.

Езопова мова — мова іносказань, натяків, недомовок, калам­бурів, притч; високо цінувався в ораторських школах.

Експозиція (лат.) — початковий композиційний елемент роз­повідного твору; в ній характеризуються обставини та роз­повідається про події, що передували основній дії. Еліпсис (грец) — стилістична (риторична) фігура: пропуск у ре­ченні, в тексті окремих слів, їх сполучень, котрі легко зрозуміти в діалозі, у відомій ситуації.

Елокуція (лат.) — один з основних розділів класичної ритори­ки, «вираження» та «прикрашення»: в ньому розглядається мовне оформлення підготовленого змісту промови.

Емоції— почуття; вони можуть бути виражені в промові як словесно, так і засобами інтонації, темпу і тембру, а також жестами і мімікою.

Епілог (грец.) — заключна частина розповідного твору; в ньо­му висвітлюються події, що відбулися після завершення основного сюжету.

Епіфора — стилістична фігура, однакове завершення речень.

Етикет (грец.) — встановлений порядок поведінки в певних си­туаціях, в тому ж числі й порядок мовленнєвої поведінки, вживан­ня загальноприйнятих мовленнєвих форм.