О память сердца, ты сильней

Рассудка памяти печальной

И часто прелестью своей

Меня в стране пленяешь дальней к. Батюшков

Місце пам’яті у житті людини. У кінці 70-х років минулого століття видатний математик та кібернетик сучасності фон Нейман зробив сенсаційне повідомлення.. За його розрахунками вийшло, що в принципі людський мозок може вмістити приблизно 10²⁰ одиниць інформації. У перекладі на загальнодоступну мову це означає – кожен з нас може запам’ятати всю інформацію, яка міститься в мільйонах томів найбільшої в світі Бібліотеки імені Леніна, яка знаходиться в Москві.

На перший погляд, така заява, такі підрахунки здаються фантастичними. Але звернемось до фактів, до фактів існування феноменальної пам’яті, яка вражає уяву, здається неймовірною. Вони взяті з різних епох, це різні люди, в різних ситуаціях і запам’ятовували вони різне.

Історики стверджують, що Юлій Цезар та Олександр Македонський знали в обличчя всіх своїх солдат – до 30 000 чоловік. Цими ж здібностями володів і персидський цар Кір. По імені і в обличчя знав кожного з 20 000 жителів грецької столиці знаменитий Фемістокл.

Меморія – (лат. пам'ять, згадка) – це наступний розділ риторики, призначення якого – допомогти оратору запам’ятати зміст промови так, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі. Його можна назвати тренуванням пам’яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка – система «секретів», прийомів запам’ятовування матеріалу, швидкого відтворення, розвитку оперативної пам’яті, вміння кориcтуватися набором енциклопедичних знань з обраної галузі і суміжних, якими володіє промовець. По-сучасному це можна назвати як збагачення і впорядкування «банку даних».

Пам'ять – основа, на якій творить мозок. Люди ще у давнину прекрасно розуміли роль пам’яті для людини. За легендою своєю пам’яттю ми завдячуємо легендарному Прометею. У трагедії Есхіла «Прометей прикований» герой говорить:

…Послушайте, что смертным сделал я.

Число им изобрёл.

И буквы научил соединять.

Им память дал, матерь муз –

Всему причину.

У давній Греції, згідно міфології, наукам та мистецтву сприяли дев’ять муз, матір’ю яких була Мнемозина – богиня пам’яті. Чи не правда, це цілком символічно, адже дійсно, без використання досвіду минулого наукові дослідження та творчість фактично неможливі. А досвід, «сын ошибок трудных», - це як раз пам'ять, в тому числі і про ці самі помилки. Ми запам’ятовуємо не тільки інформацію, отриману каналами сприймання, але і власні думки, почуття, образи, дії. Наявність пам’яті є необхідними, найважливішими засобами психіки, на які спирається будь-яка форма діяльності. Без пам’яті розумовий розвиток людини залишався б на рівні розумового розвитку новонародженого.

Значення пам’яті у житті людини важко переоцінити. Пам'ять так чи інакше задіяна в будь-яких аспектах нашого життя, але питання про те, як діють механізми пам’яті, на сьогодні залишається відкритим.

Звичайно, успіхи нейробіології, психіатрії та ряду інших суміжних наук дозволяють ученим домагатись суттєвих результатів у галузі дослідження пам’яті, однак існуюча нині мозаїка фактів та гіпотез не складається у єдине ціле.

Так, скажімо, у когнітивній (пізнавальній процеси людської свідомості) психології популярна аналогія між перетворенням інформації в обчислювальному пристрої та здійсненням пізнавальних процесів у людини, перш за все пам’яті. Пам'ять людини розглядається як система, що має пристрій вводу, збереження та виводу інформації.

Насправді уява про схожість роботи мозку та комп’ютера є спрощеним, що свідчить про недостатність знань у цьому питанні.

Мислення людини взагалі і пов’язана з ним система пам’яті людини – динамічний процес, який неможливо програмувати. У процесі взаємодії людини з зовнішнім світом зв’язки між нейронами мозку постійно перебудовуються та видозмінюються, тому пам'ять уявляється нам надзвичайно динамічною адаптивною системою.

Пам'ять – це здатність живої матерії, мозкової тканини, накопичувати та зберігати інформацію. Причому щільність накопичення цієї інформації у мозку непомірно більша, ніж у найсучасніших обчислювальних машинах. Це загально мозкова функція, у здійсненні якої беруть участь всі відділи мозку.

Традиційно пам'ять ділиться на дві частини – природжену, або генетичну, ту, що з далеких часів передавалась людині із покоління в покоління, та індивідуальну, придбану впродовж життя.

Спадкова пам'ять зберігає інформацію, яка визначає анатомічну та фізіологічну будову організму у процесі розвитку та природжені форми видової поведінки (інстинкти). Вона менше залежить від умов життєдіяльності організму порівняно з прижиттєво накопичуваною довготривалою пам’яттю.

Чим досконаліша жива істота, тим менше спадкових програм вона отримує при народженні, але і отримані – не стільки навички готової поведінки, скільки уміння навчатись, дізнаватись. Звідси ж і довготривала безпорадність маляти людини, яке різко відрізняє його від новонароджених птахів, звірів, комах. Наша пам'ять при народженні – майже чистий лист, але зате потім на цьому листі поміщається надзвичайно велика інформація.

Складніше справи знаходяться з індивідуальною пам’яттю. Існує багато гіпотез по дислокації пам’яті. Припускається, що інформація існує у вигляді циркуляції імпульсивної активності у нейронних (нейрон – нервова клітина з усіма відростками, що входять до її тіла) сітях, а власне носієм пам’яті може бути певна структура. Будь-яке із припущень може мати місце до тих пір, поки не буде спростоване достовірними фактами.

Відкриття електричної активності породило гіпотезу про те, що пам'ять забезпечує токи, безперервно циркулюючі по замкнутих нейронних ланцюгах. А якийсь незнаний блок у міру необхідності перекодовує ці токи в слова та факти, зорові та слухові образи, поняття, рухи та вчинки.

Є думка (біохімічна теорія), що при запам’ятовуванні у нейроні з’являється нова, чисто матеріальна якість, носій якої – та ж речовина, яка бере участь у накопиченні та передачі спадкових ознак. Речовина ця – рибонуклеїнова кислота (РНК), одне із найскладніших у природі сполучень. А складне поєднання електричних сигналів, які несуть шифровані відомості, змінюючи молекули РНК, переводить потім свій зміст уже на наступну, білкову, мову, бо будівництвом білків клітки відає як раз РНК. При згадуванні процес цей тече у зворотному порядку. Таким чином, на білкових молекулах є сліди, відбитки знань, копію з яких архів видає за вимогою механізму мислення.

Згідно теорії Джеральда Едельмана (лауреата Нобелівської премії) наша пам'ять не зберігається у якихось певних відділах мозку, а ніби заново відтворюється, коли ми намагаємося щось згадати. Коли ми згадуємо щось, ми створюємо мислений контекст (ідею), отримуємо доступ до ключових бітів (мінімальна одиниця виміру кількості інформації та об’єму пам’яті комп’ютера) інформації (входам у відповідні нейронні мережі), обумовленим нашим попереднім досвідом. Коли достатня кількість біт активована, «запалюється» відповідна нейронна мережа, і тоді ідеї та образи не «виймаються зі складу», а створюються прямо тут і зараз.

Фахівцям Італії та Іспанії вдалося здійснити експеримент по вивченню молекулярної основи пам’яті на живих мишах. У ході робіт учені експериментували з гризунами, які мали штучно модифіковану рецепторну молекулу. Ці молекули присутні на поверхні мозкових кліток у гіпокампі (підкорковій структурі мозку). Як вдалось вияснити дослідникам, дефекти, викликані генною інженерією у рецепторній молекулі, не дозволили мишам ні навчатись, ні ініціювати процеси довготривалого потенціювання. Таким чином, роблять висновок фахівці, саме ця молекула відповідає за процес запам’ятовування інформації.

Ще в кінці 80-х років минулого століття професор Костянтин Анохін, керівник відділу Інституту нормальної фізіології, разом з відомим британським дослідником мозку Стівеном Роузом створили лабораторію по дослідженню пам’яті. Саме в ній були відкриті гени пам’яті, які «включаються» у мозку при запам’ятовуванні інформації.

У перші декілька годин наша пам'ять не залежить від генетичного апарату. Але через 6-8 годин інформація фіксується у нервових клітинах заново, а через 17-18 годин відбувається повторне переукладання. Пам'ять ніби переписується на жорсткий диск. Саме в ці моменти на неї можна впливати, якщо ввести у мозок речовину, блокуючи роботу генів пам’яті.

Співробітники лабораторії еволюції механізмів пам’яті кафедри вищої нервової діяльності МДУ також довели, що індивідуальна пам'ять, як і спадкова, зберігається в генах.

Цю ідею підтвердила серія експериментів, у яких використовувались препарати природного походження – єдині, гарантуючі безпеку психіки людини. Першим став дослід застосування препарату, виготовленого у лабораторії при лікуванні синдрому Корсакові – важкого розладу пам’яті, при якому хворий не в змозі запам’ятати ні зміст розмови, яка тільки-но відбулася, ні навіть власні дії хвилинної давності. В експерименті порівнювали результати застосування декількох типів ліків. Тільки генні ліки викликали покращання пам’яті, збільшивши час, на який хворі здатні запам’ятовувати те, що відбулося.

Наступним етапом стало дослідження уже відомих ліків, які викликали інтерес учених своєю орієнтацією на генний рівень.

Інша, інтернаціональна, група вчених знайшла ген, який, як вони вважають, відповідальний за розвиток пам’яті людей. Учені за допомогою спеціального приладу проаналізували 500 тисяч міток ДНК, які представляють собою генетичний зразок людини. Порівнюючи моделі учасників, які страждають проблемами пам’яті, та учасників з хорошою пам’яттю, вчені виявили цей самий ген.

Грім того, вчені сподіваються виявити ще інші гени, які впливають на пам'ять. Так, було знайдено крихітний ген, відповідальний за синтез білка, який, напевне, впливає на процеси формування довготривалої пам’яті. У всякому випадку, миші, у яких був відсутнім ген, який кодує цей білок, добре запам’ятовували навички упродовж 30- та 60-хвилинних сеансів навчання (інтервал роботи короткочасної пам’яті), але відтворення навичка через 2 години (коли повинна «працювати» уже довготривала пам'ять) у них було дуже порушене. А у підкорковій структурі мозку у таких мишей через 2 години після навчання не вдавалося виявити ніяких «записів» - біохімічних змін, які відбуваються в процесах довготривалої пам’яті.

А взагалі у наш час серед нейробіологів найбільш популярний комплексний підхід до пояснення механізмів пам’яті: вона уявляється властивістю мозку як системи в цілому, а не його окремих молекулярних та клітинних компонентів.

Крім двох основних видів пам’яті – спадкової та індивідуальної, існують також інші класифікації пам’яті.

В залежності від рівня управління процесами запам’ятовування виділяють довільну та мимовільну пам'ять. Довільна активізується, коли людина свідомо прагне запам’ятати та відтворити той чи інший матеріал. Така свідома діяльність має на меті використання того чи іншого способу запам’ятовування матеріалу (або прийоми мнемотехніки), контроль за результатом, включаючи корекцію, якщо ці результати незадовільні. Мимовільна ж пам'ять включається автоматично та фіксує те, що в даний момент є метою діяльності або викликало якісь труднощі від час її здійснення, а може і не бути об’єктом уваги та метою діяльності.

При тривалості закріплення та збереження інформації пам'ять поділяється на три категорії: миттєву ( запам’ятовування, яке забезпечує збереження великої кількості інформації, що поступає від органів почуттів упродовж 1-4 секунд), короткочасну (що обслуговує оперативні процеси запам’ятовування, утримання та перетворення даних, які поступають від органів почуттів і тривають декілька хвилин) та довготривалу (тривале збереження інформації).

Короткочасна пам'ять:	працює без свідомої установки на запам’ятовування, психологи вияснили, що обсяг короткочасної пам’яті складає 7 (+- 2) елемента та визначається за числом одиниць інформації, яке ми в змозі точно відтворити через декілька десятків секунд після однократного її пред’явлення.
Довготривала пам'ять:	забезпечує тривале збереження знань, умінь і навичок, зберігає величез-ний обсяг інформації, яка може знадобитись людині упродовж її життя.

Існування людей з феноменальною пам’яттю та результати мнемотехнічних методик доводять, що обсяг довготривалої пам’яті практично необмежений. Перехід інформації з короткочасної пам’яті у довготривалу являє собою перехід функціональних змін у головному мозку у структурні.

В залежності від того, які органи почуттів сприймають сигнали, що поступають із внутрішнього та зовнішнього середовища організму, виділяють зорову, слухову, тактильну (відчуття від торкання), рухову (або моторну), нюхову, смакову та інші види пам’яті. Поділ цей, однак, умовний, тому що на практиці спостерігаються змішані варіанти – зорово-руховий, рухово-слуховий та зорово-слуховий види. Пріоритетність того чи іншого виду пам’яті – індивідуальне явище, зумовлене різними факторами – генетично, тренуванням, пов’язаним з навчанням та родом діяльності, і таке інше.

Наприклад, зорова пам'ять австралійських аборигенів значно краща, ніж у представників інших етнічних груп. Така відмінність викликана особливостями еволюційного розвитку етносів. Унікальні здібності розвивались у аборигенів Австралії упродовж 80 тис. років – вони були змушені знаходити дорогу у пустелях, запам’ятовувати розташування колодязів серед пісків і таке інше. У результаті кількість нервових клітин у частині мозку, які відповідають за обробку візуальної інформації, на 25% більша, ніж у білих.

Матеріал, який запам’ятовується, може бути і не оформлений у слова, тому існує емоціональна пам'ять, яка зберігає відчуття, почуття, емоційне забарвлення подій та здатність, яка визначає пережити їх знову. Вона формується дуже швидко і не потребує багатократного повторення.

Образна пам'ять складається відповідно з різноманітних образів – зорових, слухових, дотикових, нюхових, смакових. Різновидність образної пам’яті – ейдетична пам'ять, здатність відтворювати яскраві картини предметів і явищ при припиненні їх безпосередньої дії на органи почуттів. Тобто своєрідність ейдетичної пам’яті у тому, що людина не згадує, а ніби продовжує бачити те, що вона бачила колись. Вона може продовжувати бачити пред’явлені їй ряди слів, знаків, цифр або перетворювати дані, що диктуються їй, у зорові образи. Це ж стосується і музики, яку людина ніби продовжує чути. Нерідко цифри або звуки породжують асоціації зі світлом, кольором, смаком або дотиком (синестезія).

Акція – завершальний етап ораторської дії (виголошення промови). Акція – (лат. – дія. Дозвіл) – п’ятий розділ класичної риторики, призначення якого полягало в тому, щоб підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. Це найважливіший і найвідповідальніший етап риторичної діяльності оратора, бо на ньому під час виголошення промови за короткий час має реалізуватися вся тривала попередня підготовча робота і привести до очікуваної мети. Тут великого значення набуває самоконтроль оратора і його вміння «на ходу» коригувати свої дії, не чекаючи остаточного провалу промови, мобілізувати свої сили, активізувати увагу слухачів, достойно завершити акцію.

Акція (від лат. aktio – дія, дозвіл) є завершальним етапом ораторської дії – виголошенням промови. Основу цього етапу складають з’ясування умов спілкування, характеристика оратора й аудиторії, інтонування тексту, психологічний тренінг, техніка дихання і техніка мовлення, в тому числі й дикція, тобто все для того, щоб, як радив Цицерон, «достойно» виголосити промову.

На попередньому етапі (мнемоніка) промову зміцнено в пам’яті , визначено порядок і послідовність її та «прив’язано» до можливих ситуацій. Тепер треба підготувати себе – оратора, пам’ятаючи, що трибуна, кафедра чи стіл для виступу – безжальні, промовець за ними «оголений» більше, ніж на пляжі.

Яким би гарним не був голос, але якщо це один і той самий, то він досить швидко втомлює слухачів. Тому не слід безперервно говорити одним і тим же голосом.

Перед початком виступу промовця охоплює хвилювання, збентеження або навіть страх, тому бажано знати напам’ять перші вислови, рухи і жести, щоб не розгубитися перед ситуацією. Якщо вони будуть вдалими, то наснажать промовця впевненістю до кінця промови. Помилки на початку виступу, коли промовець хвилюється, особливо небезпечні, бо не тільки зіпсують настрій оратору, а й можуть відхилити його від теми.

Наголоси і паузи.

Оратор має зовнішньо виглядати, справляти приємне враження не тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання голосу, тоном, вмінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінетикою.

На враження, які надає людина, впливають: його зовнішній вигляд, оточуючі людину люди та речі, мовлення, манери.

Зовнішній вигляд ділової людинимає важливе значення. «Ваш зовнішній вигляд – це символ, який без слів говорить оточуючим про те, на якому ступені суспільного рівня ви стоїте, до якого передбачуваного кола професій ви належите, який ваш характер, темперамент, ваші фінансові можливості, ваш смак, інколи навіть яке ваше сімейне становище і багато чого іншого.

У ділової людини, яка викликає хороше враження, пряма осанка, впевнена, вільна хода.

Кольори класичного ділового одягу мають певну гаму: всі відтінки коричневого, бежевого, сірого кольору, темно-синій або світло-синій, білий, у крайніх випадках – чорний колір.

Установлено, що колір одягу, форма ліній (прямі, жорсткі, хвилясті, діагональні і т. Ін.) і навіть фактура тканин виявляють підсвідомий вплив на емоційну оцінку зовнішнього вигляду. Має значення і сполучуваність кольорів в одязі.

Для ділового одягу рекомендується прямий силует. Чим більше силует відрізняється від прямого (розширяющийся, коло колоподібний), тим нижче для оточуючих соціальний статус володаря костюму.

У костюмі ділової людини передбачаються охайність, хороша якість матеріалу та виконання, відповідність діловому стилю, основні риси якого – елегантність, строгість, комфортність, практичність.

Зачіска повинна бути не просто акуратною, але і красивою, свідчити про зацікавленість її володаря до своєї зовнішності.

Ділові люди ходять у зручному взутті, жінки на каблуках середньої висоти.

Макіяж підкреслює достоїнства зовнішності і при цьому не кидається в очі.

Оточуючі людину речіне випадкові, і їх вибір часто більше, ніж сама людина, говорить про життєві симпатії, установки, стосунки з людьми.

Якщо ви хочете викликати враження солідної, поважаючої себе людини, ваші візитка, зонт, портфель, записна книжка, ручка повинні бути хорошої якості. Предмети, які оточують людину, є ніби його продовженням і складовими іміджу.

Мовленняділової людини викликає приємне враження, якщо вона не тільки уміє ясно та послідовно викладати свої думки, не випробовує труднощів у виборі слів, але і промовляє слова правильно, достатньо голосно та розбірливо, з природною інтонацією, має голос приємного тембру та висоти: низький тенор або баритон, меццо-сопрано або альт – у жінок.

Манериділової людини – це манери людини вихованої, яка природно виконує правила культурної поведінки та ділового етикету. Імпонує впевненість без самовпевненості та розв’язності. Метушливість та нервозність протипоказані.

Людина викликає приємне враження, виглядає гармонійно та природно, якщо її манера поведінки, яка відображає, як відомо, характер, темперамент, виховання, відповідає її манері одягатись і всьому зовнішньому вигляду. У цьому випадку говорять про певний стиль, що характеризує людину.

И.Криксунова у своїй книзі «Створи свій імідж» узагальнила свої спостереження, виявивши сім найбільш розповсюджених стилів, кожен з яких по-своєму привабливий:

- консервативний;

- класичний;

- екстравагантний;

- еротичний;

- спортивно-невимушений;

- загадковий;

- пасивно-жіночий.

Знаючи особливості свого характеру та темпераменту, можна знайти саме той стиль, який найкращим чином виражає вашу індивідуальність.

Не всі названі жіночі стилі однаково прийнятні у діловому спілкуванні. Наприклад, носії екстравагантного та еротичного стилів можуть сприйматися як люди несерйозні, ті що не заслуговують довір’я. Класичний та консервативний стилі доцільні у системі ділових стосунків. Як же бути володаркам других стилів? Вибирати область діяльності, найбільш відповідну не тільки здібностям та освіті, але і характеру, темпераменту, манері поведінки. Світ ділових стосунків різноманітний. При бажанні у ньому можна знайти собі місце.

Кінетичні засоби спілкування. Цікавість до оточуючих та співпереживання – не тільки основа моральної поведінки, але й необхідні передумови людського спілкування. Щоб зрозуміти іншу людину, треба не тільки уважно слухати, але і добре приглядатись. При знайомстві і в розмові важливу інформацію дають свідомі, а то й підсвідомі спостереження за співбесідником. Якщо вас попросять охарактеризувати його зовнішність або поведінку, ви навряд чи станете шукати безпристрасні формулювання. Багато що в оточуючих ми сприймаємо не свідомістю, а «нутром», де за лічені секунди виникає неприязнь або симпатія. При цьому важливу роль відіграє мова тіла даної людини – його поза, міміка, жести і таке інше. Наше «нутро» інстинктивно – і дуже точно – інтерпретує ці сигнали.

Давно відомо, що ми, навіть коли мовчимо, невільно «видаємо» свої почуття. Крім того, можна старанно підбирати слова, скриваючи свої наміри, відкрито брехати, але мова нашого тіла не обдурить спостережливу людину.

Якщо ви почнете слідкувати за мовою тіла, то автоматично виховаєте у собі здатність до спілкування. А від нього багато в чому залежать успіхи на роботі, дружні та інтимні стосунки.

Мова тіла, безумовно, найдавніша форма нашого самовираження. У ході еволюції з’явились також інші – усне мовлення, а пізніше писемність. Наші пращури, намагаючись, щоб їх правильно зрозуміли, активно доповнювали свої нерозбірливі звуки мімікою та жестами, але з розвитком вербального спілкування ця «мова німих» втратила своє значення. Раніше вчені вважали слова єдиним засобом комунікації – тією справжньою ознакою, яка піднімає «вінець творіння» над усіма іншими істотами.

Але будь-хто, хто цікавився тваринами, знає, як інтенсивно вони спілкуються. Згадайте хоча б вовче виття, жестикуляцію шимпанзе або «пісні» китів-горбачів. Універсальність мови тіла стає очевидною, якщо врахувати, як легко ми її використовуємо з «молодшими братами», причому не тільки з нашими найближчими родичами – людиноподібними мавпами, - але ї з надзвичайно далекими за будовою та поведінкою видами – від корів до собак.

Останні особливо тонко відчувають будь-який рух господаря, і в намірах мовчазних незнайомців розбираються дуже непогано.

Невербальні засоби – це рефлексивне слухання і все, що пов’язане з умінням слухати, а також посмішка. Візуальний контакт є виключно важливою частиною спілкування. Дивлячись на того, хто говорить, слухач, по-перше, виявляє зацікавленість, а по-друге, зосереджує увагу на тому, хто, говорить, що сприяє слуханню.

Оптимальна тривалість погляду не перевищує 10 секунд. Більш тривалий погляд може збентежити або буде сприйняте як виклик. Особливо це стосується людей невпевнених або сором’язливих (а їх 40%).

Зустріч поглядами звичайно продовжується декілька секунд

До засобів невербальної комунікації відносять, як правило, такі:

• тактильний контакт – виражається в різноманітних формах – поштовхи, поплескування, погладжування тощо;

• дистанція між співрозмовниками –відстань між учасниками ділового спілкування свідчить про його формальність або неформальність; про ставлення партнерів одне до одного, про ступінь зацікавленості в розмові;

• орієнтація – просторове положення партнерів щодо один одного: обличчям, боком тощо. Орієнтація може змінюватися в залежності від ситуації й свідчить про ступінь суперництва або співробітництва;

• зовнішній вигляд – основна мета – повідомити про себе. Через імідж партнери інформують навколишніх про свій соціальний стан, вид діяльності, самооцінку тощо;

• поза тіла - звичайно вказує на певні міжособистісні стосунки, на соціальне становище партнера. Вона може змінюватися в залежності від настрою й емоційного стану людини. Однак при інтерпретації необхідно враховувати культурний потенціал людини і загальприйняті етикетні умовності, яких варто дотримуватися у певних ситуаціях;

• кивок головою – використовується для схвалення або підтвердження чого-небудь, а також як сигнал, що дає партнерові підстави почати або продовжити діалог;

• вираз обличчя (міміка) – дає можливість для широкої інтерпретації, приховання або демонстрації емоцій, допомагає зрозуміти інформацію, передану за допомогою слів, сигналізує про ставлення до когось або до чогось;

• жести – можуть бути не дуже виразні, але використовуються паралельно з мовленням, аби виділити у ньому певні елементи, підкреслити, а іноді й замінити;

• погляд – дозволяє зчитувати найрізноманітніші сигнали: від прояву інтересу до когось або чогось до демонстрації абсолютної зневаги. Вираз очей тісно пов'язаний з комунікацією;

• паравербальні й екстра вербальні сигнали – зміст висловлювання може змінюватися в залежності від того, яка інтонація, ритм, тембр були використані для його передачі. Мовні відтінки впливають на зміст висловлювання, сигналізують про емоції, стан людини. Її впевненість або сором’язливість.

Релаксація. Після виступу, виголошення промови настає етап релаксації (лат. – зменшення, ослаблення), тобто спадає фізичне й інтелектуально-психологічне напруження. Гарний оратор обов’язково використає цей стан, щоб «по свіжих слідах» ще раз пережити виступ, проаналізувати його. Виділивши вдалі й невдалі місця, знайти їм пояснення, зробити собі застереження на майбутнє, чого не слід казати.