74. Інтеграція Європи та особливості економічного роз-ку в її умовах.

Важливим чинником економічного розвитку є інтеграційні процеси, що відбу­ваються в різних формах, зокрема економічна інтеграція. «Міжнародна економічна інтеграція — це взаємопристосування національних економік, включення їх до єдиного відтворювально-го процесу в інтернаціональних масштабах». . Це не лише масш­таби міжнародної торгівлі - - економічної діяльності, а й охоплювані сфери, рівень і усталеність взаємодії національних економік.Сучасна теорія міжнародної економічної інтеграції розрізняє п'ять ступенів, або послідовних етапів розвитку інтеграційних процесів:

1) зона вільної торгівлі;

2) митний союз;

3) єдиний, або спільний ринок;

4) економічний союз:

5) економічніш та валют­ний {монетарний) союз, чи повніш економічніш союз.

Сьогодні лише одна міжнародна інтеграційна група країн реаль­но пройшла перші чотири із зазначених етапів -— Європейський Союз. Саме прикладом міждержавного регіонального об'єднання як важливої частини міжнародної економічної системи є Європей­ське Економічне Співтовариство (ЄЕС). Якщо на початковому етапі до ЄЕС входило шість країн (ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідер­ланди та Люксембург), то від 1 січня 1995 р. їх було вже 15. У 1973 році до ЄЕС приєдналися Данія, Велика Британія та Ірлан­дія, у 1981 р. - - Греція, а в 1986 р. - - Іспанія та Португалія. Першого травня 2004 року до Європейського Союзу приєдналося ще 10 країн: Латвія, Литва, Естонія, Чехія, Угорщина, Польща, Словенія, Словаччина, Кіпр і Мальта, тож нині їх 25.

Створення єдиного ринку на четвертому етапі економічної ін­теграції має завершитися формуванням справді єдиного економіч­ного союзу(ЕС).В Європі єдиний ринок із вільним переміщенням капіталу, товарів, послуг та робочої си­ли було створено до початку 1993 року. Одразу було поставлено завдання створення Економічного і Валютного Союзу (ЕВС), причому за стислий термін, до початку 1999 року.У межах ЄЕС його учасникам до початку 1980-х років вдалося налагодити програмування розвитку економіки та спеціалізацію її за країнами. Як наслідок, Франція спеціалізується на експорті малолітражних автомобілів, жіночого одягу, взуття, білизни; ФРН — вантажних автомобілів, чоловічого одягу. Нині ЄС перетворився на один із голов­них центрів світового господарства. На ЄС припадає 1/3 сві­тового товарообігу країн з ринковою економікою. ЄС також пе­ревищив показники США за обсягом промислового виробництва і володіє половиною валютних резервів світу.

75. Становлення господарської системи радянського типу та теоретичне осмислення її засад в працях українських економістів. Основні етапи розвитку радянської господарської системи. (1917-1991).

Ревоолюційний уряд здійснив низку радикальних заходів ,спрямованих на посилення державного управління економікою. Пректично це означало відмову від ринкових відносин і перехід до воєнного комунізму.

Економічно політика воєнного комунізму означала воєнну диктатуру із широким застосуванням примусових заходів у господарстві й мала такі складові:

націоналізація всіх підприємств

запровадження продовольчої диктатури

заборона свободи торгівлі

запровадження карткової системи розподілу продуктів

запровадження загальної трудової повинності

мілітаризація н/г, встановлення державного контролю за виробництвом

Впровадження політики більшовиків здійснювалась за рахунок реформ практично у всіх галузях народного господарства.

Один з українських вчених Туган-Барановський у своїх працях глибоко аналізує централістської системи соціалізму і попереджує про небезпечність її негайного запровадження. Він звертає увагу на вади надмірної централізації ,що можуть призвести до обмеження особистої свободи й ініціативи, панування примусовості тощо.

Негативно ставилися до економічної програми більшовиків В.Косинський,В. Левитський ,К. Волбий. Вони звертали увагу на негативних майбутніх соціальних та економічних наслідках ,до яких може призвести реалізація аграрної частини цієї програми.

Негативні наслідки адміністративного впливу на ціни як такого ,що викликає кризові потрясіння в економіці, глибоко аналізували М.Соболєв,Я.Діманштейн,Л.Діц .Довільне формування цін на продукти с/г ,попереджували вони ,може призвести лише до розриву звязків між цими галузями господарства.

77/Фізіократи — французькі економісти другої половини XVIII ст., представники класичної політичної економії. Поява школи фізіократів зумовлена соціально-економічними умовами тогочасної Франції. У країні розвивався капіталізм на його мануфактурній стадії. У другій половині XVIII ст. країна наближалась до революції. А в економічній політиці Франції неподільно панував меркантилізм.

На цей час чітко визначилися дві проблеми, що гальмували економічний розвиток: панування меркантилізму і збереження феодального режиму на селі. Фізіократи, виступаючи проти меркантилізму, висували на перший план аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала у фізіократів аграрного характеру. На відміну від меркантилістів фізіократи були прихильниками економічного лібералізму.

Утворилась школа фізіократів наприкінці 50-х років XVIII ст. Її представниками були: Франсуа Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мі-рабо, Мерсьє де Ла Рів'єр, Жак Тюрго та ін. Визнаним главою школи фізіократів був Ф.Кене. Школа мала великий успіх. Її представники опублікували багато праць, видавали журнал. Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з причин цього була неможливість здійснення програм фізіократів за умов абсолютизму.

Франсуа Кене

У дослідженні економічних процесів Кене використав метод природничих наук, що його вперше застосував Петті. Він проголосив ідею “природного порядку”, котрий панує як у природі, так і в суспільстві.

Основою природного порядку в Кене є право власності. Кене визнає, що розвиток суспільства відбувається за об'єктивними законами. У цьому — велика заслуга фізіократів. Проте вони ототожнювали закони природи й закони суспільства, а під “природним порядком” фактично розуміли капіталістичне виробництво, розглядаючи його як вічне, незмінне.

Кене висунув ідею щодо еквівалентності обміну за умов природного порядку

Якщо обмін є еквівалентним, то він, нічого не виробляє, отже, не породжує багатства. А прибуток, який одержує торговець, не є прибутком держави.

Чистий продукт. За Кене “Чистий продукт” — це надлишок продукції, одержаний у сільському господарстві, над витратами виробництва. Створюється лише в сільському господарстві, оскільки тут діє природа, здатна збільшувати споживні вартості. У промисловості відбувається не збільшення споживних вартостей, а лише їх складання, комбінування або зміна форм.

“чистий продукт” у Кене має натуральну форму, він є даром природи. Це означало, що Кене, як і всі фізіократи, не розумів суті вартості і зводив її до споживної вартості. Також оцінюючи величину “чистого продукту”, він стверджує, що вона є точно визначеною і залежить від витрат виробництва, тобто витрат на сировину, матеріали й заробітну плату. Заробітну плата— це мінімум засобів існування. Витрати на сировину і матеріали— це витрати капіталу. “чистий продукт” — це не дар природи, а результат додаткової праці землероба.

“Чистий продукт” у фізіократів ототожнюється із земельною рентою, яку одержують землевласники. Саме тому фізіократи виступали за проведення податкової реформи з наміром усі види податків замінити одним — поземельним.

Продуктивна й непродуктивна праця. Фізіократи виводили і своє розуміння продуктивної й непродуктивної праці. У них продуктивною є праця, що створює “чистий продукт”, тобто праця в сільському господарстві. Інші види праці вони оголошували “безплідними”. Відповідно до цього Кене здійснює й поділ суспільства на класи. Він виділяє три класи: продуктивний клас, власники й непродуктивний клас.

До продуктивного класу Кене зараховує землеробів, тобто тих, хто створює “чистий продукт”. До класу власників Кене включає короля, землевласників і духівництво. Цей клас живе за рахунок “чистого продукту”, який йому виплачує продуктивний клас. Призначення цього класу полягає у привласненні, споживанні “чистого продукту”. Непродуктивний “безплідний” клас складається з громадян, які зайняті всіма іншими видами праці.

Капітал. Капітал у Кене — не гроші, а ті засоби виробництва, які можна придбати за гроші. Кене вперше розмежовує складові частини капіталу: щорічні витрати (насіння, засоби існування робітників), або “щорічні аванси”, і витрати на кілька років (сільськогосподарський інвентар, худоба) — “первісні аванси”. Це розмежування він узалежнює від способу перенесення вартості на готовий продукт різними частинами капіталу. У витрати виробництва “щорічні аванси” входять повністю, а “первісні аванси” — частково. Тим самим Кене закладає основи теоретичної розробки основного й оборотного капіталу.

Гроші. Фізіократи не приділяють належної уваги аналізу сутності грошей. Виступаючи проти меркантилістів, які ставили гроші в центр усіх економічних програм, фізіократи досить зневажливо ставляться до цієї економічної категорії. Гроші в Кене — лише засіб, що полегшує обмін, а тому Кене виступає проти нагромадження грошей, оскільки це — безплідне багатство.

Анна Робера Жака Тюрго -автор «Роздумів про утворення і роз­поділ багатств». Поділяючи основні ідеї фізіократів, він розвиває їх далі, зокре­ма, підрозділяючи класи суспільства на розряди найманих робітників і підприємців. У чистому продукті він розрізняє прибу­ток, відсоток і ренту. Заробітна плата в нього встановлюється як ре­зультат конкуренції робітників на ринку праці.

Обмін — це порівняння обопільної потреби товаровласників у продуктах один одного. Цінність кожної речі визначається її при­датністю для задоволення потреб, і вона тим більша, чим більша необхідність цієї речі для споживача.

Своїми міркуваннями Тюрго за сто років передбачив появу те­орії граничної користі, яка пояснює ціни суб'єктивними оцінками сторін, які обмінюються.77.

78. Застійні явища в економіці СРСР, Горбачов

Застійні явища в радянській економіці 70-х –перш.половини 80-х рр та проблеми вдосконалення гос-го механізму в радянській економічній літературі.

Починаючи від 1970-х років темпи економічного зростання почали знижуватися.Однією з найголовніших причин цього була амбітна політика керівництва СРСР, яка потребувала надпотужного військового потенціалу. До середини 1970-х років далися взнаки помилки радянського керівництва в соціально-економічній політиці. В легкій, харчовій промисловості було зосереджено лише 10% основних виробни­чих фондів, економіка не орієнтувалася на задоволення першочер­гових потреб людини. Основна частина промислового потенціа­лу припадала па важку індустрію, що призвело до вичерпання природних ресурсів. До того ж, у зв'язку з падінням народжуваності кількість зайнятих у народному господарстві не збільшува­лася, а відтак зник головний екстенсивний фактор зростання ви­робництва. Отже, темпи зростання промисловості почали падати зі скороченням екстенсивних факторів — виснаженням природ­них ресурсів і зменшенням народжуваності.Ці питання розглядали передусім, як необхідність розв'язання теоретичних проблем політичної економії соціалізму та практич­не застосування їх у господарській практиці, наголошуючи нагаль­ність посилення прикладного характеру політичної економії соціалізму (І. Ястремський, О. Рубан, В. Ємченко, В. Черняк та ін.). У працях цього періоду стверджувалося, що роль економіч­ної теорії не обмежується лише дослідженнями сутності економіч­них законів, вона має обґрунтовувати й «виробляти форми і ме­тоди їх використання» У межах дискусії щодо вдосконалення господарського механі­зму сформувалися певні точки зору, які базувалися на теоретичних узагальненнях місця та ролі товарногропювих відносин за соціа­лізму. Але такий підхід мав чимало обмежень, певне подолання яких у теоретичному плані відбулося лише наприкінці 1980-х років. Вва­жалося, що економічні перетворення ринкового типу можливі за умов повного (або майже повного) одержавления економіки. Адже всі теоретичні дискусії 1960-х -- першої половини 1980-х років щодо проблем соціалістичної власності залишалися на позиціях визнання державної (загальнонародної) власності на засоби вироб­ництва як основи соціалістичної економіки, розглядаючи її як «фундаментальну економічну сутність соціалізму». Тому генеральним напрямом удосконалення господарського механізму в цей період став пошук шляхів створення такої гос­подарської системи, яка б забезпечувала зростання ефективності планової економіки за збереження її основи — загальнонародної (державної) власності. В 1970-ті роки з'явилися й інші моделі вдосконалення госпо­дарського механізму, ґрунтовані на принципах збереження і на­віть посилення директивних методів господарювання. Прихиль­ники такого підходу орієнтувалися на активне використання економіко-математичних методів оптимізації економічних про­цесів та ЕВМ, запровадження у практику різноманітних автома­тизованих систем управління (АСУ), зокрема автоматизованої системи планових розрахунків (АСПР), галузевих автоматизо­ваних систем (ГАСУ), територіальних систем управління тощо. В Україні в цьому напрямі працювали В. Голіков, М. Міхно, О. Оніщенко та ін.

„Горбачовська перебудова” як спроба трансформції радянської сис-ми.

Першим кроком до кардинальних змін у радянській економі­ці можна вважати квітневий (1985) пленум ЦК КПРС, на якому нове керівництво країни, очолюване М. Горбачовим, проголо­сило курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни, що мав базуватися на прискоренні науково-технічного прогресу, технічній реконструкції народного господарства на базі новітніх досягнень науки та техніки, модернізації машино­будування, а на цій основі — й усього народного господарства, а також активізації «людського фактору». Проголошений курс не означав руйнування командно-адміністративної системи, а лише її «вдосконалення», виправлення певних «деформацій»; розвиток економіки, як і раніше, орієнтувався на витратний шлях, тож принести кардинальних позитивних змін був неспро­можний. Проте вжиті на цьому етапі заходи (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової й технологічної дисципліни, широка заміна керівників тощо) дали певний позитивний ефект: дещо зросла продуктивність праці, збільшилися капіталовкладення в соціальну сферу. На цьому тлі було розв'язано антиалкогольну кампанію, яка завдала колосального удару по державних фінан­сах (за деякими даними, збитки сягали 10 млрд крб щорічно).

Поступово у керівництва країни формувалося розуміння щодо необхідності серйозних перетворень, власне, зміни наявної в СРСР економічної моделі, які були підготовлені багаторічними економічними дискусіями, зокрема малопомітним у 1970-х роках напрямом удосконалення господарського механізму, що орієнту­вався на перехід до ринкової економіки, із конкуренцією та віль­ним ціноутворенням за відсутності централізованого управління економікою та мінімальним втручанням держави в економічні процеси. Власне, у другій половині 1980-х років цей підхід ще не став підґрунтям реформування радянської економіки, але перші кроки на цьому шляху — прийняття законів «Про індивідуальну трудову діяльність» (1986 р.) та «Про кооперацію» (1988 р.), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне під­приємництво, означали відхід від традиційного тлумачення соці­алістичної економіки.Певні перетворення відбуваються й в аграрному секторі, але вони зводилися до перебудови системи управління в сільському господарстві (створено Держагропром). . Створення Держагропрому, який об'єднав практич­но всі міністерства та відомства галузі, не дало істотного ефекту в розв'язанні сільськогосподарських проблем: послабити гост­роту продовольчої проблеми й забезпечити реальну самостій­ність колгоспів та радгоспів.Кризові явища в економіці поглиблювалися, а реформи не давали жодних позитивних зрушень.

В 1990 р. уряд СРСР розробив програму переходу до ринко­вих відносин під жорстким державним контролем, але вона не дістала підтримки Верховної Ради СРСР. Не була підтримана й більш радикальна програма групи Шаталіпа («500 днів»). Зреш­тою, Верховна Рада СРСР затвердила «Основні напрямки стабі­лізації народного господарства та переходу до ринкової еконо­міки», втім ця програма не мала під собою твердого грунту й не могла дати позитивних результатів. Унаслідок цього всього криза радянської економіки поглиблюється. Непослідовна, без­системна перебудова призвела до невідворотного розвалу ра­дянської економіки та розпаду СРСР.