71. Грошовий сектор економіки та економічна суть монетаризму. М.Фрідмен.

Кількісна теорія грошей лягла в основу політики, яка проводилися центральними банками майже всіх країн зах європи в 20-х роках. Ця політика не принесла бажаних результатів чим пояснюється поворот від неокласичної теорії грошей до кейнсіанської, в якій гроші впливають не на ціни а на зайнятість і обсяг виробництва. Однак в 70 ті роки знову намітилося повернення до неокласичних теорій, одним із варіантів яких зявився монетаризм, безпосередньо пов'язаний з імям америк. екон. Фрідмена.

Основна праця – «дослідження в галузі кількісної теорії грошей (1956р). фрідмен є прихильником класичної школи, поділяючи одну з головних її тез – про невтручання держави в економіку. Він захищає ринок з утилітарних позицій. Аргументація така: ринок є гарантом вільного вибору, а саме вільний вибір – умовою ефективності її й життєздатності системи. Тому, що вільний обмін, на якому вона ґрунтується здійснюється тільки тоді, коли він вигідний обом сторонам. Механізмом, який забезпечує реалізацію економічної волі й взаємозв’язок дій вільних індивідів, є механізм цін.

Три функції цін:

1)інформаційна(пов’язана з тим що ціни вказуючи на зміни попиту та пропозиції несуть у собі інформацію про потреби в тих чи інших товарах, про дефіцит чи надлишок ресурсів).

2) стимулююча( полягає в стимулюванні людей ефективно використовувати наявні ресурси для того щоб одержати якнайбільше високо-оцінюваних ринком результатів).

3) розподільча (показує що і скільки одержує той чи інший економічний суб’єкт).

Усі ці ф-ії цін тісно взаємозалежні і спроба виключити одну з них негативно позначається на інших.

Ефективність економічної системи і її гнучкість залежать від можливості індивідуального вибору, тому фрідмен є прихильником вільного ринку. Разом із тим він визнає, що «ринкова модель» не повинна безроздільно панувати в суспільстві.

Фрідмен допускає державне регулювання тільки в таких формах, які мінімально обмежують свободу людини, у тому числі свободу витрачати гроші. Звідси випливають і рекомендації Фр.щодо надання допомоги незаможнім у грошовій , а не натуральній, формі і введення замість безпосередніх виплат малозабезпеченим людям. Однак у цілому Фр.є супротивником надмірнго розширення сфери надання соц..благ, вважаючи, що це породжує «інституціональне безробіття» і «нову бідність»

Фр.розробив сучасну версію кількісної теорії грошей. За змістом вона близька до неокласичної, тому що припускає гнучкість цін і заробітної плати, обсяг виробництва , що прагне до максимуму й екзогенний( зовнішній стосовно системи) характер пропозиції грошей. Своїм завданням Фр. поставив пошук стабільної функції попиту на гроші за сталої швидкості їх обертання.

Функція попиту на гроші має такий вид: M= f( Y, x) Y-номінальний дохід, х- інші фактори.

Запропонована Фр.функція попиту на гроші є ключовим моментом його грошової теорії: знаючи параметри цієї функції, можна визначити ступінь впливу зміни грошової маси на динаміку цін чи на відсоток. Це можливо лише в тому випадку, якщо функція стійка.

M= Y+P

M-довгостроковий середньорічний темп зростання пропозиції грошей.

Y- довгостроковий середньорічний темп зміни реального сукупного доходу

P- рівень цін, за якого грошовий ринок перебуває в стані короткострокової рівноваги.

Цим рівнянням Фр.хотів показати , що в довгоскрок.плані зростання горошової маси не позначається на реальних обсягах виробництва і втілиться лише в інфляційному зростанні цін, що цілком укладається в кількісну теорію грошей і в більш широкому плані відповідає уявленням неокласичного напряму економічної теорії.

Фр.було створено «грошове правило», яке допускає стабільне і помірне зростання грошової маси в межах 3-5%у рік.

72. Теорії економіки пропозиції і раціональних очікувань.

Важливою складовою неоконсерватизму є теорія еконо­міки пропозиції, або септш-сайд економіка (економісти Артур Лаффер, П. Робертс, Р. Манделла, журналісти Дж. Гілдер, Дж. Ван-ніскі, конгресмен Дж. Кемп), яка доповнювала монетарні форми та методи регулювання економіки й була створена після кризи 1974—1975 рр.; вона, по суті, стала теоретико-методологічним підґрунтям «рейганоміки». Ця теорія, подібно до монетаризму, ви­ходить із неокласичної рівноважної схеми, а критику кейнсіанства зосереджує на проблемі інвестиційної функції капіталу.

Основними елементами економічної політики держави згідно з теорією економіки пропозиції є: зорієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію; зниження податків, перед­усім з юридичних осіб, з метою вивільнення частини прибутків для інвестування; скорочення витрат, насамперед у соціальній сфері; регулювання пропозиції грошової маси.

Доповнюючи одне одного, представники теорії економіки пропозиції, на відміну від монетаристів (які основний акцент ро­били на регулюванні кількості грошей), особливого значення на­дають використанню податкових інструментів регулювання. Теоретичне обгрунтування стимулювання пропозиції шляхом скорочення по­даткової ставки з метою перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників увійшло в економічну тео­рію як крива А. Лаффера.

Економіка пропозиції суттєво вплинули на економічну політику й ідеологію уряду Р. Рейгана, особливо що­до ефективності соціальних програм, значення ринку, характеру й меж втручання держави в економічні процеси.

Третьою складовою теоретичної платформи неоконсерваторів є теорія раціональних очікувань, яка належить до нової класичної макроекономіки. її теоретичні засади були закладені ще в 50— 60-х роках XX ст. Р. Мутом, а подальша розробка здійснена у 1970-х рр. американськими вченими Р. Лукасом, Т. Сарджентом, Н. Воллесом. Роберт Лукас із Чиказького університету за розроб­лення теорії раціональних очікувань у 1995 році став лауреатом Нобелівської премії.

Найбільший вклад у розвиток теорії раціональних очікувань Р. Лукас зробив тим, що узагаль­нив, систематизував і класифікував багатоманіття обчислюваль­них, аналітичних, економічних, екопометричних та статистичних методик, інструментарію та механізмів, що здавалося багатьом нескінченним і пешюрядкованим, ніби броунівський рух, і на­близив до аналізу економіки, що динамічно розвивається. У своїх наукових розвідках Р. Лукас виходить не з того, що люди завжди роблять точні передбачення, а з того, що люди не роблять постійно хибних передбачень, що їх можуть використовувати політики. Крім того, ключові інститути, що приймають рішення — великі фірми, головні фінансові установи та профспіл­кові організації — наймають до штату економістів, які допома­гають передбачити результати нової державної політики. Отже, постійно обманювати основні інститути економіки, які прийма­ють рішення, стає неможливим.